Андрій ТИЧИНА: «Вибори — не більш ніж інформаційний привід...»
— Андрію, з чим пов’язаний ваш перехід на канал «1+1»? Як ви ставитеся до «перебіжчиків»?
— На початку цього року на СТБ склалася досить безрадісна для мене ситуація. До Нового року я бачив багато нових перспектив, можливості подальшого творчого росту, реалізації своїх планів... А буквально в січні виявилося, що всьому цьому не судилося збутися, що я нікуди не рухаюся. Тому коли мені запропонували роботу на каналі «1+1», я вирішив рухатися, але іншою колією.
Щодо «перебіжчиків»... це поняття намагаються нав’язувати. Намагаються позиціонувати журналістів по різні боки барикади: ти працюєш тут, отже ти — за цих, а якщо там — за тих. Виходить, що перехід будь-якого журналіста з однієї компанії в іншу сприймається як перехід з одного політичного табору в іншій. Іншими словами, це виглядає як зміна поглядів, світогляду, навіть зрадництво якихось своїх ідеалів. Насправді це все не так, принаймні я це не так сприймаю. Вважаю, що журналіст — це насамперед професіонал, і його особисті погляди не повинні жодним чином позначатися на роботі. Якщо компанія готова надати достатньо можливостей для творчого самовираження й не надто обмежує їх, то шляхи для переходу з одного місця на інше завжди відкриті.
— Як до вашого кроку поставилися колеги з СТБ?
— Як мені здалося — вони шкодували. Для мене це був важкий крок: усе-таки стільки років віддав цій компанії. Не виключаю, що, може, ще повернуся колись назад: усяке може бути в житті. Тому для мене було важливо піти так, щоб ні з ким не посваритися, нікого не скривдити. Залишити за собою, може, не мости, але хоча б вузеньку стежинку.
— Якими є, на ваш погляд, особливості роботи журналіста в передвиборний період, чи є якісь відмінності від «мирного часу»?
— Це особливий стан. Передвиборний період можна порівняти, за великим рахунком, з бойовими діями. Ситуація така, що вибори доводиться відпрацьовувати виключно в інформаційному режимі: тобто тут немає місця об’єктивній аналітиці, немає місця публіцистиці. Чи це — суха чиста інформація, чи це — замовлення.
— Хоча, здається, все має бути навпаки.
— Вибори взагалі не повинні впливати на роботу журналіста. Ніяк. Це має бути просто додатковий інформаційний привід — максимум. Але, на жаль, у нас усе відбувається не так.
— Чи змінилися ваші політичні вподобання під впливом передвиборних проектів українського ТБ?
— Я вважаю, що й мої політичні прiорiтети, й прiорiтети будь-якого політичного журналіста в Україні — це річ досить складна й багатогранна. Ми багато про що говоримо, ще більше знаємо й не можемо сказати — чи поки не можемо через ті чи інші причини. Тому спитайте зараз будь-якого журналіста — за кого ви будете голосувати? — й одержите у відповідь дуже замислений вираз обличчя, бігаючі очі й тираду про те, що це вибір одного з безлічі зол. У мене є свої політичні погляди, і я намагаюся, щоб вони ніяк не стосувалися моєї роботи, а мали стосунок виключно до моєї громадянської позиції. Щодо виборів, вважаю, що знайшов для себе універсальну формулу, що в парламенті має бути якнайбільше опозиції. Дебати й інші передвиборні проекти навряд чи можуть вплинути на мої особисті погляди. Може, вони вплинули на погляди людей, скажімо, більш далеких від політики.
— І яке, на вашу думку, уявлення про учасників передвиборного процесу дають виборцю, наприклад, теледебати? Яке майбутнє має такий жанр, як дебати, в Україні, i чи потрібен спеціальний закон про це?
— У багатьох випадках дебати — майже єдина можливість для окремих політиків у прямому ефірі висловити в некупованому вигляді свої думки, донести їх до аудиторії. І майже єдина можливість для виборця довідатися щось про тих кандидатів, яких в інших ситуаціях він просто не бачить і не чує. Тому дебати потрібні у будь-якому разі: чим демократичніше — тим краще. В Україні дивна ситуація, коли закони потрібні з будь-якого приводу. Навіть не закони — потрібна кримінальна відповідальність за невиконання, тому що навіть якщо є закон, то він часто не виконується. І якщо раптом вийде закон про теледебати — нічого погано в цьому не буде. Інша річ, що він усе одно не буде виконуватися, або суб’єкти дії цього закону робитимуть усе для того, щоб його не виконати. I вони знайдуть лазівки, вони завжди їх знаходять.
Андрій Тичина до останнього часу був одним з головних «облич» каналу СТБ. Під час прощання з глядачами програми «Вікна. Опівночі» Андрій пообіцяв з’явитися в ефірі з новим проектом. Він і насправді з’явився, але вже на іншому каналі. На «1+1» — як ведучий «ТСН». «Перебіжництво» насторожує, хоча завжди має свої причини. Воно — нехай навіть і дотично — говорить про загальний дещо «приморожений» стан вітчизняного медіа-середовища, яке потребує приходу нових сил, нових ідей, нових технологій. Напевне, у самому середовищі ще мало умов для саморозвитку, самовдосконалення. Адже дуже просто — переманити з іншого каналу вирощені там кадри. (У цьому контексті не дивно і те, що деякі канали для створення атмосфери віддають перевагу легіонерам з-за кордону: їхній досвід сприяє активізації вітчизняного медіа-болотця).
Зрозуміло, що жорсткі вимоги до ведення новинної програми практично виключають виявлення журналістом у прямому ефірі власної позиції. Але ТБ не обмежується тільки новинами — і тому ми чекаємо від Андрія обіцяних нових проектів, тим більше, що канал, на якому він зараз працює, останнім часом проявив схильність до експериментів. Про свою позицiю, про специфіку роботи ЗМІ під час передвиборної кампанії — в інтерв’ю Андрія ТИЧИНИ «Дню». Це підтвердили й нинішні вибори, коли є безліч заяв опозиції, що їх, усупереч закону, не пускають в ефір, їм відмовляють у розміщенні реклами. Під це завжди є юридичні підстави. Тобто в жодному суді, наскільки я знаю, ніхто ще не виграв подібного позову.
— Якою, на вашу думку, має бути тенденція роботи майбутньої ВР у сфері законодавчого забезпечення свободи слова? Від чого реально залежить стан свободи слова?
— Це як до питання про дебати: насправді не потрібно ніяких законів, які щось забезпечували б. Якщо звести до простої формули, то свобода волі слова залежить лише від одного — від самооплатності засобів масової інформації. Якщо є засіб масової інформації, що є бізнесом для його власника, він заробляє на ньому гроші й використовує лише для цього — то це буде ЗМІ вільне, це дійсно буде джерело об’єктивної інформації. Поки в нас практично всі ЗМІ залишаються дотованими, ні про яку свободу слова не може бути й мови. Ніякі закони не допоможуть.
— Тема «журналіст і піар» була в черговий раз актуалізована фільмом «РR». У ньому петербурзький журналіст Андрій Константинов порівняв журналіста з медиком, який потрапляє під захист Червоного Хреста, але коли журналіст починає займатися чорним піаром — Червоний Хрест, умовно кажучи, його вже не захистить. Що ви думаєте зі цього приводу?
— У всьому світі робота журналіста й робота PR-ника — це дві різні професії й зовсім різні підходи. Насправді я не бачу великої проблеми в тому, що хтось працює журналістом, а хтось — PR-ником. Це не просто різні професії, а абсолютно рівноцінні професії, просто там різні принципи. Та сама ціль — донести до громадської свідомості якусь інформацію — досягається різними шляхами. Інша річ, що журналіст, за специфікою своєї роботи, має доносити об’єктивну інформацію, а PR-ник — суб’єктивну, з наміром впливати на свідомість аудиторії з тією чи іншою метою — рекламною чи контррекламною, не має значення. Гадаю, що і журналіст і PR-ник мають бути однаковою мірою під захистом держави, її правоохоронних органів. Чорний PR — це теж якоюсь мірою професія, якщо це не виходить за рамки закону. Якщо виходить — це вже злочин. А щодо аморальності... у нас у житті багато аморальних речей. Це стосується багатьох сфер життя: є безліч професій, що виглядають аморальними, хтось може осуджувати деякі речі, що стосуються роботи, приміром, навіть медиків, учителів... Тому всі мають бути захищені в однаковій мірі. Щодо самого фільму — він чітко є тим, як він називається.
