Багатогранний Мазепа

Якщо про людину відоме все, то, найімовірніше, правди про неї не знає ніхто. Або практично ніхто, крім істориків-слідопитів і людей, у яких офіційні версії та біографічні апломби пробуджують дослідницький азарт. Понад півроку творча група одного з корифеїв каналу «1+1» Юрія Макарова розслідувала мережу історичних інтриг навколо наймонолітнішої фігури України — поета Тараса Григоровича Шевченка. Зараз думки команди популярного ведучого займає особистість зовсім іншої людини, чия персона «менш улюблена» для нашої історії, і тому неоднозначна та суперечлива — гетьмана малоросійського Івана Степановича Мазепи.

«Якщо покопатися, кожна ідея має ім’я та прізвище», — вважає Юрій Макаров, і його новий документальний серіал має цілком певного автора. Ідею телевізійного проекту про Мазепу підкинув журналіст Денис Жарких, якого ведучий пам’ятав за його публікаціями в газеті «День». «Сказати відверто, спочатку мене привабив навіть не сам образ політика, — каже Юрій Макаров, — а те, яким чином Денис вписав його в сьогоднішню систему координат. Виявилася людина, — на перший погляд, яскрава й суперечлива, — насправді яскравою, але дуже суцільною, з чіткою системою пріоритетів, яку на законних підставах вважають одним із передвісників створення України як держави й українців як нації. Ми з Денисом бачимо його одночасно і як живу людину — куди вже живішу! — і як втілення долі країни. «Український проект» на початку XVIII століття не вдався не випадково. Але не через те, що він був передчасним, і не лише тому, що обставини навколо України виявилися несприятливі, «так зірки розташувалися», а тому, головним чином, що ми, українці (я наполягаю на цій спадкоємності, якщо завгодно, ментальній ідентичності), продемонстрували не вперше і не востаннє нездатність відділити стратегічні цілі від тактичних. Накласти мораторій на дріб’язкові чвари, піднятися над логікою кухонного зіткнення амбіцій, а в результаті — над такою зручною та комфортною несвободою. Свобода — це можливість приймати рішення, а нам приємніше не приймати жодних рішень, тому ми схильні віддавати це суверенне право (і обов’язок) тому, хто переконливіше махає батогом... і пряником, звичайно. Отакий Мазепа, яким ми його побачили, — романтичний і тверезий, мудрий і дріб’язковий, послідовний і безпринципний, — був людиною свого часу й одночасно набагато попереду свого часу, бо він точно вмів бути вільним».

За жанром це буде суміш авантюрного роману, психологічного нарису та політологічної аналітичної записки. Автори мають намір надати глядачам історію, яка зацікавила б усіх, хто випадково ввімкнув би телевізор на каналі «1+1». Із слів Юрія Макарова, автори намагаються підхопити інтонацію та стилістику фільму «Мій Шевченко», хоча якщо Кобзар — це людина, в яку автори закохалися, то стосунки з Мазепою набагато складніші. Утім, слід зауважити, що гетьман умів причарувати й охоче цим користувався. Це не лише визнають, а й ставлять йому в провину вороги. «Слід його шарму простежується протягом ста п’ятдесяти років, — розповідає ведучий. — Ним так чи інакше захоплювалися Вольтер, Байрон, Пушкін, Чайковський. Про художників й говорити нічого: одному сюжету (мабуть, апокрифічному) з вершником, прив’язаним до коня, присвячені десятки картин. Водночас історія «останнього кохання» Мазепи та юної Матрони Кочубей має набагато зворушливіший і доброчесніший вигляд, аніж її описано, скажімо, в Пушкіна. І головне, за часів Мазепи Україна зітхнула спокійно. Він проводив досить розумну економічну політику і — ось що дивно — не крав! Збереглися десятки збудованих ним храмів і жодного палацу, жодної резиденції чи заміської вілли. Доводиться припускати, що в нього знаходилися інші способи самоствердження та самореалізації. Весь цей матеріал тягне на масштабний ігровий фільм, але, на жаль, такий фільм уже знято».