Бережiть Вiтчизну вiд ї ї ТБ
Серед глядачів-учасників опитування передачі «Проти ночі» («1+1») більшість 20 грудня вирішила на запитання «Як вплинуть російські вибори до Держдуми на взаємовідносини Росії з Україною?» відповісти по-молодецьки: «А що, там були вибори?». Що ж — це також позиція. Але навряд чи навіть при цьому можна заперечувати реальне перетікання під час виборів з Росії до України й зворотно віртуальних сценаріїв, ідей, реальних осіб і мiзків, які збагачуються за рахунок місцевих специфік, але досить стійкі й пізнавані.
Отже, після нашого 94-го, який, треба думати, чогось навчив не тільки нашу владну еліту, але й їхню, вже вкотре в Росії — як і в Україні — перемагають ті, хто використав «передові виборні технології», відкинувши в бік не тільки сентименти на кшталт «чесних виборів», але й виборів взагалі як таких, зробивши всі ставки на майстерно розіграну маніпуляцію громадською думкою. «Фішка» при цьому не мінялася практично з 96-го — створення образу «ворога» (а не суперника) себе вже виправдовує вкотре, вигідно відтінюючи переваги прихильників «порядку, законності й стабільності». Але, звісно, час летить уперед, і 96-го використовувався вже не однозначний ворожий образ, припустiмо, червоних реваншистів. В Україні всю потужність антипропаганди було спрямовано на «канівську четвірку», в Росії — на блок «Отечество — вся Россия» в антуражі всенародного протистояння — на чолі з прем'єром Путіним — чеченським бойовикам. Крайньо лівим силам при цьому відверто підігравали, знаючи напевно вже років десь п'ять, що більше за свої звичні 20—30% вони ніколи не отримають. До речі, в цьому сенсі, можливо, приголомшливий успіх «Единства» був несподіваним і для самих його творців, бо він був дзвоником того, що протримати в потрібному тілі червоних реваншистів ще років п'ять, до наступних «великих перегонів» у Росії, вже навряд чи вдасться. Так що, напевно, праві й ті, хто нині передбачає в Росії на майбутні п'ять років активний пошук нового «ворога», можливо, й зовнішнього, а чи буде це Кавказ, Захід або, може, сусіди по СНД, — покаже час.
Ну а поки, щоб до кінця знищити формування істинної небезпеки для номенклатури — сучасної, ринкової, конструктивної опозиції — в Україні нишком руйнували праві й центристські об'єднання. В Росії, навпаки, їх вже «приручали» — як СПС — демонстративно й рекламно (не батогом, так медяником), «опустивши» при цьому остаточно до рівня маргіналів «Яблоко». В принципі, в цьому Кремлю активно підігравали й самі СПС, і «Яблоко». Останні — перш за все своїм небажанням змінити позицію щодо Чечні на більш «прохідну» в електорату. А СПС — амбіціями всіх його перших номерів у партійному списку, які вже скуштували солодкість влади. І в цьому розумінні навіть післявиборні заяви адвокатів СПС про порушення під час виборів з боку ОВР і мовчання з приводу не менш явних порушень з боку «Единства» і взагалі кремлівської адміністрації — це вже не тактика. Хоча, звісно, один з основних передвиборних лозунгів СПС «Треба щось робити!» завжди буде для більшості виразнішим, ніж «романтичне» твердження Явлінського про те, що треба робити, але не аби що...
Чи були нинішні «технології» «бруднішими», ніж 96-го і ніж у нас, в Україні, 99-го? Навряд чи. Просто вони були трохи іншими. 96-го в Росії працювали передусім з: а) правдивою інформацією про жахи «комуністичного раю» — про контекст, концентрацію подібної інформації, її кон'юнктурність в одномоментному розрізі тощо можна говорити багато, що не скасовує відсутності брехні в принципі (за рідким винятком — на кшталт «компромату» про сексуальні схильності Зюганова); б) з інформацією, вже куди менш адекватною, що створювала «позитивний» образ влади, персоніфіковано — Єльцина. До речі кажучи, за цією схемою побудувала, здається, свою нинішню виборчу кампанію команда Лужкова—Примакова, активно використовуючи в тому числі й шоу-пропаганду, де замість танцюючого Єльцина виспівував пісні й танцював Юрій Михайлович. Для Кремля це вже був секонд-хенд, Кремль в якості «від кутюр» використав методи «зливного бачка», які відрепетирували на регіональному рівні як у Санкт- Петербурзі, так і в нас, в Україні. При цьому, передусім завдяки С. Доренку, вже навіть не примітивний компромат і «деза» відігравали основну скрипку. Тонше і витонченіше «працювала» достовірна інформація з елементами підтасовування фактів, або достовірна інформація, препарована певним чином, або вимисел, але забезпечений правдивими деталями... І все це — в самій «їстівній» на сьогодні формі іронії, глумування, а пафос — лише на крайній випадок. Спростувати таку «інформацію» набагато важче, бо вона маскується під непідсудні думки й оцінки. А вплив її має набагато більшу убивчу силу.
За ступенем залучення до передвиборної кампанії посадових осіб, нехтування законів й розпоряджень ЦВК 99-й навряд чи і в Україні, й у Росії чимось відрізнявся від попередніх. Хіба що до держслужбовців, які використовують своє службове становище, активніше притягувалися журналісти. Той же Доренко цілком відкрито виїжджав до Карачаєво-Черкесії разом з Б.Березовським як його довірена особа, й одночасно вів передачі на ГРТ на його ж підтримку, що категорично заборонено російським законом. Але, на відміну від нашої ситуації, в «бої без правил» грала й так звана «опозиція» — ОВР як у ЗМІ, так і в частині використання владних структур. Що, безумовно, додавало очки тому самому «Единству», й що ще раз доводило очевидне: будь-яка «нечиста» гра набагато шкідливіша для противників влади, чим для самої влади, бо спрацьовує психологічний феномен: «навіщо міняти шило на мило»? Як написав російський політолог Олександр Рубцов у «Московских новостях», «дзявканню можна протипоставити тільки вагомі слова й незворушне достоїнство».
І, нарешті, вибори в Росії ще раз довели, що електорат наш готовий «купуватися», як дитя на що завгодно. Лише б було шоу — навіть без хліба. І в цьому сенсі якщо навіть в Україні зіграла наша «стабільність» — на фоні їхньої Чечні (в тому числі й в одному з найвдаліших роликів, що йшов на УТ-1), то що вже говорити про Росію? Цілком вірно зазначив у «Дні» Віталій Портников, що шикарнішу PR-акцію, ніж Чечня, важко було придумати!
І ще одна особливість передвиборних кампаній останнього п'ятиріччя — повне забуття такого поняття, як права людини. В будь-яких значеннях — і в плані їхнього безсоромного нехтування, й у плані невикористання цього поняття як аргументу. Якщо за часів перебудови саме на цьому передусім будувалися всі PR-акції демократичних сил, то зараз, за влучним висловом телеоглядача Дмитра Кисельова з лужковського каналу ТВЦ, говорити про права людини — це смішно, це моветон, що, безумовно, ілюструє істинний «демократизм» нинішніх «демократів» — як у нас, так і в Росії.
А тепер — про відмінності російського медіа-забезпечення виборів від нашого. Передусім — це, звісно ж, кардинальна протилежність взаємовідносин влади зi ЗМІ. В Росії у Кремля немає монополії на істину, яка стала для наших «переможців» основним медіа-інструментом успіху, що, до речі, визначало й відсутність необхідності будь-яких PR-хитрощів. По-перше, в Росії губернаторів обирають, а не призначають, по-друге, внаслідок різних у наших країнах умов формування олігархократії, в Росії вже давно сформувалася двозначна модель ТБ — з імперським, монологічним ГРТ і відносно демократичним, діалогічним НТВ. Більш того, децентралізація влади призвела до появи «кишенькового» ТВЦ хоч і в умовної, але все ж опозиції — у Лужкова. Так що коли той же Геннадій Зюганов говорив про те, що в нього не було виходу на телеканали, він, на відміну від нашого Симоненка, лукавив, бо ми знаємо, скільки разів запрошував його до себе той же Євген Кисельов у «Глас народу», наприклад.
Так, ТВЦ — регіональний канал, так, НТВ — розрахований аж ніяк не на широку аудиторію, так, через різницю часових поясів у російській провінції в ГРТ є в тому числі й технічні переваги. Й усе ж монополізації ефіру — з урахуванням, до того ж, різних політичних «дахів» у ТБ регіонального — в Росії немає. А, значить, якщо говорити про виявлені електоральні переваги, то, напевно, вони зумовлені не тільки й не стільки медіа-ефектами, скільки психологічними особливостями масової свідомості. Масової свідомості, яка віддає перевагу простим рішенням, простим лозунгам, залученню до сили більшості — необхідностi самим думати, аналізувати й приймати рішення (вибирати). I це ще раз доводить, що охайність і «білі рукавички» в політиці, й прогресивність ідей та програм — не самогральні. Вони ще в більшій мірі, ніж звичайна політична виверткість, потребують «технологічної», популістської, яскравої, доступної упаковки. Тим більше — в умовах практичної відсутності громадянського суспільства. Гадаю, що «Глас народу» на НТВ — це один із елементів такої упаковки, що, можливо, коли-небудь і стане-таки об'ємною в масштабах усього ТБ і суспільства. Бо тут звичайна й уже звична для російського глядача глибина політичного аналізу все- таки поєднувалася з шоу. Наскільки вдалим, професійним, динамічним було це поєднання — в тому числі й під час «Ночі виборів» на НТВ, де Євген Кисельов іноді припускався технологічних промахiв — можна сперечатися. Й усе ж «Глас народу» був безпрецедентний для Росії, й унікальний для нас, бо в нас таке просто неможливе. При тому, що й у нас є свої цілком професійні телеведучі- аналітики, а нами вже напрацьовані телетехнології були навіть більш видовищні, сучасні, в тих же «5 на 5», або «Епіцентрі», або телепроектах СТБ під час парламентських виборів і виборів київського мера. Але в нас, особливо сьогодні (а не рік тому, скажімо), абсолютно немає іншого — такої можливості, як у Кисельова, працювати саме й лише на те, щоб будь-який політик у передачі міг сказати все, що саме він — а не телеведучий, не господар телеканалу — вважає за необхідне й можливе. Й щоб будь-який учасник студійної масовки міг поставити й отримати вичерпну відповідь на будь-яке найгостріше запитання. Додайте сюди суто професійне вміння Євгена Кисельова в потрібний момент спрямувати дискусію в найцікавіше, загальнозначуще русло — або відсікти зайві спроби перетягування ковдри на себе деякими учасниками передачі, покласти край хамству, що періодично з'являється на екрані, — не грубо, але аргументовано. Й усе. Більше нічого не треба. Шоу створюється самою гостротою дискусії й глибокою аргументованістю позицій, яку, до речі, демонструють не лише самі політики, але й політичні журналісти, які вiдвiдують студію Кисельова. Ці журналісти, на відміну від більшості наших учасників того ж «Епіцентру», не тушуються перед політиками й здатні (передусім, знання дозволяють) спокійно продемонструвати візаві, де той перекручує або де він поверховий. «Глас народу» — це своєрідний всеобуч, тренінг суспільства на вміння «грати» (й вибирати) головою — помічаючи не лише крупні мазки в політичній палітрі, але й відтінки, півтони, не лише позиції — але й те, що за ними стоїть, тобто інтереси.
Російський телеглядач до подібного «всеобучу» від «НТВ» долучився раніше. В нас, можливо, вітчизняне «НТВ» — хоч, напевно, в набагато більш виразно заангажованому вигляді — може вибудуватися на «1+1», на «базі» «Демократичного союзу» О. Волкова, нової партії влади, що формується, i яка, може статися, згодом побажає потіснити інформаційну монополію СДПУ(о) з її «Інтером» (тобто нашим специфічним ГРТ). І хоч наше УТ-1 важко запідозрити в наслідуванні РТР — передусім у сенсі якості телепродукту — за ідеологією йому, по суті, це ніби прямий шлях, якщо не буде акціонування каналу. Шлях малобюджетного каналу з іміджевим упором на соціальні та просвітницько- культурологічні проекти, з «державницько»-офіціозним обличчям і метаннями між бажанням і заробити грошей, і не засмутити чиновницьке начальство.
До речі, про вибудованість, невипадковість, грунтовність і довгостроковість «розподілу ролей» у російському телепросторі свідчила й незмінність їх звичного телеобличчя саме в ніч виборів. На відміну від наших телеканалів у наші ночі виборів — коли раптом «відчайдушні ретрогради» ставали модераторами незашорених промов, а, здавалося б, зразки «збереження обличчя» політичної безсторонності ставали раптом агресивними «вовкодавами» опозиції. Напевно, все це відбувалося через залежність більшості наших телеканалів від усіх і відразу, потроху, саме тієї залежності, за якої саме обличчя-то зберегти й неможливо.
У Москві цього не було, там кожний канал залишився вірний самому собі. Думається, до такої вибудованості й визначеності «ролей» прагнуть зараз і наші телебізнесмени й телеполітики. На те є багато причин, не останньою з яких, можливо, є усвідомлення нашими так званими «олігархами» того факту — з досвіду деяких своїх колег — що й примножувати свої капітали, й відчувати себе в комфорті та діловій формі вони можуть лише на Батьківщині. А, значить, уже прийшов час будувати й тут цивілізований бізнес, у тому числі й телевізійний. Якою б не була мінлива конфігурація телепростору — що, зрозуміло, така й у Москві, де з ще більшою мірою, ніж у нас, зіштовхуються лобами інтереси багатьох телемагнатів, а, значить, позиції, «тілорухи», союзи й конфронтації безупинно змінюються — проте повинні бути й якісь непорушні правила гри, без яких ніхто не буде ризикувати по-крупному й на перспективу. Зрештою, адже й нашим «партіям влади» треба вже зараз починати вирощувати й своїх «ведмедів», і вибудовувати свої «путініади», й розробляти образи нових зміїв-гориничів... Як показує досвід Росії, експлуатації старих напрацювань уже приходить кінець.
Коли це розуміння наші медіа-магнати почнуть якимсь чином втілювати в життя, суспільству треба бути напоготові. В цьому будівництві противаг — а тільки так створюється щось із прицілом на тривалу перспективу — завжди знайдеться та шпарина, в яку треба тільки встигти пролізти, щоб і собі побудувати щось більш вільне, більш розумне, більш інтелігентне, менш заангажоване... Поклавши одну цеглину, треба вирушити в дорогу за іншою... Ось у Росії вже не лише Доренків зрощують, а й, приміром, говорять про необхідність винесення на розгляд Держдуми закону про економічні відносини в сфері ЗМІ. Щоб досягти прозорості їх фінансування, демонополізації, забезпечення незалежності журналіста (про це йшлося в інтерв'ю секретаря Російської спілки журналістів Михайла Федотова оглядачу ТВЦ В'ячеславу Флярковському). Виглядає утопічно навіть для Росії, що просунулася від нас рокiв так на два?.. Так, звісно, адже до того ж важливо не лише ухвалити закон, але й дочекатися ще того часу, коли його виконуватимуть. Та, з іншого боку, правда й те, що й телевізійна Москва не відразу будувалася... Й ми вже розуміємо, що коли не вдається революційним наскоком, треба рухатися маленькими кроками... До речі, як діє те ж «Яблоко» Явлінського, якому — так, нині ледве-ледве вдалося протиснутися навіть у Думу. Але відомо, що ніщо так явно не схильне до принципу маятника, як громадська думка. Й наше завдання — преси й журналістів — стежити за тим, щоб маятник не зупинявся. Ніколи не зупинявся, й у той же час не перетворювався на той кулеподібний механізм, яким руйнують стіни — в цьому випадку, устої громадянського суспільства.
