Болісний шлях до істини

Канал «1+1»  знову порушив тему «справа Гонгадзе» в програмі «Право на владу». Йшлося про відновлення в суді слухання  з приводу звинувачення колишнього генерала МВС Пукача. Є сили, зацікавлені в тому, щоб усе на Пукачі й закінчилося. Але особисто Пукач не мав ніяких мотивів  вбивати Георгія Гонгадзе, він лише виконував політичне замовлення вищої влади. Ми пам’ятаємо, як Ющенко, який свого часу визнав Кучму «рідним батьком», ставши президентом, всіляко рятував Леоніда Даниловича від відповідальності. Подивимося, чи прийме цю «естафетну паличку» Петро Порошенко. Добре, що Янукович утік, а то б у нинішній владі у нього знайшлося багато захисників, далеко не безкорисливих претендентів на «золотий батон».

Учасники передачі одностайно висловили подив, що такий моральний банкрут і негативний персонаж, як Кучма, представляє Україну на мінських переговорах, що не додає авторитету й пошани нашій країні на міжнародній арені. Олександр  Єльяшкевич висловив  припущення, що  Кучма добився свого призначення в Мінськ, шантажуючи Порошенка, оскільки за період свого президентства зібрав значний компромат на багатьох тодішніх політиків. Чи не тому нинішня влада докладає колосальних зусиль, щоб приховати від суспільства правду про вбивство Гонгадзе?

Олександр Єльяшкевич  звернувся безпосередньо до Петра Порошенка з проханням не впливати на суд, обіцяючи в іншому випадку зробити неприємні для влади публічні заяви. При цьому громадський діяч назвав суддю, який веде цей процес, «фальсифікатором правосуддя».

Михайло Бродський виступив у своїй звичайній темпераментній манері: «У нас  Пінчук — філантроп, що організовує зустрічі впливових людей на Заході і в Україні. Він що, Білл Гейтс? Звідки в нього гроші? Якщо не судити Кучму, у нас філантропом скоро стане Саша Янукович». Дійсно, якщо президент Порошенко солідаризуватиметься з Кучмою, він дасть собі остаточну оцінку. А солідаризування виявиться в спробах прикрити Кучму, відвести його від відповідальності. Багато чого з цього погляду Порошенко вже зробив, перетворивши Кучму на дипломатичну особу на переговорах у Мінську.

ЧИ РЕАЛЬНО ПОСАДИТИ ТВОРЦІВ СИСТЕМИ?

Ведучий програми запитав учасників, наскільки реально посадити творців системи Кучми? Питання, звісно, цікаве, враховуючи, що багато сучасних фігурантів високої української політики досить комфортно існували в цій системі два десятиліття.

Проте, Микола Томенко вірить, що це реально. Михайло Бродський послався на авторитет Тори: «ти не зобов’язаний змінити світ, але щось для цього маєш зробити».

Олександр Єльяшкевич у цілому налаштований оптимістично. Підсумок підбив Євген Марчук: «Коли в суді доведуть, хто замовники вбивства журналіста, це буде важливий поворот, це стане застереженням на майбутнє для  багатьох високопоставлених осіб: влада не дає права на злочин...»

Але підсумки голосування в студії виявилися вельми невтішними: 74% присутніх не вірять у рівність громадян України перед законом.

Говорили не лише про цей судовий процес. М.Томенко торкнувся проблем війни. На його думку, за ті гроші, що інвестували в призов, можна було створити професійну армію. Спірне твердження. Мати повністю професійну армію не може та ж Росія зі всіма її нафтодоларами. Професійні армії, як правило, діють ефективно в локальних війнах, а коли йдеться про тотальне збройне зіткнення, до справи стають масові армії.

Томенко торкнувся того, що ми лише зараз стали просити зброю у США, хоча це давно слід було зробити. Він нагадав про те, що корупція у нас не переможена, а отже, немає фундаменту для нормалізації економіки та зміцнення армії. Підсумок був суворим: «Якщо перезавантаження української держави не станеться: прогноз поганий».

УКЛІН «АКУЛ ПЕРА І МІКРОФОНУ» СІМ’Ї КУЧМИ — НЕ ЗДИВУВАВ

Журналіст Дубінський поцікавився, чому колишні журналісти  «Української правди», яку заснував Георгій Гонгадзе, Мустафа Найем і Сергій Лещенко нині ходять у Давосі на сніданки до Пінчука? Ваш покірний слуга завжди вельми скептично ставився до цих  «зірок вільної журналістики». У їхніх викриваннях був якийсь присмак нещирості, роботи на вимогливу публіку. Полум’яні борці з корупцією, не встигнувши стати депутатами Верховної Ради, з розслідуваннями виступати негайно припинили. Зате почали інтенсивно скаржитися на маленьку зарплату. Мабуть, «серйозні люди» їх почули, взяли до уваги матеріальну скруту й увійшли в становище? Слід сказати, що й нинішня «Українська правда» вельми відрізняється від тієї, що була за життя Георгія Гонгадзе.

Тому уклони колишніх «акул пера й мікрофону» сім’ї Кучми мене аніскільки не здивували. Цілком у їхньому «безкомпромісному» стилі.

На сайті «Телекритики» на мене, точніше на мій попередній  телеогляд у «Дні», накинувся такий собі  всезнаючий пан «корифей усіх наук», який докорив мені тим, що я несправедливо звинуватив деяких лідерів України в здачі Криму Путіну. «Несправедливість» полягала в тому, що, як заявив критик, «ніхто не передбачав, що Путін нападе на Крим, захопить і приєднає до Росії». Ну, якби в Екваторіальній Гвінеї ударив 30 градусний мороз, уряд цієї країни можна було б вибачити за неготовність. Але Кримом Кремль займався всі роки незалежності України й не приховував своїх намірів за першої ж зручної нагоди його відірвати від нашої країни. Пригадаймо хоча б середину 90-х років, горезвісну «мєшковщину». Тоді лише  рішучі, швидкі й високопрофесійні дії керівників України, в першу чергу  Є. Марчука, зірвали плани замаху на територіальну цілісність країни.

Чимало політологів роками попереджали про можливість повторення таких дій з боку Російської Федерації. Автор цих рядків тоді ж, у 90-ті роки, опублікував серію аналітичних статей у журналі «Розбудова держави» з детальними сценаріями російської інтервенції в Криму. На жаль, майже все збіглося. Російська загроза була очевидною, й лише сліпий міг її не бачити.

У МОСКВІ ЗАВЖДИ РОЗУМІЛИ ЗНАЧЕННЯ ІСТОРИЧНИХ ЧИННИКІВ

Телеканал БТБ раптом почав цікавитися історичною тематикою, що може викликати лише підтримку й схвалення. Зокрема, в одній з останніх трансляцій йшлося  про святкування 1982 року 1500-річчя Києва. Київських істориків тоді активно атакували московські колеги, оскільки  на такому тлі Москва з її офіційним 800-річчям виглядала не дуже солідно. Москвичі визнавали за Києвом не більш як 1200 років. Особливо різко проти київського ювілею виступав тодішній перший секретар Московського міськкому КПРС тов. Гришин. У Москві завжди добре розуміли значення історичних і символічних чинників, тому активно боролися за те, що у нас в Україні наївно вважали дурницями. До речі, відносно недавно вже в РФ вельми нервово поставилися до святкування ювілею Казані, яка виявилася помітно старшою за Москву.

Слід сказати, що у нас досі в ходу імперські історичні міфи про «спільну колиску», про «дніпровську купіль», про «возз’єднання», про якесь «братерство». Усі ці пропагандистські казки постійно повторювали не лише в Москві, а й у Києві усілякі кучми, литвини й толочки. Деякі офіційні «українські» історики досі сумніваються в існуванні українського народу раніше XVI ст.

Тим часом, навіть у російських джерелах є факти, що спростовують політичні легенди на історичні теми. У Москві 1999 року Інститут етнології й антропології імені Петра Великого (колишнє ім’я Міклухо-Маклая прибрали, бо не вписується в сучасний російський контекст) видав товстенний том «Русские», компендіум, де зібрано все, що сучасна наука знає про руський етнос. Там є знаменна фраза: «Если исторические корни русских уходят  в XI—XIII вв., то начальный этап формирования их этноса пришелся на XIV в.». Тобто навіть через багато років після краху Київської Русі  «русских» ще не було, а в XIV столітті вони лише почали формуватися. У цьому контексті вельми пікантними стають міркування пана Путіна про Володимира Великого, про Херсонес, про хрещення Русі, Мономаха тощо.

За скрижалями російських етнологів, усі ці події відбувалися без «руських» і не на їхній етнічній території. Деякі російські публікації трохи відкривають завісу над тим, що в Росії досі переживають як страшну національну таємницю. Ось, наприклад, пише російський професор А. Буровський 2007 року: «Є, втім, і ще одна концепція — вчений  з Плеса Микола Михайлович Травкін дійшов неймовірного висновку — на його думку, у Великоросії змінилося не населення, а культура.

— Ось шар фінського населення XIV...  Ось його змінює шар Русі XV століття... Але ж немає жодних слідів переселення слов’ян!

— Тож виходить, Русь — це ослов’янені фіни?!

— А що я можу зробити? Ось один шар, ось інший.

Наукова  громадськість, любі колеги тут-таки заявили, що Травкін просто «офінів» і що його теорію не можна сприймати серйозно. Намагалися навіть робити «оргвисновки» — наприклад, притиснути з грошима на розкопки».

Те, що ця тема ігнорується в російських історичних підручниках, зрозуміти ще можна, але вона ігнорується і в українських...