Булгаков і газове питання
І знову, як і раніше, газова тема була головною протягом останнього тижня. У повітрі пахне вже не тільки грозою, але й соціально-політичним торнадо плюс сплеском антиросійських настроїв, які виникають неминуче після перегляду російських телепередач. Навіть без красеня Жириновського, навіть просто теленовин. До того ж треба визнати, що наші політики й чиновники щодо сусіда, який вирішив використати газовий рекет як політичний аргумент, висловлюються значно стриманіше та акуратніше. Але якби все полягало у вербальній перестрілці, ми якось би все це пережили й, можливо, навіть отримали б задоволення. Але на жаль, усе набагато серйозніше й сумніше. Наші теленовини, наприклад, цитують Президента, який заявляє, що Україні необхідна нова внутрішня «газова» політика. Як, знову? Таки необхідна? І давно? Ну, дитячий садочок, ясельна група. Ми як країна виглядаємо непристойно, коли наш Президент робить подібні заяви на 15 му році незалежності.
Цій же темі, а саме взаємозв’язку «газового конфлікту» та проекту держбюджету, була присвячена програма Савіка Шустера «Свобода слова» на ICTV. Бюджет, щоправда, вже прийняли, хоча газової проблеми в ньому й не враховано. Та й як її врахувати, якщо нова ціна буде визначена невідомо коли? Проте у «Свободі слова» обговорювалося й це. Як кажуть «випадкові глядачі», загальне враження від програми було гнітючим. Чи то й справді ситуація настільки катастрофічна, чи то правий Пинзеник, який заявляє, що чим частіші вибори, тим частіші кризи. У будь- якому разі, завдяки сателітній участі в програмі представника «Газпрому», нам, нарешті, стало зрозуміло, до чого й навіщо весь цей газовий шантаж. Виявляється, в нас іще залишилися активи, які Росії надзвичайно потрібні. Ну, а коли наші, напевно, не погодилися вже вкотре віддати їх за безцінь, Україну «поставили на лічильник». Але, знову-таки, це те, що можна вивудити з телепрограм чи прочитати між рядками. Нічого зрозумілого щодо газового питання керівництво країни не заявляє, віддаючи перевагу заколисливому «в Багдаді все спокійно». Адже можна було б і до народу звернутися: так мовляв, і так, прийшла біда, звідки не чекали. Від нас хочуть того й того, а ми хочемо ось так і ось так. Звичайно, з’явиться запитання: а чому не чекали, цю біду? Але, проте, гірка правда в цьому випадку важливіша.
Те ж саме зі вступом у силу політреформи, наслідки якої намагалися з’ясувати в студії Ганни Безулик, у програмі «Я так думаю» («1+1»). У результаті виявилося, що поговорити є про що, а робити висновки немає про що. Принаймні, від опитування знайомих телеглядачів склалося гнітюче враження. Основне відчуття: буде хаос і війна гілок влади «до переможного кінця». Причому для суспільства це буде піррова перемога, так поки це виглядає. Висновок: або глядачі отупіли, або ніхто в цій країні толком пояснити нічого не може, або пояснювати поки що немає чого.
Зате країною крокують з’їзди — партійні, передвиборні. І в партійних виборчих списках усе більше журналістів і прес-секретарів. Ольга Герасим’юк, Андрій Шевченко, Вахтанг Кіпіані… Тобто «четверта влада» виявилася абсолютно не дієвою, якщо кращі її представники вирішили йти у владу першу?
Зате на цьому тижні всіх нас активно «підгодували» до «Інтеру» прем’єрою «Майстра і Маргарити». А знаєте, все-таки народ у нас читає! І булгаковський текст знає, й інтонації вгадує, й типажі героїв активно обговорює. Давно вже такого не було, щоб у кафе і барах обривки фраз публіки були такими схожими: «Ні, ну який з Басілашвілі Воланд? Обличчя «висить», немає в ньому ані пекельного полум’я, ані жодного іншого. А Коров’єв? Ну, хіба це Коров’єв? Та й Берліоз — не Берліоз зовсім. Беримор, він і є Беримор». Навіть невдоволення непопаданням акторів і режисера екранізації улюбленого роману приємне для слуху. Так, розчарування є. Можливо, чекали чогось особливого, як кажуть в Одесі. Може, в цьому випадку кожен сам собі режисер. Але як приємно, що країна, нарешті, об’єдналася єдиним інтересом, і цей інтерес — інтелектуальний і благородний. Тому що хороша література — це сьогодні така рідкість, а хороша екранізація — рідкість іще більша. Але цю кожен обов’язково додивиться до кінця, навіть знаючи роман напам’ять. Тому що не «зоряний» набір акторів притягує вечорами до телеекрана, а ті переживання й відчуття, які кожен із нас пережив колись, зіставляючи завдяки роману історію своєї особистої еволюції з великими таїнствами, чітких визначень яким немає й досі…
