Час прозрівати стосовно «братів»
Про, вибачте на цьому слові, шедевр режисера Олексія Балабанова «Брат-2» десь я чув раніше. Як стогнала від захвату зала кінотеатру «Пушкінський», що в Москві. Але одне почути, а зовсім інше — побачити й спробувати зрозуміти, з чого б це «кричали женщины «Ура!» и в воздух чепчики бросали».
Post factum я розумію сумніви Юрія Макарова, який у вступному слові до демонстрації цієї стрічки 12 травня на каналі «1+1» ділився сумнівами, чи варто подавати те «вариво» українським глядачам?
Стверджую: «Варто!» і вітаю з тим рішенням канал «1+1»!
Щодо власне фільму, то на думку спадають слова Талейрана: «Це гірше за злочин, це — дурість»! Не знаю, втілює той твір «поклик душі», чи є «соціальним замовленням», але, судячи з реакції «Пушкінського», воно влучило в ціль. Та й постановочно то не є самодіяльність. Півстрічки знято в США. Принаймні, Брайтон Біч я пізнав, і Чікаго, гадаю, також не декорації. Але ж це капіталовкладення. Чиї і задля чого?
У художньому плані фільм ніякий — суцільне піф-паф. Та й чи може вийти мистецько вартісним щось замішане на національних фобіях? Тут перепало всім: чеченцям і татарам, неграм та євреям, нарешті, й українцям, для яких не пошкодували нашвидкуруч зварганити «українську мафію» у США, про яку ніколи не чули. Україномовні вивіски на рестораціях, магазинах, інститутах бува трапляються, але ж це не злочинні кубла!
Кіномитці так захопилися, що не помітили очевидного. Усі росіяни, задумані, гадаю, як герої, вища раса, репрезентовані у фільмі кримінальними злочинцями! Виняток — епізодична група гімназистів та естрадна діва. Місія останньої — підкреслити секс-чари головного героя — додаток до, так би мовити, мирного застосування ним набутих ще в Чечні навичок: стріляти в усе, що рухається. У чому ж позитив демонстрації в Україні цього фільму?
Поки наші керівники плутаються у векторах політики, наш загал послідовно, немов кролик до пащі анаконди, сповзає в азійському напрямку. Тут і процес мовного зросійщення. 1991 року здавалося, що ось-ось Україна вибухне розквітом своєї мови. Не сталося. Та й те, наші націонал-патріоти зчиняли і зчиняють з тої нагоди раз у раз такий безтямний вереск, то хочеться вити на місяць. І то — китайською мовою!
І ця ганебна тягомотина з правописом? Лише б і не заводилися, бо то, зрештою, питання другорядне. Яка різниця, як писати, якщо цю мову більшість нехтує? А решта охоче її дискредитує.
А надмірна запобігливість наших керманичів? Досить «пану» з того чи іншого «вектора» забажати, як ми віддаємо зброю, вигідні контракти, індустрію, ділянки землі. Ще вказують нам, що і як ми маємо зробити (на їх користь!), кого і коли запрошувати і приймати. А кіногерої (якби ж лише вони!) ще й тичуть пальцем у Севастополь. От народи Балтії — нечисельні, і землі в них небагато, а зуміли себе поставити. З ними рахуються, їх поважають у світі. А з нас відверто глузують, пошивають у дурні різні «кролики», «Вірки», гастрольні й свої ж діячі, деякі народні депутати. А ми утремося й мовчимо, а бува, й аплодуємо. То хто нас за що поважатиме?
Схаменіться! Будьте люди,
Бо лихо вам буде, — звертався до земляків «i мертвих і живих...» Тарас Шевченко. Чи почуте те через 150 років, що проминули відтоді?
Відомий яскравий приклад. Леночка — професорова дочка, петербурзька «барышня», якось у колі російських офіцерів на еміграції, які упадали біля неї, послухала їхні глузливі слова на адресу українців, кривляння з їх мови, скочила з- за столу і заявила: «Вы хамы! Это язык моего народа»!
Відтоді вона говорила і писала виключно українською мовою, вступила до лав ОУН. 1941 року пішла з їх загонами в Україну. Зрештою, була страчена окупантами разом iз побратимами в Бабиному Яру. Ми пам’ятаємо її як Олену Телігу — героїню нашого народу. То, може, ми всі потроху, насамперед, наша молодь, почнемо прозрівати стосовно «братів», здобуватися на людську гідність, національне самоусвідомлення? Нам не треба ставати кимось, хто буцімто ліпший. Ми й собі не погані, лише затуркані. Такі собі «брати незрячі, гречкосії», як писав поет. Щоб сприяти тому процесові, вельми корисно демонструвати отакі україно-, негро-, юдофобські фільми, давати репортажі про демонстрації протесту в Білокам’яній з нагоди приїзду Папи Римського до... Ні, не Москви, лише в Україну!
