Четверта влада? Смішно...
Щороку Інститут журналістики й факультети журналістики інших численних вузів випускають сотні журналістів. Дві третини з них, певна річ, триматимуться подалі від редакцій і студій (за статистикою, 70% випускників Інституту журналістики не працюють за фахом). Але залишаються 30%. І про них ідеться.
На жаль, шлях журналіста-випускника у нашій країні цілком передбачуваний. Як правило, він пролягає вниз, до заболоченої долини низькосортного чтива, так званої масової преси. Здається, вже ніхто не називає журналістів «четвертою владою». Бо смішно. Такі категорії, як «істинність», «об’єктивність», «факт», не кажучи вже про класичні й сучасні теорії держави, від Локка до Роулза, — все забулося, стерлося, втратило сенс.
Усе частіше доводиться чути, що журналістика — це ремесло, а радше — замовлення, паркет, обман. На відміну від науки, від мистецтва, журналістика дуже довго несла (і багато в чому несе досі) асоціації з поверхневими інтелектуальними предметами, з роботою нашвидкуруч, білими нитками та короткозорим оком. Старі майстри вправно намагалися уникати цих повітряних ям у своєму польоті думки; вдавалося мало кому; молоді журналісти, у свою чергу, вбачають у майстрах старого гарту манірні постаті, що не мають зв’язку з реальністю поза спеціалізацією, недостатньо дотепні й недолугі у своїй педантичній манері висловлюватися, так не схожій на живу «феню» тусовщиків. І немає ніякого загального журналістського знання, теорії, методики написання текстів, журналістика не вивчає реальність, не шукає істину, а лише інформує й розважає.
Не існує в нашій культурі жодного виразного позитивного знання про те, чим є журналістика в цілому, чому вона слугує і для чого, які у неї закономірності, метод тощо. Справжні фахівці відходять, школи і спадкоємності немає, адже колись журналіст-початківець довго ходив у підмайстрах. Якщо ж провести опитування зараз, виявиться, що нинішні «фахівці» не знають, що таке журналістика, які у неї жанри, прийоми і так далі. В результаті журналістика відірвалася від знань, пішла від самої краси знань. Безглуздо і трішки соромно багато читати, вести нотатник, цікавитися чимось більшим, аніж кільце ковбаски на білій вилочці.
Можливо, поняття таке — журналіст — зникло? Адже суспільство наше просто наскрізь пронизане померлими поняттями — з XIX сторіччя походить безліч політичних, економічних і соціальних термінів, які вже нічому не відповідають.
Журналістика у її сучасному сенсі, як відомо, виникла під час Кримської воєнної кампанії в середині XIX сторіччя. Вона з’явилася у низці західних країн — противників Росії. А саме Англія і Франція вперше застосували проти Росії інформаційну зброю. Найбільш незвичайним нововведенням Кримської війни став винахід «чорного» піару. Це видно хоч би з карикатур західного зразка тих років із випадами проти Миколи I, прапора й державного герба Росії. І саме це стало початком журналістики як низки оплачених інформаційних акцій, як паблісіті, створення певної — і причому замовної — громадської думки.
Тепер, коли говорять про журналістів, умить складається певний образ. А люди звично-квапливі і вважають, що цей поспіхом створений образ є істиною. На жаль, у журналістиці все сталося строго за Ортеѓою-і-Ѓассетом: епоха дискримінації графоманів і дилетантів завершилася, маси повстали і, певна річ, перемогли, що, кажуть, за умов демократії неминуче, проте жахливо для людей, звиклих розрізняти. До утвореної шпарини хлинули вже не лише охочі позубоскалити та порозчісувати соціальні виразки, а й постаті цілком «статусні»: діджеї та телеведучі, діви шоу-бізнесу й політики, бізнесмени тощо. І хоча рівень переважної більшості таких матеріалів — близько нуля, ніщо не перешкоджає газетним і глянсовим журналістам називати їх мейнстримом. Отже, те, що сприймалося як майстерня, куди не пускали необізнаних, перетворилося на торжище, де мануфактурний ситець успішно змагається з парчею ручної роботи.
На мою думку, хорошим журналістом є той, хто добре знає свою тему. Це неодмінна умова. Журналіст зобов’язаний мати неабиякий словниковий запас. Інакше — не «підняти» тему. І фахівець пам’ятає тисячі посилань, цитат, уривків, тропів, просто вдалих слів. Будь-яка сфера журналістики — чи то театр, чи біржа — є велетенським світом, у якому мусить жити фахівець.
Це колосальне наочне знання — зі своїми зв’язками, ієрархіями, рівнями важливості, цінності, перевіреності, з припущеннями, міфами, гіпотезами, не вбудованими у жодні теорії одиничними спостереженнями й іншим. Оце і є нормальний світ журналіста.
Інструментарій займає дуже невелике місце десь на периферії знання — приблизно як бардачок у автомобілі. Цінуватися це може дуже високо, але головне — чим зайнятий «партер» психіки.
Професійних журналістів звинувачують у клановості, і, здається, небезпідставно. Інстинкт самооборони насправді спонукає фахівців — у будь-якій сфері — триматися разом. Ті, кого до цього кола не запрошують і не запросили б ні за що, лютують, на кожне гідне, зріле слово відповідаючи амікошонськими іронією та стьобом. Інші розчісують рани суспільства замість того, щоб лікувати. Це безкінечне розчісування й занесення неохайними авторами інфекції ми бачимо на кожному кроці. Інший прошарок журналістів — ті, хто обслуговує споживання.
Згадаймо про таку жужелицю журналістики, як робота на пониження. Найпростіший варіант: коли журналіст бере наявні у культурі справді сильні ідеї і створює з них анекдот. Це робота на боці ентропії — щойно ідею «досміють» до плінтуса, стане не смішно. Те, що називається стьобом або просто хльостким стилем, насправді є паразитуванням на людях і цінностях.
Утім, є й інша крайність — повчання. Моралізаторство, що знаходиться на іншому від стьобу полюсі, — це вже точно Харибда, нічим не краще за Сциллу.
Наостанок одне маленьке зауваження. Тексти так само зручно, як і складно ділити за гендерним принципом. Найважливіше тут — що у жіночому тексті здебільшого оформлюються образ і емоція, а не думка, як у чоловічому, що не означає, звісно, що текст безглуздий чи не містить думок. Чоловіча емоція наївніша, більш безпосередня; емоції у жіночому тексті працюють за тим самим принципом, що у чоловічому тексті думка. Якщо автор вважає за потрібне бути дошкульним, цинічним або добрим, удячним, — оформлені емоції слухняно виражаються у потрібній формі. Зараз у суспільстві, як і в художній літературі, вочевидь, володарює жіночий текст. Мені здається, дуже важливо для сучасної журналістики навчитися бути чоловічим текстом, саме тому, що його складніше зробити чтивом для німфеток і парвеню.
