Чому на Донбасі сьогодні шахтарі залякані більше, ніж за часів перебудови?

Євгеній Кисельов на «Інтері» організував зустріч із зіркою радянського телебачення перебудовної епохи Володимиром Молчановим. Привід був цілком поважний: 1991 року Молчанов зняв документальний фільм про донецьких шахтарів, про страйковий рух у Донбасі. Тепер Кисельов і Молчанов вирішили з’ясувати, що ж за 20 років змінилося. До речі, Молчанов і новий фільм зробив на ту саму тему. Висновок російського тележурналіста такий: шахтарі живуть погано, гірше, ніж раніше. Коли він нині розмовляв з гірниками, неможливо було не зазначити, що вони зважують кожне слово, бояться сказати зайве, просто бояться говорити. Але в усьому звинувачують... націоналістів (і ось про це заявляти абсолютно не бояться). Ці нещасні, бідні, соціально покинуті люди своєю покірливістю та довірливістю (за повної впевненості, що лише їхня власна позиція є істиною в останній інстанції) виростили найагресивніших олігархів, посадили їх на шию всій Україні, а винні в цьому... націоналісти. Тепер розчаровані «покращенням свого життя вже сьогодні» шахтарі симпатизують комуністам. Вічне ходіння колом — від комуністів до Партії регіонів, від ПР — до комуністів... Нічого іншого, крім цього обмеженого асортименту, Донбас запропонувати не може? Молчанов пояснював їхню поведінку так: нині, на відміну від 1991 року, вони бояться сказати щось негативне про владу, знаючи, що це буде покарано, бояться втратити роботу. А в місцевому гімні співають: «Донбасс никто не ставил на колени». Але ж там усі стоять навколішки, крім олігархів та їхньої обслуги.

У фільмі гостро відчувається атмосфера страху, апатії й безнадійності. Регіон доведено до стану соціального лиха. Не знаю, чи звинуватять Молчанова в антидонбасівській пропаганді й очернительстві, але враження від перегляду стрічки складається саме таке.

Нардеп від ПР Юрій Болдирєв, присутній у студії, доводив, що справжнє життя у донецьких гірників було лише за товариша Сталіна, який буцімто дуже про них піклувався. Ще один потомствений шахтар Юлій Іоффе, який встиг, щоправда, побувати й нардепом, й віце-прем’єром, збагатив телеглядачів екзотичною версією подій 1991 року. Виявляється, розвал СРСР організував... КДБ (як і шахтарські виступи). Чекісти хотіли змінити устрій і передати владу КПРС визрілим у надрах номенклатури буржуям. Але щось у них там із спецоперацією не вийшло, й розпався Радянський Союз, чого вони не хотіли, але так сталося. А незалежність України проголосили пихаті республіканські керівники, окрім яких вона, мовляв, нікому й не була потрібна. Що ж, типові погляди середнього громадянина Російської Федерації. Що ж до конспірології, слід нагадати, що в ті горбачовські часи деякі люди були щиро переконані в тому, що вся перебудова розпочата підступним КДБ з метою виявити всіх антирадянськи налаштованих громадян (щоправда, антисовєтчиками виявилася більшість населення).

Навіть вірш поширювали застережливого змісту:

«Товарищ! Знай,
Пройдет она, счастливая
эпоха гласности
И Комитет госпезопасности
Запишет наши имена.»

Коментувати «регіональний світогляд» — завдання не з найлегших і не найприємніших, проте робити це необхідно, оскільки, все-таки, йдеться про ментальність нинішньої правлячої верхівки. Ця ментальність приголомшує крайнім ступенем еклектичності: уявіть собі буржуя в червоноармійській будьонівці, «кльошах» революційного матроса, з чекістським наганом у руці, що сидить на мішку з доларами. Важко не помітити в нашій країні цю суміш дикого капіталізму із суто комуністичними, сталінсько-брежнєвськими порядками, з радянською символікою, ностальгією надбагатих нуворишів за телепрограмою «Час», піонерськими таборами та Йосипом Кобзоном. Ця пекельна суміш у найконцентрованішому вигляді представлена в Донбасі. Не здивуюся, якщо завтра шахтарі під червоним прапором і серпом і молотом виступлять на захист своїх олігархів-мільярдерів... Бо все змішалося в донбасівському домі.

Іоффе підтримав такий собі пан Свинаренко з РФ, який нав’язливо пишався своїм донецьким корінням. Його версія розвалу СРСР виявилася ще цікавішою: вся річ у тому, що в шахтарських селищах 1991 р. не виявилося мила, через це все й почалося. Ну, в СРСР завжди чогось не виявлялося, а 70 років протягнув. Узагалі, коли є критична маса соціального протесту, безпосереднім приводом може стати будь-який малозначний окремий випадок, як, наприклад, червиве м’ясо на броненосці «Потьомкін» 1905 року, як триденні перебої з хлібом у Петрограді в лютому 1917 року, як конфлікт між торговцем овочами та поліцією на базарі в Тунісі, з чого й почалася на наших очах «арабська весна».

У молчановському фільмі були показані й сумновідомі «копанки», якими нині перерито багато селищ Донбасу. У цих страшних норах, щохвилини ризикуючи життям, щасливі виборці Партії регіонів добувають вугілля, заробляючи свій гіркий хліб. А загиблих тіньові бізнесмени, трошки помивши й одягнувши, підкидають на дороги, щоб виглядали як жертви ДТП. У студії «Інтера» (а в обговоренні брали участь майже виключно донбасівці) прозвучала інформація про те, що арабський телеканал «Аль-Джазіра» показав серію репортажів про регіони світу з найбільш рабськими умовами праці — в цьому похмурому списку Донбас зайняв одне з найпочесніших місць. Невже нас чекає «донбасизація» всієї України?

Голова незалежної профспілки гірників Михайло Волинець розповів, що вся Україна платить податок, данину за кримінальний видобуток вугілля в Донбасі, бо з кожної покупки в Харкові, Києві, Дніпропетровську, Одесі відраховується відсоток на підтримку вугільної галузі, на величезні дотації, щоб якимсь чином нівелювати нерентабельність. Але значна частина вугілля, видобута в «копанках» за мінімальної собівартості, реалізується через державні шахти як нібито видобута там з відповідними витратами. Таким чином, українці платять подвійний податок, збагачуючи аж ніяк не шахтарів, а вузьке коло місцевих людей, які самі в шахти, а тим паче «копанки» не спускаються. Колишній донбасівець, а нині громадянин РФ Свинаренко висловив здорову думку про те, що проблеми галузі слід розв’язувати кардинально, оскільки вугілля Донбасу збиткове, глибина залягання пластів 1 км і більше, а потужність пластів — до 1 метра. А в тому ж таки Кузбасі відкриті поклади вугілля й потужність пласта — 17 метрів. Донбас не витримає конкуренції з Кузбасом.

Торкнулися й британського досвіду закриття вугільних шахт за часів Маргарет Тетчер. Іоффе, Болдирєв і деякі інші «залізну леді» засудили. Так, вона вирішила питання просто: кожному шахтареві по 15—20 тисяч фунтів на руки з пропозицією самому попіклуватися про свою подальшу долю. Не беруся судити, наскільки це правильно. А от що стосується звинувачень експертів на предмет того, що Тетчер розв’язала фолклендську війну, дозволю собі заперечити. Збройний напад на Фолклендські острови 1982 року вчинила хунта генерала Гальтієрі, що правила в Аргентині. Острови були на той момент під контролем Британії. Британські фермери, що проживали там, «зіпсовані» парламентськими традиціями, ну ніяк не хотіли переходити під суверенітет режиму, який розв’язував проблеми з політичними опонентами напрочуд просто: їх скидали на землю з військових вертольотів. У сучасній Аргентині досі тривають судові процеси за звинуваченнями у злочинах над членами хунти Гальтієрі. Диктаторові вкрай була потрібна маленька переможна війна. Тому він кинув виклик Британії. Маргарет Тетчер сміливо й рішуче на цей виклик відповіла. Якби додати хоч трохи вольових якостей цієї пані нашим умовним мужикам у державній владі й політиці... Юлій Іоффе лякав українців вадами європейської інтеграції й наводив приклад Латвії, де після вступу до ЄС кудись зникли радянські індустріальні гіганти РАФ і ВЕФ. Але не сказав, а чи потрібні були ці радянські дарунки латишам? У незалежній Латвії (1918—1940 рр.) цих промислових монстрів не було, а рівень життя латвійських робітників був набагато вищим, ніж у пролетарів у СРСР. Та й нині, за всіх труднощів економічної адаптації в ЄС, латиші з жахом сприймають будь-які натяки на повернення до Російської імперії (незалежно від її чергової назви).

Авжеж, у студії не обійшлося й без провокацій. Росіянин Свинаренко активно закликав до ліквідації кордонів і прикордонних застав між Україною та Росією. Мабуть, це вже не лікується...

А в студії Савіка Шустера «вирував і пінився» футбол.

Голова Федерації футболу Григорій Суркіс давав палкі оцінки Євро-2012, при цьому називаючи українську символіку... синьо-зеленою. Мабуть, дуже хвилювався, а в студії ніхто не наважився поправити. Проте футбол, навіть значно успішніший, ніж на цьому чемпіонаті, проблем України не розв’яже, як не розв’язав він проблем Бразилії, Аргентини, Іспанії й інших країн. Спортивні успіхи добрі як доповнення до успіхів політичних, соціальних і культурних, а не як їхній ерзац-замінник.

Приємно, що Григорій Суркіс не боявся вживати вислів «українська нація», як не бояться в Європі казати «французька нація», «італійська нація», «польська нація»... Це означає, що все більша частина наших громадян відходить від радянських стереотипів з їхнім специфічним ставленням до всього національного, з їхнім постійним пошуком криміналу в настільки природних явищах.

Але неприємно, що українська мова на Першому українському національному телеканалі звучала лише з вуст посла Польщі в Україні пана Генріка Литвина. Спасибі, що його підтримали Маркіян Лубківський і власник мережі будівельних супермаркетів пан Герега. Чи можна на головних телеканалах Польщі, Чехії, Угорщини, Румунії не почути мови цих країн? То чи нормальна ми країна? А в ненормальній країні нормального життя ніколи не буде. Є глибокий істотний зв’язок між ставленням до мови своєї нації та її успішністю. Там, де панує абсурдно-карикатурна ситуація з державною мовою, там процвітання неможливе. Перший національний телеканал під керівництвом панів Бенкендорфа й Арфуша демонструє ту національно-духовну руїну, яку нав’язали сьогодні Україні. Ми повинні, нарешті, стати нормальною країною, а не бути якимсь дивним винятком зі світових правил.

З-за кордону скайпом зробила важливу заяву відома журналістка Соня Кошкіна. Вона розповіла про спроби знищити незалежне видання «Лівий берег», звинувачуючи в організації переслідувань одного з найвищих чиновників Адміністрації Президента.

Але Соня не назвала жодного прізвища. Умовчання — не найкращий спосіб боротьби. Бо вийшло, як у пісні з культового радянського міліційного серіалу: «Если кто-то кое-где у нас порой...» Коли людина темнить, недоговорює, конспірує — важко розраховувати на солідарність, розуміння й підтримку. Адже ніхто не любить, коли його використовують у темну, й готовий допомагати лише за умови повної щирості. Соня сказала, що для повернення до України їй потрібні «залізобетонні» гарантії від переслідувань. Невже вона не розуміє, що в нинішній Україні таких гарантій не може бути в принципі? Адже тут навіть обіцянка першої особи західним колегам, як з’ясувалося, ще нічого не означає...

І важко уявити, що в цих сформованих упродовж століть ментальних комплексах зможе змінити Конституційна Асамблея під керівництвом Леоніда Кравчука. Смішно, але факт: за Леоніда Кравчука в період його президентства Конституції не було, а порядку й законності було явно більше, ніж за Леоніда Кучми з його Конституцією 1996 року. Може, річ усе-таки не в сакральному тексті? А в тих реальних відносинах, що склалися в суспільстві, в тих звичаях і традиціях, яких Основним законом не зміниш, тим паче якщо ніхто, і насамперед влада, не демонструє бажання його дотримуватися...