Чи може телебачення бути демократичнішим, ніж суспільство?
У публікації про «Епіцентр» («1+1») за участю Юлії Тимошенко і Григорія Суркіса («День» №109 за 21 червня) ми почали розмову про контрольовану демократію», яку, на думку вашого автора, наша політична еліта обрала як основний вектор найближчого розвитку суспільства. Сам по собі факт такого вибору — втішний. Бо могло бути значно гірше. Попри всі «мінуси» керованості, тобто реального «патронування» прийняття рішень у країні не суспільством як таким, а його владними, клановими елітами, тим не менше, все більша публічність процедур, поступове залучення еліт до необхідності все-таки аргументувати свої кроки перед виборцями, а не просто «тиснути» — може вплинути на демократичні процеси у державі не менш вагомим чином, ніж якби ми раптом отримали ідеальну владу (про яку мріє багато хто — пред’являючи вимоги до реальної), що б сама ініціювала процеси, які багато в чому її пожирають, забирають у неї повноваження, перебудовують її інстинкти тощо. Одним iз основних полігонів розробки технологій «контрольованої демократії» в інформаційному середовищі, крім «Епіцентру», «Права вибору» — «Інтер», по-моєму, є масштабний проект «Вуличного ТБ», який поки що здійснюється у рамках ICTV («Фабрика новин», «На самом деле», «Новина дня» , в яку нині модифікувалося власне «Вуличне ТБ» як окрема передача) і УТ-1 («Питання дня») , іноді, в особливо насичені для країни моменти, з’являючись і в ефірі телеканала «Ера» .
Причому, що цікаво, якраз в Україні випробовуються, зокрема, й московськими фахівцями (!) технології, які і в Росії, по-моєму, тільки-но починають обкатуватися, скажімо, на нинішньому добродєєвському РТР. Технології, які я для себе називаю «демократичним маніпулюванням», і які, можливо, залишать незабаром у минулому нинішніх «зірок» з різною знаковою зарядженістю, але приблизно однаковими методами, пафосом і орієнтацією на одну й ту ж аудиторію (Кисельова — Доренка, Піховшека — Лапікури). На відміну від яскравої засвіченості авторської, суб’єктивної складової старих технологій — нові самою інтонацією підкреслюють свою ніби-то відстороненість, об’єктивність. Там, де звучало «я» — у «нових», котрі поки що готуються до грядущих перемог, звучить «ми». Там, де у Доренка й Кисельова — пафос, у «нових» — іронія. Старі «зірки» звертаються передусім до інтелігенції, нові — до явно нижчого рівня інтелекту... Попсовізація політтехнологій — і, одночасно, їхня технологічна витонченість — це саме те, над чим, здається, сьогодні працюють «найпросунутіші». Поки що найяскравіші зразки цього продукту, «спрямованого в майбутнє» — «Питання дня» і «На самом деле». «Вуличне ТБ» саме собою у рамках «Новини дня», звичайно, також, однак при Олександрові Моськальці воно набуло більш камерного характеру. Складається враження «лави запасних», куди проект «селекторного ТБ» відправили для удосконалення, чекаючи на той час, коли знову використають за «прямим», що називається, призначенням: пропагандистської обробки широких мас з важливих для політичної еліти проблем. Адже сама по собі ілюзія «народного віче» у масштабах всієї країни — могутня зброя, особливо в умілих руках тих, хто може граціозно працювати з різношерстою аудиторією, вміло «спрямовуючи» до потрібного русла енергію не тільки, скажімо, натовпу, а й «елітних» особистостей. Вельми майстерно, до речі, уміє дозволяти гостям в прямому ефірі балансувати на «грані дозволеного», не переходячи ніколи рамок, що виставляються нею самою, Юлія Литвиненко. Що ж до «Питання дня» — то це те саме добре забуте старе, яке вийняв з скрині, протер шматинкою, і... Як новеньке. Хіба за радянських застійних часів не було «проблемних» статей, сюжетів, репортажів, фільмів, зрештою? Були. В них називалися «окремі» недоліки, і був присутнiй обов’язковий оптимізм їх усвідомлення і безумовного подолання. «Питання дня» — це те ж саме, тільки поставлене на конвеєр, зроблене у сучасній тональності. Коли в «Питанні дня» є політика — виходить гірше, видимість «об’єктивності» дається важче. Зате коли порушуються соціальні, культурні проблеми (скажімо, про шкоду куріння, про те, чому у нас не знімаються мультфільми тощо) — цілком пристойно все виглядає. Є постановка проблеми — іноді досить гострої («дідівщина» в армії, свобода преси), є думки експертів (іноді — більш компетентні, іноді — менш, іноді більш вирвані з контексту «експертної» логіки, іноді менш), є опитування публіки, є наступально-критична позиція ведучих (Марії Лебовки, Юлії Литвиненко, Анастасії Катеринчук), є динамізм, сучасна стилістика... І, звичайно ж, інтонація «ми все подолаємо» і «ми самі — ковалі свого щастя». З одного боку — корисна соціальна функція соціального оптимізму. Залучення уваги широкого глядача до проблем найширшого соціального спектру. З іншого — поступове привчання глядача довіряти цим проектам і ведучим, які і начебто бачать наші недоліки, і начебто говорять про них, і начебто небайдужі... Подивимося, як це довір’я «вистрілить», коли на порядок денний вийде знову потреба у масштабних політичних кампаніях... Принаймні з точки зору ефективності, мабуть, для самих авторів проекту справа за дрібницями: подолати іноді надто очевидну скоростиглість, некомпетентність у висвітленні проблем. Коли набір великої кількості слів (а програма гранично «заговорена») не спроможний замаскувати неглибокості аналізу. Якщо нинішньої середи, скажiмо, ведуча Марія Лебовка вельми виразно і об’ємно «розклала» причини і наслідки «дідівщини», то от у вівторок темі «Чому навчає сучасна школа?» відверто не пощастило. Уважно переглянувши кілька разів записану на відеокасету передачу, я так і не зрозуміла: так чому ж школа навчає і чому повинна вчити? Були тільки закадрові схлипування про відсутність єдиної ідеології (?!!). Причому, здається, мали на увазі зовсiм не «ідеологію» освіти, а щось, що більше скидалося на спочилу у бозі єдину світоглядну. Міністерству освіти при цьому закинуто відсутність «єдиної системи», внаслідок чого «вчителі пропонують власні шляхи». При цьому вчителі говорили в кадрі щось нісенітне, діти висловлювали вдячність їм за те, «що ті вбили в їхні голови знання», а в результаті пафос звели до того ж «покоління без ідеалів»... Словом, передача сама по собі була найяскравішою ілюстрацією хаосу і повної плутанини (що, власне, обговорюємо?), у яких ведуча Анастасія Катеринчук звинувачувала саме суспільство з приводу освіти його молодої порослі. Та в принципі ж, сама по собі «ідеологія» проекту «Питання дня» (а вона у нього точно є — розуміння заради чого?) — вельми грамотно відпрацьована. Як і використання всіх психологічних особливостей аудиторії, її готовності «купуватися» на інтонації, наближені до її власних, у знову воскреслому, після досить тривалої післявиборної паузи, «На самом деле» Кирила Вишинського. Відпрацювавши своє в гарячі днини виборів у жанрі «чорного гумору» під гаслом: ми кепкуємо з усіх кандидатів, крім головного — оскільки він не кандидат, він чинний Президент — Кирило тепер тимчасово перейшов до легшої вагової категорії — чорної іронії. Щоправда, і для іронії у стилі «лайт», як і раніше, залишається «персоною нон грата» та ж головна фігура нашої політики. Що сумно — бо виразно свідчить про меншу «просунутість» «На самом деле», навіть порівняно з дещо млявими «Великими перегонами» («1+1») . Та, певна річ — у нас у жанрі мовби «авторського прямого» (не під масками ляльок) гротеску складніше говорити про головне так, щоб не було образ і непорозуміння. Зате у всьому іншому, я думаю, проект Вишинського куди ближчий до простого народу саме внаслідок свого нижчого «зрізу» наших політичних ситуацій, внаслідок своєї «обивательської» інтонації. Ось вихоплені з кількох передач взірці гумору за Вишинським. Будь-якому телевізійнику для того, щоб поправити і скоротити текст, вистачило б 20 секунд. Тим, хто коригував слова нашого нового-старого гімну («Ще не вмерла Україна») — для цього знадобилося 9 років. Постфактум до приїзду до Києва Клінтона: скоро в Україні буде тепло і ясно. Клінтон відповість за кредити, а Путін — за нафту і за газ. Адже ми — геополітичний центр (цитується на слух). «Хто не з нами — а з якоюсь демократією, той проти нас» — це про поведінку російської влади у зв’язку з ситуацією щодо Гусинського. Ці перли-афоризми значно менше витончені за сцени, що розігруються у «Великих перегонах» з їхніми Гамлетами, Робін Гудами, рицарськими турнірами. У «На самом деле» глибше за речі, що лежать на поверхні, носа не сунуть, на відміну від найближчого жанрового аналога — «Итого» з В.Шендеровичем на НТВ. Зате вміють «припечатати» того, кого треба, зачепившись за що завгодно, підклавши під будь-яку дрібницю відповідний «генеральній творчій лінії» контекст. Скажімо, в останній передачі К.Вишинського дійсно смішно обіграно майбутні довибори депутатів до Верховної Ради у київському окрузі № 221, який був названий «історичною батьківщиною чорного джазу» (тобто чорних політтехнологій). А осіння картинка країни, зануреної у чорне царство, з однією-єдиною задоволеною і сяюч ою Юлією Володимирівною Тимошенко — мовби відразу й поставала перед очима... При цьому, певна річ, пан Вишинський не вдавався до причинно-наслідкової підоснови того, що відбувається.
Загалом же образ усіх проектів «Вуличного ТБ» нині виглядає так: певна контрольованість інформації при максимальній видимості її об’єктивності. Чи змінюватимуться пропорції того й іншого — як це було під час президентських виборів і референдуму — покаже час. В принципі, навряд чи ця практика «маніпульованої демократії» відрізняється від того, що відбувається у найдемократичніших ЗМІ усього світу. Не треба спокушатися, що там за ЗМІ не стоять дуже конкретні і явні політичні й економічні інтереси, заради яких у переважній більшості випадків відповідним чином і препарують, і інтерпретують, і акцентують інформацію. Найістотніша ж різниця — як у всій системі організації інформації «у нас» і «у них», так і в умовах існування кожної передачі, кожного каналу — в тому, що «у них» телеглядач завжди знає, хто саме, член якої партії, медіа-магнат з яким прізвищем, з володінням якою власністю, з конкурентами в особі кого, і т.д., і т.ін., стоїть за конкретним виданням. Телеглядач завжди може порівняти дії цих сил і особистостей у різних сферах — економічних, політичних, медійних. А, значить, у телеглядача є більше можливостей самому самостійно визначити і ступінь об’єктивності у подачі інформації. Що одночасно є стримуючим чинником і для видавців і журналістів, який не допускає надто вже відвертої маніпуляції, адже довіра публіки, до того ж, має там цілком конкретну, виражену у конкретних грошових знаках, ціну — в умовах набагато прозорішої, ніж у нас, економіки. Так що для нас лишилися дрібниці, як ви розумієте: зробити прозорими всі види відносин на вітчизняному ТБ, у тім числі і з політичною владою. Тим більше, що прецеденти тому є. Скажімо, стосовно «Інтеру» ми знаємо його «політичну» опіку, відносно СТБ і «1+1» — основного інвестора...
До речі, дуже цікавою, в тому числі й у світлі всього вищесказаного, виглядала в « Нічній драматургії» (СТБ) бесіда ведучого Сергія Куцого з нещодавно обраним у члени Нацради з питань ТБ та РМ Володимиром Грановським, до того — президентом Агентства гуманітарних технологій, що має, здається, деяке відношення до політичних технологій в інтересах людей, причетних до створення «Вуличного ТБ». Нещодавно в «Епіцентрі» («1+1») , по- моєму, Володимир Полохало говорив про те, що у нас є політологи-вчені, які досліджують об’єктивні процеси, і політологи-технологи, які використовують об’єктивні процеси з суб’єктивною метою своїх замовників. Володимир Грановський — саме з останніх, що й «підігрівало» інтерес до його оцінок і поглядів, оскільки, на відміну від Москви, публічно такі фахівці в Україні поки що «засвічуються» нечасто. І, по-моєму, пан Грановський продемонстрував не тільки сформованість і системність його поглядів як професіонала консалтингу, а й ту ціннісну орієнтацію «здорового цинізму» (чи, якщо хочете, прагматизму), без якої, звичайно ж, неможливо втілити в життя методи й ідеологію «контрольованої демократії». Навряд чи можна вважати вичерпними його характеристики, приміром, публічності в політиці — як змістовності («коли ти розумієш, про що говориш»), і «диспозиції» (коли ти аналізуєш конкретні ситуації, будучи включеним до ширшого контексту, до ширшої сфери діяльності). А відповідь на запитання про етику політичного піару (чи можете взятися за «підправку» не зовсім «правильного» іміджу замовника?) — мовляв, створюваний образ завжди будується на «особистому проекті людини», була ще ухильнішою. Однак — цілком професійною, з точки зору визначальної риси політтехнологій — їх стурбованості не тим, «що», а «як». Я думаю, що такі фахівці дійсно потрібні нинішньому складу Нацради — у його завданні «трансформувати» (перерозподілити) вітчизняний телеефір цивілізованими методами.
