Чи треба поважати телепропагандистів тоталітаризму?
На останній за часом програмі «Шустер LIVE» депутат-комуніст, схоже, смертельно образився на своїх опонентів і закликав їх та всіх присутніх поважати співрозмовників. І ось тут мене спіткала дещо єретична думка, яку я й хочу сьогодні оприлюднити, власне, винести на загальне обговорення: а за що поважати деяких співрозмовників, в тому числі у телестудії? В тому числі й високопоставленого представника партії, яка ставить пам’ятники Сталіну, а замість декларованої нею боротьби за права трудящих просто-таки стелеться під ноги олігархам та щосили зриває спроби створення єдиного антиолігархічного руху? Чому слід поважати речника партії, яка не те що не виключила зі своїх лав — навіть не зреагувала на демарш іншого свого депутата, котрий запропонував усім російськомовним українцям на перепису населення заявити про себе як про росіян, щоб, мовляв, росіян в Україні була більшість і цим розв’язалося як питання про другу державну мову, так і про тісний союз із Російською Федерацією?
А й справді — де межі, коли вихованість та толерантність переходять у публічно демонстровані безпринципність та боягузтво — мовляв, якщо я буду надто різким на цій передачі, то мене не запросять на наступну, а як же нині підвищити рейтинг, якщо не участю у популярних телевізійних шоу?
На цій же самій «Шустер LIVE» чимало опозиційних політиків були різкими і рішучими тільки позірно, повторюючи давно вже відомі загальники. Лише дехто із них наважувався розставляти крапки над «і», не надто переймаючись тим, чи включать його до списку гостей на наступну програму. Але майже ніхто не наважувався так, як Леонід Кравчук у «футбольній» частині передачі, заявити на адресу свого опонента: «Я його не знаю і знати не хочу». Цей жест Леоніда Макаровича не мав нічого спільного із неввічливістю — адже йшлося про одного із тих персонажів, які у боротьбі за повний контроль свого клану над українським футболом поставили під реальну загрозу не тільки проведення в Україні Євро-2012, а й участь вітчизняного футболу у міжнародних змаганнях узагалі. За що ж поважати таких персонажів? З ними можна співіснувати, бо ж вони також українські громадяни, як і патріоти держави, а не свого клану; але і повага, і співпраця, і взаєморозуміння тут, як на мене, межують із відвертою безпринципністю.
Можна наводити й інші приклади, що приводять до роздумів про межі толерантності у телевізійних шоу та радійних дискусіях. Наведу два зі своєї власної практики. Якось на одній радіопрограмі прямого ефіру довелося дискутувати з професійним істориком, котрий ретранслював відомі дурниці про свято 8-го Березня: що це, мовляв, Пурім, що Клара Цеткін його саме тому і призначила на цю дату, ба більше: що юдейський календар — не місячний, а сонячний. Досі шкодую, що був надто стриманим і не сказав усе, що думаю про «фаховий» рівень подібних науковців. А от недавно, вже на телепрограмі прямого ефіру, коли мій опонент (який зве себе «філософом») почав розповідати глядачам, що, мовляв, Тарас Шевченко не має жодного стосунку до соборності України, а Інститут філософії геть не займається проблемами трансцендентального та метафізичного, то я вже не витримав. І заявив аудиторії: «Шановні, все, що ви щойно почули, — повна нісенітниця, мовлена некомпетентною людиною. Насправді таке говорити про Шевченка після досліджень Івана Дзюби та Євгена Сверстюка просто не випадає, а щодо Інституту філософії, то хочу нагадати тільки одне прізвище — Сергій Борисович Кримський, який недавно полишив нас, царство йому небесне. І говорити такі речі — це просто хамство, бо був Кримський, і не тільки він, і є чимало більш молодих дослідників». І що з’ясувалося потім? Виявляється, мій візаві... забув про те, що жив і творив такий філософ, як Сергій Кримський. Зате не забули глядачі, і дзвінки їхні підтримали мою позицію...
Я розумію, що мене, ймовірно, більше не запросять на цю телепередачу, яка толерує подібних «експертів», але вважаю, що вчинив правильно, назвавши речі своїми іменами. На жаль, у нас тих, хто намагається назвати речі своїми іменами, не надто люблять на телебаченні та радіо. Скажіть, чи давно ви бачили і чули в прямому ефірі іскрометного енциклопедиста Вадима Скуратівського або розважливого й іронічного Миколу Рябчука? Гай-гай...
Можливо, їх (і багатьох інших) не запрошують саме тому, що, по-перше, на тлі блискучих інтелектуалів буде самоочевидною нікчемність їхніх візаві, а по-друге, навряд чи Скуратівський чи Рябчук будуть толерантними із кимось з керівництва КПУ або з тим же самим Бузиною. Крім того, глядачі та слухачі бачитимуть і чутимуть людей зовсім іншого етосу, ніж завсідники телешоу та радіоефірів, відтак теж ставатимуть нетолерантними та непримиренними — до брехні та некомпетентності. А як же бути менеджменту, як догодити владі, як — про всяк випадок — домовитися з опозицією?
Повертаючися до того, з чого я починав статтю, ще раз хочу підкреслити: яка може бути повага до речника тієї партії, що її попередниця здійснювала геноцид українського народу (що зафіксовано не скасованою ніким судовою ухвалою), партії, яка не покаялася публічно за гріхи творців Великого Голоду і Великого Терору, а навпаки, ставить їм монументи чи захищає вже поставлені? Якби в країні було побільше публічного презирства до такої публіки (звісно, без «фізичного впливу», майстрами якого були більшовики, — виключно в моральному плані), якби поменшало толерантності до пропагандистів тоталітарних ідей у ЗМІ (не тільки до новітніх сталіністів; є й серед їхніх опонентів персонажі надто вже політично несимпатичні, ба навіть небезпечні) то суспільство, певен, хоча б трохи змінилося б на краще.
