Contra omnes

Через кілька днів після демонстрації фільму Світлани Усенко «Секрети Бандери» на каналі «1+1» Перший Національний і Ігор Піддубний  запропонували свій варіант прочитання теми — фільм «Бандера: між чорним і червоним». Другий варіант виявився грунтовнішим і переконливішим, хоча й не без не зжитих радянських штампів. Зокрема, автори не уникнули  давно вкорінених негативних конотацій у розумінні й тлумаченні націоналізму і якогось тону вибачення. Український національно-визвольний рух не потребує виправдань, як і прагнення українського народу власної національної державності.

Ігор Піддубний висловив більш ніж сумнівне твердження, що нібито ідеологія націоналізму є певною мінливою натурою, справою минулого, архаїчною, що являє виключно історичний і академічний інтерес. Насправді ж, усі рухи, спрямовані на національне звільнення в XIX  і XX століттях, відбувалися (й нині відбуваються!) під прапором націоналізму. Сьогодні, коли Україна бореться за своє існування проти імперського шовінізму Росії, ідеї українського націоналізму  (зокрема гасло ОУН-УПА: «Свобода людині!  Свобода  народам!») дедалі глибше проникають у середовище громадян України різного етнічного походження. 

Та й на вітання ОУН-УПА: «Слава Україні!» українці, росіяни, євреї, татари й інші патріоти нашої  Вітчизни дружно відповідають: «Героям слава!»

А кримські татари під дулами автоматів окупаційної армії й пильним оком ФСБ РФ скандують «Крим -Україна!»

Тут слід послатися на хрестоматійний фрагмент зі статті Івана Франка «За межами можливого»: «Все, що йде поза рами нації, це або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеалами раді б прикрити свої змагання до панування одної нації над іншою, або хворобливий сентименталізм фантастів, що раді б широкими, «вселюдськими» фразами  прикрити своє духовне відчудження від рідної нації. Може бути, що колись надійде пора консолідування якихось вільних міжнародних союзів для осягнення вищих міжнародних цілей. Але це може статі аж тоді, коли всі національні змагання будуть сповнені й коли національні кривди та неволення відійдуть у сферу історичних споминів». А коли це станеться? Як писав російський поет: «Жаль только жить в это время прекрасное уж не придется ни мне, ни тебе». Словом, дуже нескоро.

Днями ТСН каналу «1+1» показала святкування дня народження сотника УПА Мирослава Симчича, якому виповнилися 92 роки. Привітати ветерана приїхали школярі з Донбасу. Сотник з порогу привітав їх «Слава Україні», й вони відповіли йому як годиться. Симчич брав участь у бою, в якому УПА розгромила дивізію НКВС, що депортувала 1944 року кримських татар. Командир дивізії генерал-майор Дергачов загинув. А потім Мирослав Симчич пройшов 30 років поневірянь по радянських в’язницях і таборах, але не зламався й не підкорився. Мабуть, не даремно Бог нагороджує цих людей здоров’ям і довголіттям. Останній командувач УПА генерал-хорунжий Василь Кук помер на 95-му році життя, до останніх років зберігаючи бадьорість духу й світлий розум. Автор мав честь особисто знати цю людину.

Ну а те, що Перший національний взявся за таку тему, — явище, безумовно, позитивне, шкода лише, що воно запізнилося на 23 роки. Ці роки були для телевізійного простору України тим, що класик Нечуй-Левицький називав «пропащим часом». Таких фільмів треба було зробити й продемонструвати десятки й сотні, тоді, можливо, нам нині не довелося б розплачуватися кров’ю. Тривалий час я закликав офіційний Київ (зайнятий набиванням своїх кишень і боротьбою за владу) відкривати в моєму рідному Криму українські школи, університети, газети, телеканали, театри й радіостанції, доводячи, що це набагато дешевше коштує, ніж військове протистояння, що культура й інформація — це, так би мовити, м’яка сила. Але, на жаль, не опинилося біля нас сили ні м’якої, ні твердої...

ПРО ПОГАНИЙ «ЗАХІД»

Канал «ICTV» на тлі безконечних російських «мілітарі-серіалів» показав і щось варте уваги в програмі «Цивільна оборона». Йшлося про нинішній етап протистояння Кремля Заходу. У цьому дійсно є щось парадоксальне. На тлі шаленої антизахідної риторики керівний прошарок Росії вже давно емігрував на захід своїм потомством  (а отже й грошима). Обидві дочки Путіна живуть у Європі, востаннє їх бачили в Нідерландах. Там же діти Сєчина, три дочки віце-спікера Держдуми Железняка давно покинули Росію й живуть у Швейцарії й Англії  (що не заважає Железняку регулярно бризкати слиною на «клятий Захід»). Син уповноваженого з прав дитини РФ Астахова — на Заході. Син прем’єра Д.Медведєва збирається вчитися в Масачусетському університеті (США). Син полум’яної депутатки Держдуми Мізуліної, яка не втомлюється боротися проти «розтлінної Гейропи», працює в Бельгії, в самому серці цього «содому». Діти колишнього міністра освіти РФ Фурсенка живуть у США. Дочка міністра закордонних справ РФ Сергія Лаврова народилася в США (коли тато працював у представництві Росії), там вчилася й там залишилася. Дівчина ледве говорить російською (за непотрібністю, мабуть, з батьком спілкується англійською).

Якщо Захід такий поганий, то чому вони всі туди емігрують своїми сім’ями? Зате дітям простих росіян відкрита дорога зі зброєю до України, звідки вони повертаються в трунах, якщо взагалі хтось поклопочеться про їхні останки.

Така подвійна гра відбувається не вперше в російській історії. Досі переконані сталіністи дуже бентежаться, коли їх запитують, чому дочка Сталіна Світлана Аллілуєва втекла з країни робітників і селян. Микита Хрущов обіцяв американцям «закопати США» в змаганні соціально-економічних систем, а нині його син — громадянин США. На Заході живуть і внуки Юрія Андропова.

Отже, Захід явно скромничає, кажучи про свої обмежені можливості в протистоянні агресивному курсу Путіна. Російська еліта дуже залучена в західний соціум, що, проте, не робить її менш екстремістською й зухвалою. Нахабство ж підживлюється нерішучістю й безпринципністю правлячих кіл Європи й США, їхнім прагненням на всьому мати свій гешефт. Як свідчить німецьке прислів’я:  «Немає такого свинства, з якого не можна було б викроїти шматочок окосту». Безоглядно боротися із Заходом могла б лише Північна Корея, та й то не дуже.  Ну, ще оскаженілі хлопці з Ісламської держави Іраку та Леванту.

Для Москви це дуже проблематично. Наприкінці  XVIII століття імператор Павло І вирішив оголосити «джихад» Англії й приєднався до континентальної блокади «Туманного Альбіону», оголошеної Бонапартом. А російська аристократія продавала до Англії зерно, ліс, хутровину й отримувала з головної й чи не єдиної майстерні тодішньої Європи промислові вироби, предмети розкоші й різні інші штучки. Петербурзькі аристократи трохи потерпіли таке знущання зі свого способу життя, коли їх позбавили звичних радощів, а незабаром імператор отримав удар табакеркою у скроню,  додушили його вже офіцерським шарфом.

УСІ РОЗРАХУНКИ КРЕМЛЯ — НА БОЯЗКІСТЬ

Усі розрахунки Кремля — на боязкість й продажність керівного прошарку Заходу. Рішучість і послідовність Європи й США не залишають Путіну жодних шансів на встановлення у світі  ФСБешного «орднунга».

На російському телеканалі RTVI в програмі «Особлива думка» обговорювали останні (дай Боже, щоб так і було) терористичні акти у Франції. Гість студії журналіст Орхан Джемаль, син відомого мусульманського діяча Росії  Гейдара Джемаля, коментував реакцію російської громадськості, зокрема звернення глави Чечні Рамзана Кадирова, в якому той погрожував Михайлу Ходорковському та головному редакторові «Эха Москвы» Олексію Венедиктову, звинувачуючи їх у «антиісламській позиції». Ходорковський,  солыдаризуючись з жертвами теракту, закликав усіх журналістів світу передрукувати карикатури Пророка з французького журналу. Орхан Джемаль заявив, що його як мусульманина заклики Ходорковського ображають. А Венедиктов уже оголосив, що з приводу погроз Кадирова звернеться до поліції. Цікаво, до якої поліції він звернеться, тієї, де Рамзан Кадиров має звання генерал-майора й золоту зірку героя Росії,  будучи особистим другом Володимира Путіна? Кадиров постійно комусь погрожує, то депутатам Верховної Ради України, то  тепер Ходорковському й Венедиктову, ставлячи в складне становище свого друга в Кремлі. Путіну тепер слід або солідаризуватися з чеченським диктатором  (що не додасть президентові РФ авторитету на Заході),  або поставити свого кунака на місце. А це теж не просто, зважаючи на капризний характер керівного горця.

Орхан Джемаль, який часто буває в проблемних місцевостях Північного Кавказу, розповів, що там дуже неспокійно. Нещодавно він відвідав село, де ФСБ висадило в повітря 52 (!) будинки ісламських активістів, про що, на відміну від подій у Чечні (там було підірвано 14 будинків), ніхто нічого не повідомляє, а журналістів туди не пускають. Те, що сталося,  призвело  до того, що польові командири розривають зв’язки з військово-релігійною структурою «Емірат Кавказ» і присягають на вірність Ісламській державі Іраку і Леванту, що, на думку Джемаля, обіцяє Росії свій власний « Ірак»...

ПОМІНЯЛИСЯ ОБЛИЧЧЯ, АЛЕ НЕ СИСТЕМА

Телеканал «112» поспілкувався з Дмитром Гордоном, який повідав, що тихо й без повідомлень встановлюється новий кордон і митні пости з ДНР і ЛНР. Здивувало Гордона й те, що Міністерство оборони звільняє корупціонерів, не притягуючи їх до кримінальної відповідальності. Цінні кадри, схеми знають, ще згодяться? Мабуть, справно ділилися й ще де-небудь нагорі спливуть. На думку гостя, після Майдану нічого не змінилося, змінилися обличчя, але не система. До речі, а чому ВР не скасувала депутатську недоторканність? Адже майже всі демократичні кандидати присягалися це зробити. Обіцяли — зробіть. Скасування імунітету — це елементарний тест на порядність, який депутати  не пройшли. Як зазначив Гордон, і люди ті самі, і схеми корупції — ті самі, тільки хабарі й відкати стали більшими. Поступово здають Донбас, привчаючи суспільство до неминучості подібного фіналу, а Порошенко розповідає казки про мир і найсильнішу в Європі українську армію. Якщо це так, то чому ж наша армія не воює, а виконує функції мішені для ворога?

Має рацію Гордон і тоді, коли говорить: одні гинуть за Україну, а інші нахабно набивають собі кишені. Між іншим, у всьому світі, крім України, падають ціни на бензин. Де ж контрольні органи?

Дмитро закінчив емоційно: плакати хочеться й руки опускаються. Але contra omnes — усупереч усьому ми повинні робити свою справу й вірити в перемогу.