Дещо про запахи
Якби не Сергій Набока з його авторським коментарем подій дня в рамках нічного каналу ТРК «Ера» на УТ-1 , телеглядач країни 3-го травня, у Всесвітній день захисту свободи преси, так і не дізнався б, що за рейтингом американського Комітету захисту журналістів наш Президент Леонід Кучма увійшов до десятки найбільших у світі ворогів преси. А ось про те, що в зв'язку з цим наш Президент погрожує подати на американський комітет до суду, повідомила наступного дня вже більшiсть телеканалів (у тому числі й УТ-1, і «1+1»). І хоч, справді, все-таки ситуація в Україні кращою буде, ніж, скажімо, на Кубі, але вже сам факт, що жодна загальнонаціональна інформаційна програма про таку оцінку діяльності Л. Кучми на ниві демократії — до найвищої реакції, — не обмовилася (хоч першу трійку «ворогів» — Мілошевича, Дзянь Дзяміня, Фіделя Кастро — назвали відразу), говорить сам за себе.
На жаль, ТБ нам не повідомило всього обсягу — досить значного — претензій комітету до нашого Президента, обмежившись тільки згадкою пункту про податкову політику. Адже саме цей докір дав підставу прес-секретареві Президента О. Мартиненку «звинуватити» американців у поганому знанні наших законів: мовляв, виробленням податкової політики у нас займається влада законодавча, ВР. Але, на жаль, навіть якби справді у висновку комітету йшлося тільки про податки, то й тут шанси нашого Президента виграти гіпотетичний суд були б ілюзорними. Досить лише звернутися до Закону «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні», де в статті № 2 чітко сказано, що саме Кабмін, тобто виконавча влада, визначає, яким саме друкарським органам і якою мірою надавати економічну підтримку їхньої діяльності (що включає, скажімо, й пільгове оподаткування). І якби ця підтримка здійснювалася на принципах «рівних можливостей» для всіх ЗМІ — то не треба було б пану Мартиненку переводити стрілки на ВР. На жаль, насправді державна підтримка надається ЗМІ зазвичай у залежності від міри їхньої політичної лояльності, та ще «потрібного» складу засновників. Точно так саме виконавча влада володіє у нас важелями податкових інспекцій, що дає їй можливість на порушення одних дивитися крізь пальці, інших — у потрібний момент — притискувати до нігтя...
За такої ситуації в країні зі свободою преси буквально «відвисає щелепа» при знайомстві з деякими публікаціями наших ЗМІ. Так, пару тижнів тому в нашій найпопулярнішій «жовтій» газеті «Факты и комментарии» вийшов казусний матеріал «До редакції «Фактів» надійшов лист із запахом 37-го року». «Винюхав» 37-й автор публікації Андрій Архангельський у «посланні групи громадян у Мiнiстерство iнформацiї, обурених публікацією 12 лютого 1999 р. у «Фактах» статті «Встигнувши розчаруватися в чоловіках, дві юні студентки віддали перевагу розвазі... з самцями-пацюками». Цілком серйозно Андрій пояснив «несвідомим» громадянам, що попередники у них були один страшніший за іншого: наприклад, «Ленін, який вирішив, що газета повинна бути «не тільки агітатором, а й пропагандистом і організатором», унаслідок чого, — продовжує журналіст, — згодом... багато хто з нас правду дізнавався з нічних ефірів «Радіо «Свобода», закрившись у ванній кімнаті, а повість Олександра Солженіцина «Один день Івана Денисовича» змушені були читати під ковдрою при світлі, знову ж, ліхтарика». Або Гітлер, якому «теж не подобалися «збоченці». І він теж боровся за «чистоту» нації. І тому вбивав. Мільйонами...» (цитата із «Фактів»).
Потім під пером А. А. стаття про дівчат, котрі займаються «цим» із пацюками, удостоїлася порівняння з телепрограмами, де демонструються «кров, розтерзані трупи й руїни» в Югославії або Чечні... Мовляв, чому б на ТБ не заборонити показувати все це?» «Оцінювати наш матеріал — ваше право, — зрештою, змилостивився-таки А.А. — А наше право — i обов'язок — знайомити вас iз цим, iнформувати вас про те, що подiбне iснує». «Наш прямий обов'язок, — через абзац продовжує Андрій, — шукати і знаходити, і розказувати нашим читачам про всі цікаві й важливі події, що відбуваються в світі й в Україні».
Сподіваюся, наш читач здогадався, що тільки таке докладне цитування дозволило йому оцінити всю чарівність пафосу подібних «програмних» заяв наших колег. У всьому світі існує бульварна преса, що друкує всяку нісенітницю, на яку «западають» мільйони читачів. Але в нормальному суспільстві не тільки споживачі знають ціну «жовтим» ЗМІ, а й їхні видавці. А ось цілком серйозно обговорювати правомочність публікацій про сексуальні збочення не в спеціалізованих, а в масових виданнях у контексті захисту «свободи слова», i прив'язувати до цього Солженiцина — можна тільки в країні, подібній до нашої, де на зміну тоталітарним міфам прийшов блеф дрібних крамарів, котрі пнуться в олігархи. «Строячи» під себе «підконтрольні» ЗМІ, вони маніпулюють і масовою свідомістю, створюючи видимість, що, скажімо, секс із пацюками — це й є тією «важливою й цікавою подією», про яку просто зобов'язані знати читачі. Напевно, ради можливості саме таких публікацій була у нас і перебудова, і гласність, і боротьба правозахисників?.. Що ж, цілком логічний спосіб самозахисту того режиму особливого несприяння для справжніх новин — про реальне життя країни й народу — що встановився в наших навколовладних ЗМІ.
Так, це супер — запах «високої» ідеології й політики там, де насправді йдеться лише про елементарне прагнення громадян захистити себе і своїх дітей від потоків бруду і вульгарності, що виливаються на нас нашими ЗМІ щогодини, і яких просто немає в жодній цивілізованій країні — де громадська думка й права особистості щось та значать. Досить, до речі, подивитися будь-які телеканали західних країн, які доступні тепер і нам, щоб оцінити різницю не тільки, скажімо, в кінопоказі, дитячих і юнацьких програмах, а й у тих же блоках новин, де і кров, і трупи в гарячих точках показуються зовсім інакше, ніж на нашому ТБ, без смакування й натуралізму.
Взагалі такий «прикол» від «Фактів» достойний увійти й до підручників з історії журналістики. Як приклад тих етичних і інтелектуальних орієнтирів, які вітає і на яких будує свої інформаційні бастіони нинішня владна верхівка країни, прагнучи не тільки пропагандистськи маніпулювати масовою свідомістю, а й перевести її просто в масове несвідоме.
Ось, скажімо, наш I загальнонаціональний державний канал так досі й не спромігся зробити хоча б кілька по-справжньому професійних проектів інформаційного, аналітичного, культурологічного мовлення. Зате в наявності «досягнення» іншого роду: «Досьє» з його кілерською інформацією, що тхне (відгонить майже 37-м!), у якій частіше за все на кожен факт припадає мінімум два перекручування. Та нічний канал «Доброї ночі, Україно» , де як апофеоз — суботній «Еродром» .
Цього телетижня ведучу «Еродрому» — дівчину в літах Джулію — дещо приодягнули й обійшлися без оголювання. Ось якби такі благодатні зміни торкнулися ще й її манер, мови та інтелекту... Втім, цього разу стрижнем програми стали еротичні запальні танці, зняті в нічних клубах «Джосс» і «Heaven». Спочатку нам станцювали кохання лесбійське, потім чоловіче, потім, здається, групове — вже точно не пам'ятаю, все змішалося в пам'яті, очевидно, від повноти викликаних емоцій і основних інстинктів. Далі був забійний екскурс якогось колекціонера в історію Франції XVIII століття. За словами колекціонера, коханок тоді законослухняні громадяни були просто зобов'язані мати; оральний секс і гомосексуалізм — процвітали, малювали й писали «про це» прямо, не перебираючи висловів... Послухати ці, загалом, далеко не ексклюзивні вишукування колекціонера було, звісно, можна. Не давало спокою тільки запитання: чому почали саме зі сторіччя XVIII? А не з Древньої Греції, наприклад, чи Риму, де теж була своя сексуальна пікантність... Та й до того — у стадний період розвитку людства...
Розквіт «просто «Ери» на тлі явного занепаду «Золотої ери» (національного телеконкурсу), здається вельми симптоматичним. Відсутність висококласних проектів на вітчизняних каналах у нас прийнято пояснювати рекламною й фінансовою кризою. Але навряд чи проекти, подібні до нічного каналу УТ-1, приносять господарям істотні прибутки, про що свідчать і явно скудний рекламний пакет каналу, і невисокі рейтинги. Значить, у творців подібного продукту є інші — але не менш прибуткові — резони? Адже, як відомо, політична реклама оплачується не менш щедро, ніж звичайна, а її розміщення там, де глядач особливо невибагливий і «з'їсть» усе без розбору та якоїсь критичності — вигідно подвійно. Ну а прикладом того, який при цьому іноді може розповсюджуватися запах, може служити, скажiмо, прихід у студію «Ери» на 40- й день загибелі Чорновола саме народного депутата Віталія Журавського. Цей політик ніколи не був помічений в особливо близьких (або гострих!) відносинах iз покійним. Зате він завжди виявляється під рукою потрібним людям у потрібний момент. Ну а вже абсолютно безпрецедентний приклад «реклами із запахом» — це, звісно ж, тотальна «розкрутка» на всіх трьох загальнонаціональних каналах Григорія Суркіса як кандидата в столичні мери. Тут уже в хід іде все, в тому числі й спекуляція на злиднях і бідах нещасних стариків. Що ж, форпост СДПУ(о) — «Інтер» — уже набив руку на своєму так званому медіа-проекті до Дня Перемоги, про завдання якого в кулуарах каналу кажуть прямо: щоб усі ветерани були за нас, а не за «лівих»... Хоч, ясна річ, на офіційному рівні це «сміття з хати» напевно назвуть особливо цинічними вигадками телекритика...
