ДЛЯ КОГО ПИШУТЬСЯ ЗАКОНИ?
Питання, винесене в заголовок статті, риторичне, тобто таке, що не потребує відповіді, бо вона всім зрозуміла чи її просто немає. Останнє цілком стосується нашого телебачення. Щоб не бути голослівними, візьмімо до розгляду українське законодавство в галузі ТБ. Ступінь виконання його можна дуже легко перевірити будь-кому: на відміну од інших видів народногосподарської діяльності, телебачення у всіх на виду, у всіх на слуху.
Не акцентуватимемо увагу на цілком абстрактному, однак дуже концептуальному «Законі про інформацію», який гарантує право, рівність, доступ тощо. З одного боку, легко, а із другого, дуже важко, зокрема, з міркувань самозбереження, вести про реалізацію основних надбань демократії в країні, головний державний канал якої вважається зразком цензури та дозованості інформації.
Звернімо увагу на закон, який суто технічно регламентує діяльність ТБ, — «Закон про рекламу». Однозначно не для Руслани Писанки, власне, як і не для «Інтеру» загалом писався пункт 3 статті 12 згаданого закону: «Ведучі... за межами часу, відведеного для реклами... не мають права спеціально демонструвати товари або продукцію чи характеризувати їх споживчі якості як прямо, так і опосередковано...» Майже щодня в прогнозі погоди секс-символ України, хоч би як вона намагалась уникнути іміджевої томливості, із придихом розповідає про краплі від нежиті, мазі проти геморою навпереміну із прогнозом про дощ у Західній Україні. Ні тобі чіткого відокремлення реклами від іншої інформації, як це вимагають пункти 1, 2 статті 9 згаданого Закону, ні посилання на відповідного змісту рубрику, як того вимагає пункт 3 цієї ж статті.
Ну, а заборона алкоголю і тютюну на Українському телебаченні виконується ким завгодно, лише не українським ТБ. Хай будь-який депутат або член Національної ради з питань телебачення та радіомовлення плюне мені в очі, якщо він не тямить, про яку продукцію йдеться, коли транслюється реклама численних торгових марок. Раніше хоч якось маскувались: «Артеміда» крутила свій ролик без наочних натяків і мовчки, немовбито «слово — як горобець: не вилетів — не впіймаєш». Тепер же не церемоняться: моторний Еней під плюскотливий акомпанемент із голими дівками на сіні тиснеться, огірок «Немиров» смакує у всьому світі, компотний угар «Козацької ради» спонукає секретарку до неподобств з якимось «тормозом». Ну, тут мені можуть заперечити, що нібито про цукерки «Гетьман» ідеться, Немирів — це місто у Вінницькій області, а «Козацька рада» — консультативний орган клубу феміністок. Однак наші тютюновиробники відкинули будь-який удаваний сором: конкурс на УТ- 1 «Людина року», на якому, серед інших, регулярно одержували нагороди представники законодавчого бомонду країни, має постійну спонсорську підтримку торгової марки «Прилуки-особливі». Прикметник «особливі», напевно, на випадок того, щоб якийсь дурень дійсно не сплутав цигарки з географічною назвою.
Для підтримки вітчизняного виробника у виданих каналам ліцензіях на мовлення було встановлено співвідношення вітчизняного та іноземного програмного продукту, в основному 50 на 50%. Практично всі комерційні канали порушують це співвідношення: українських програм в ефірі від 40% до 25% від загального обсягу ефіру. Це в той час, як до дверей програмних директорів телекомпаній вишикувалися черги місцевих продюсерів у пошуках ефіру. Лідери серед дискримінаторів вітчизняних телевиробників — усе той же «Інтер» і «Новий канал». Посилання на те, що справді немає конкурентоспроможного українського продукту, справжнісіньке лицемірство: звідки взятися гарним програмам, якщо апріорі для них немає ефіру, відповідно немає рекламних надходжень, відповідно немає грошей на виробництво програм? Це замкнене коло, яке має бути розірване своїми ж мовниками. А потенціал в українських виробників великий: «1+1» здійснив спробу вкласти інвестиції у власне виробництво — в результаті, численні призи на міжнародних конкурсах.
Тут ми підійшли до такої проблеми — порушення законодавства про мови. Як я вже згадував у попередніх публікаціях у газеті «День», згідно із «Законом про ТБ і РМ», мовлення вітчизняними каналами ведеться державною мовою. У виданих Нацрадою з питань ТБ і РМ ліцензіях на мовлення каналам зробили поступку — встановили співвідношення української та російської мов на каналах, в основному, за формулою 70% і 30% відповідно. Звичайно, всі канали це співвідношення порушують. Окрім УТ-1 і «1+1»: у Першого каналу мало дубльованих програм, Другий дотримується іміджу справді українського каналу. І, мушу сказати, зазнаючи збитків. Справа не в преференціях аудиторії — справа в тому, що озвучування години ефіру коштує $200—300, а дубляж іще дорожчий. Іноземні фільми та серіали в нас закуповуються переважно через московських дистриб’юторів — з уже готовим російським дубляжем. Таким чином, транслюючи фільм російською мовою, телекомпанія заощаджує на адаптації програм українською мовою, порушуючи при цьому закони, не даючи заробляти на хліб насущний українським перекладачам та акторам. Наскільки мені відомо, в ліцензіях деяких каналів збільшена квота на мовлення російською мовою: на якій підставі на українському телеринку створені нерівноправні умови для конкуренції, коли одні телекомпанії поставлені в кращі комерційні умови порівняно з іншими?
До речі, послідовними невдачами завершилися неодноразові спроби отримати від Нацради з питань ТБ і РМ інформацію про ординарні дані ліцензій на мовлення, що видані телекомпаніям. Автор цієї статті прагнув оперувати точними цифрами, аналізуючи стан українського ТБ, але чи то інформація виявилась закритою, чи то чиновники безвідповідальними...
Повернемось до «Закону про рекламу», про конкретні вади якого неодноразово згадувалось уже в публікаціях «Дня». Трохи відволікаючись від теми, хотілось би згадати одну з точок зору окремо. Йдеться про інтерв’ю О.Зінченка Інтерфаксу, в якому він описав шкоду, завдану забороною переривати художні фільми рекламними блоками: телекомпаніям стало вигідніше транслювати серіали з короткими епізодами, а не довготривалі «фільми-бестселери». Тому, вибираючи між трансляцією двох серіалів з чотирма рекламними блоками і одного фільму з двома рекламними блоками (на його початку та кінці), компанії роблять вибір на користь серіалів. Вірно. Але, незважаючи на це, на вітчизняних каналах в ефірі значно більше художніх фільмів, ніж на благополучних іноземних ТБ. У цьому легко переконатися (ох уже ця прозорість телебачення!), взявши газету з програмою передач, практично, за будь-який день і порівнявши розклади українських та доступних нам російських каналів. У росіян по 1—2 фільми на день, у нас цього майже найдорожчого програмного продукту — по 3— 4 щодня. Невже жируємо? І це в умовах прикрих законодавчих обмежень використання телевізійної реклами і при порівняній злиденності вітчизняних телекомпаній. Тут ми зачепили тему унікальності українського ТБ — зразка превалювання політичного начала над економічним. Але це вже дуже цікава тема для окремої статті.
І продовжуючи коментар до інтерв’ю пана Зінченка, хотілось зауважити, що якщо мова зайшла про раціональне використання ефірного часу під рекламу, то, напевно, варто орієнтуватись не на збільшення можливостей трансляції «безперервних» фільмів та серіалів, у своїй левовій частці іноземного виробництва, а збільшити обсяг телепрограм пізнавальних, аналітичних, розважальних, які, зокрема, згідно законодавства, можна переривати рекламою і які вже виробляються в Україні.
Завдання цієї статті — не звинуватити українські канали в порушенні всіх законів і, відповідно, притягнути до відповідальності. Якщо закони не спрацьовують, то їх треба коригувати. Якщо наше телебачення в злиденному становищі, то потрібно створити атмосферу законодавчого сприяння розвитку ТБ. Безглуздо, коли на порядок якісніше американське, те ж російське телебачення, по суті, не має обмежень у використанні реклами, а животіюче українське працює в умовах драконівського «Закону про рекламу» — яскравого зразка популізму наших законодавців (про конкретні вади закону я вже писав у «Дні»).
Із другого боку, безглуздо змінювати співвідношення телепродукту за походженням у бік збільшення квоти для іноземних програм у ситуації, коли й сьогодні буквально бідним українським продюсерам немає роботи. У цьому питанні нинішнє законодавство достатньою мірою захищає вітчизняного виробника, щоправда, цей захист далі за перманентні войовничі декларації Нацради не заходить. І не треба, панове, себе дурити, начебто неофіційно вважаючи програмний продукт, вироблений до 1991 року в Радянському Союзі, автоматично українським. Логіка підрахунків «національності» фільмів проста: хто одержує гроші за його прокат, той і власник фільму. За куплений на «Мосфільмі» фільм Рязанова наші продюсери, режисери, актори жодної копійки не одержують, отже, цей продукт іноземний. Те ж саме стосовно іноземних програм, що чомусь мають тенденцію зараховуватись до програм вітчизняного виробництва лише тому, що в перервах між тривалими закордонними сюжетами чи музичними кліпами періодично з’являється український ведучий. Стосовно ж вічної проблеми, в який спосіб урегулювати співжиття мов у нашому ефірі, то не бачу підстав для аргументації нинішньої квоти для російської мови на українських каналах 30—50%, тоді як навіть найпослідовніший борець за права росіян в Україні пан Малинкович у своєму останньому виступі на СТБ відстоює ідею співвідношення мов у нашому телеефірі відповідно до етнічного складу країни: скільки етнічних росіян в Україні — 20%? От вам і готова природна квота.
Закони пишуть для того, щоб їх дотримувалися. Ситуація, коли всі знають, що закони не виконуються (а на прикладі телебачення це просто впадає у вічі), призводить до зневіри в букві закону як такого, до легковажного, а то й зневажливого ставлення до системи. І взагалі, неприпустимо, щоб контрольний орган попереджав щодо порушення законодавства і щодо можливих із цього приводу санкцій, а порушник це просто ігнорував. Ідеться про попередження Нацради з питань ТБ і РМ про караність подальшої неліцензованої трансляції «Русского радио»: тепер кожен ефірний день цього радіо сприймається як ляпас по безпорадному обличчю Нацради.
