Дні Європи: сусідське свято

Минулого тижня на українських телеканалах часто і багато говорили про новий формат відносин з Європою та про пошук свого шляху туди. Хоча географічно наша країна в самому її центрі, зважати на це Європа поки що не поспішає. З одного боку, образливо мало не до сліз. З іншого боку, така здорова злість народжується від цього «коли- небудь, але не тепер». Може, так нам і треба — для нашого ж блага? Ось і дні Європи, відкриття яких у Києві широко висвітлював УТ-1, якесь дивне залишили відчуття — чи то чужого весілля, чи то походу місіонерів до тубільців. Що це означає — «Україні вкрай необхідно робити, думати та мріяти по-європейськи»? Може, хоч би мріяти про своє можна? Якось не дуже делікатні у висловлюваннях приклади для наслідування. Ось Руслана не зламалася під тиском стереотипів, не зруйнувала своє єство на догоду євростандартам, і — будь ласка! Адже ніхто й не чекав такого тріумфу від «дикунки». А ось за російських телевізійників просто соромно — не те що радощів із цього приводу не було, ледве процідили, що українка «взяла» Євробачення. Зате Україна тріумфувала! Захоплення та гордість за співвітчизницю та за вітчизну — таке, виявляється, солодке почуття! Тим більше, що й переможниця не соромилася асоціювати себе з Батьківщиною, що й підкреслювала на численних прес-конференціях і в Туреччині, і вдома. Така щира любов — відкрита, але не демонстративна — викликала мимовільну повагу і до люблячої, і до об’єкта її любові, хай не ідеального і не безпроблемного. Спільна радість — могутній об’єднуючий чинник, супермагніт у втомленій тривалим приниженням країні. Активний патріотизм Руслани для багатьох поки що незвичний, але це тільки поки що, зважаючи на давно визначену суспільну патріотичну потребу. Її могутнє й енергійне «ми перемогли», розтиражоване всіма українськими телеканалами, не менш значуще, ніж сам факт перемоги. За це почуття причетності до того, що сталося, особлива їй подяка. І хоча чиновники вже бідкаються стосовно того, як за рік підготувати Київ до ювілейного конкурсу Євробачення, все можливе. А якщо ще з кожної гривні, приготованої на майбутні вибори, «відстебнути» дещицю на «імідж країни», взагалі проблем не буде.

До речі, не тільки Руслана порадувала нас минулого тижня. Наші плавці та плавчихи «озолотилися» в Іспанії, що також не залишилося непоміченим і неоціненим телеканалами. Загалом, можемо, якщо хочемо.

До національної гордості та самовизначення закликав нас і відомий Збігнєв Бжезинський, котрий побував у гостях в Дмитра Кисельова в студії «Докладно...» на ICTV (див. також інтерв’ю з ним у № 84 «Дня». — Ред. ). Він радить не дуже зациклюватися на заявах чергових європейських політиків щодо того, що Україна та Європа — поняття несумісні, а пригадати, що зовсім нещодавно таке саме «ніколи» звучало від манірних європейських чиновників з приводу Польщі й інших нинішніх європейських «новобранців». Бжезинський вважає, що не слід чекати запрошення до Європи та залежати від цього запрошення, треба жити і розвиватися — з навмисним прагненням, але без непродуктивних образ. Зовнішні образи справді непродуктивні, а ось внутрішні, буває, стають непоганим поштовхом для змін на краще. Якщо не штовхають до сліпої помсти.

Про те, що робити з громаддям образ кримських татар у Криму, сумну дату масової депортації яких відзначали цього тижня, думали учасники програми «Подвійний доказ» («1+1»). Безперечно, несправедливість і насильство, внаслідок яких сотні тисяч не тільки татар, а й болгар, вірменів і греків вивезли з Криму за тридев’ять земель без, як би тепер сказали, висунення легітимних обвинувачень, — історична несправедливість. Безвинно загиблі в дорозі та на поселеннях не дають спокою нині живим, якi повернулися до рідних кримських місць. Вони також хочуть і вимагають відновлення історичної справедливості. Тільки ніхто не знає, як відновити її без нової несправедливості — вже по відношенню до тих, хто також ні в чому не винен. Як уникнути нових образ, як зберегти мир на курортному півострові, на якому землі однаково на всіх не вистачить, адже ще не всі з раніше депортованих повернулися. Загалом, літо в Криму обіцяє бути спекотним в усіх розуміннях, враховуючи осінні вибори. Тим більше, що й російські претензії щодо Тузли не дуже тепер афішуються, але все ще існують, та ще й як! Хоча не стільки щодо острова, скільки стосовно Керч-Єникальского каналу. Але чомусь це питання при висвітленні візиту нашого прем’єра до Москви також не оприлюднювали. Обійшли його і журналісти телеканалу «Україна», які найповніше розповіли про зустріч Віктора Януковича з Володимиром Путіним. До речі, ці репортажі залишили певне відчуття незручності: коли чужий «пан» хвалить нашого керівника за квартальні успіхи, є в цьому щось неприродне. А коли глашатаї цих успіхів ставлять компліменти президента сусідньої країни на перше місце, це просто ріже вухо та око. Якщо вже закликати до незалежності від іноземних оцінок, то не тільки західних. Чи не так?