Друге щастя

Здавалося б, що спільного між Дмитром Анатолійовичем Медведєвим і Кірсаном Миколайовичем Ілюмжиновим? Ну, припустимо, обидва мають російське громадянство. І один, і другий у графі «стать» пише: «чоловіча»... Здавалося б, усе? Нічого подібного, головна схожість у спільному джерелі щастя Дмитра Медведєва і Кірсана Ілюмжинова. Судіть самі.

У газеті «Известия» від 17.12.2015 вийшла стаття «Ілюмжинов навчить США демократії і грі в шахи». У ній колишній глава Калмикії, а нині президент Міжнародної федерації шахів ділиться своїми планами щодо відкриття фонду демократичних процесів у США. «Я готовий не лише створити фонд підтримки демократичних процесів у США, а й очолити його», — оголосив Кірсан Миколайович. І додав, мовляв, ось Сорос же створив такий фонд у СРСР, а чим я, тобто Кірсан Ілюмжинов, гірший за Сороса.

При згадці імені Сороса в усіх одразу виникло питання про джерело грошей. Америка країна велика, й американців там живе багато. До того ж, як давно пояснив усім росіянам сатирик Задорнов, вони всі дуже тупі. Тому щоб усіх американців навчити демократичних процесів, грошей знадобиться неміряно. Звідки ж Ілюмжинов візьме стільки грошей, цікавиться читач «Известий». «З американської казни», — без тіні усмішки відповідає колишній калмицький начальник. Виявляється, Ілюмжинов подає до суду на міністерство фінансів США, яке наклало на нього санкції.

Як відомо, фінансова розвідка США встановила, що Ілюмжинов і банк, що належить йому, виконували посередницькі функції у торгівлі нафтою між Башаром Асадом і «ІДІЛ». Американцям це чомусь не сподобалося, і тому Кірсану Миколайовичу тепер в’їзд до США заборонено, що, на думку самого Кірсана Миколайовича, завдає неабиякої шкоди його честі й гідності. Розмір своєї честі і своєї гідності Ілюмжинов оцінив у 50 мільярдів американських доларів. Чому в нього така велика честь й така велика гідність, Ілюмжинов теж пояснив. Це тому, що він не просто Кірсан Ілюмжинов, а цілий президент ФІДЕ. А у будь-якого президента честь і гідність набагато більші, ніж у звичайної людини.

У тому, що американський суд присудить йому ці $50 млрд, Ілюмжинов ані секунди не сумнівається, як не сумнівається в тому, що американці будуть йому вдячні. Оскільки за ці гроші він навчить їх не лише користуватися демократією, а й грати в шахи.

А на іншому кінці планети, в Китаї, на Другому всесвітньому конгресі з Інтернету в той самий час виступав Дмитро Анатолійович Медведєв. Він розповів, яка це небезпечна річ, Інтернет, скільки від нього походить усіляких неприємностей і всілякого екстремізму. Але, слава богу, є на планеті організація Шанхайської співпраці (ШОС), країни якої вже підготували проект «Правил поведінки у сфері забезпечення інформаційної безпеки».

Головна мета цих правил — «запобігати використанню іншими державами своєї домінуючої позиції у сфері інформаційних технологій». У документі й виступі Дмитра Медведєва не було сказано, які саме держави мають домінуючі позиції. Але всім і так було зрозуміло, що йдеться якраз про ту країну, з якої Кірсан Ілюмжинов намірився злупити $50 млрд і на ці гроші навчити населення цієї країни демократії і грі в шахи.

Протест Дмитра Медведєва й інших «шосовців» проти «домінуючої позиції» є зрозумілим: кому ж сподобається, коли над ним домінують. Інша річ, коли домінуєш ти. Щоправда, не цілком зрозуміло, як можна запобігти домінуванню у сфері інформаційних технологій, якщо самим у себе ці технології не розвивати. Але цей шлях Дмитро Медведєв та інші «шосівці», мабуть, вважають дуже морочливим, тому сподіваються, що ООН заборонить домінуючій країні використовувати своє домінуюче становище.

У життєвих позиціях Дмитра Медведєва й Кірсана Ілюмжинова взагалі виявилося багато спільного. Кірсан Ілюмжинов зібрався навчити американців демократії. Дмитро Медведєв зібрався запропонувати всьому світу проект єдиних правил поведінки в Інтернеті, вироблений країнами ШОС. Оскільки Інтернет — це глобальна мережа, то проти єдиних правил поведінки навряд чи можуть бути заперечення. Важливо, хто цей стандарт встановлює. На якому рівні ставимо планку, оскільки в плані Інтернету й правил користування ним між країнами існують великі відмінності. І передусім у рівні свободи.

Нещодавно цей рейтинг свободи Інтернету в країнах світу був виміряний організацією FreedomHous. До рейтингу увійшли 65 країн, зокрема 5 з 6 країн ШОС. Не увійшов Таджикистан, але навряд чи хто-небудь наполягатиме на тому, що Таджикистан, за всієї пошани до таджицького народу, сьогодні задає світову планку у сфері Інтернету.

За рівнем свободи в Інтернеті країни були розділені на три групи: вільні, частково вільні й скуті. Як критерії дослідники брали наявність у країні перешкод у доступі до Інтернету, обмеження на контент, зокрема блокування веб-сайтів і переслідування користувачів. З п’яти країн ШОС, що увійшли до рейтингу, чотири були визнані повністю скутими. Китай посів останнє місце з рейтингом 65, у Казахстану рейтинг 48, у Росії — 49, Узбекистану — 60. І лише Киргизстан визнано частково вільним з рейтингом 22. Щоб зрозуміти, що означає 49-те місце Росії в цьому рейтингу, досить сказати, що попереду виявилася така прогресивна країна, як Зімбабве, у якої рейтинг 44.

Можна було б сказати, що дослідники з FreedomHous упереджені щодо країн ШОС, якби на прикладі Росії ми не бачили, як без будь-яких пояснень причин і без судового розгляду блокуються без права відновлення такі інтернет-ресурси як «Ежедневный журнал», Грани.ру, Каспаров.ру та інші. Якби не було відомо, що за кількістю журналістів і блогерів, що сидять у в’язницях, Китай посідає лідируючі позиції у світі.

Кірсан Ілюмжинов, який встановив в період свого президентства в Калмикії один з найнедемократичніших режимів у Росії, переконаний в тому, що він може вчити демократії американців.

Дмитро Медведєв пропонує всьому світу використовувати стандарти поведінки у світовій мережі, розроблені країнами, більшість яких пасуть задніх у таблиці з рівня свободи в Інтернеті.

Країни світу дуже різняться за рівнем економіки, розвитку науки й технологій, за рівнем свободи й демократії. В умовах глобалізації це створює великі проблеми, для розв’язання яких немає простих рецептів.

Спроби розвинених країн, передусім США, розв’язати ці проблеми шляхом простого «підтягування» відстаючих країн, інколи дають позитивний ефект, але останнім часом дедалі частіше дають збій, призводять до зворотного ефекту.

На цьому тлі почастішали спроби представників найархаїчніших політичних культур вимагати, щоб весь світ опустився до їхнього рівня. Найяскравіші приклади таких вимог сьогодні дають «ІДІЛ» і Росія.

Кажуть, що нахабство — це друге щастя. Можливо, у деяких випадках ця приказка спрацьовує. Але навряд чи варто робити нахабство головним і єдиним принципом політики. Інколи для щастя потрібне щось іще.