«Футбол не терпить дилетантства»

Ця фраза належить Валерію Лобановському, і вона не така банальна, якою здається на перший погляд. Передусім тому, що у футбол свого часу на різних рівнях грала майже вся чоловіча половина людства. І коли ті з чоловіків, хто не грав (а є й такі), починають коментувати футбольні матчі або робити висновки щодо того або іншого турніру в ЗМІ — це просто дратує велику частину їхньої глядацької та читацької аудиторії... Сподіваюся, не помилюся, якщо припущу, що більшість, iз вас, шановні читачі, дивилися телетрансляції з Австрії та Швейцарії на російських каналах. І відповідь на запитання, чому саме на російських, а не наших, здавалося б, лежить на поверхні. Дивитися футбол під коментарі Володимира Маслаченка набагато приємніше й цікавіше, ніж під коментарі, скажімо, Сергія Дерепи.

А ось чому це так, а не інакше, як хотілося б багатьом українцям, — питання вже, як то кажуть, цікаве. Я не знаю, чи грав Сергій Дерепа та його колеги-однолітки з УТ-1 у дитинстві в футбол, але якщо й грали, то явно недостатньо для того, щоб коментувати його на національному телебаченні.

Місяця два тому, наприклад, один із них просто не помітив призначення пенальті в одному з матчів чемпіонату України. А коли через кілька хвилин все-таки «помітив», то навіть не вибачився перед телеглядачами.

Із молодою коментаторською паростю на УТ-1, на жаль, не краще. Її представники, як правило, не володіють ні професійною дикцією, ні вимовою, ні журналістською етикою.

Я не знаю, чи мають ці хлопці спеціальну освіту, але враження таке, що набирали їх серед випускників-невдах футбольних шкіл Львова та Києва. Футбол вони, припустимо, знають і розуміють, але жодним чином не прагнуть донести це знання до телеглядачів, а лише піаряться в телеефірі перед ними як гравці, що не відбулися.

Як тут не пригадати Володимира Перетуріна. Слухаючи його футбольні телекоментарі-вистави багато років, я лише з його біографії дізнався, що він майстер спорту з футболу і за яку команду він вболіває. Чи це не зразок найвищого професіоналізму і тієї ж журналістської етики?

Але в нас в Україні (але не на УТ-1) до недавнього часу був усього один коментатор-професіонал — Дмитро Джулай, який, на жаль, не з’являється в телеефірі вже кілька років.

Про громадянську позицію всіх інших українських коментаторів говорити й зовсім не доводиться. Помітили, як вірнопіддано та одноголосно вболівали всі наші коментатори за збірну Росії? У цьому не було б нічого негожого, якби всі вони робили це щиро, як внутрішньо вільні люди. Але в тому й річ, що добра половина з них при цьому лукавили на догоду політичній, адміністративній і всякій іншій кон’юнктурі.

Півфінальний матч Євро-2008 Іспанія — Росія мені довелося дивитися в одному з переповнених барів Києва. Вболівальні симпатії його відвідувачів розділилися порівну, і, погодьтеся, важко собі уявити, що всі українські (читай— «київські») телекоментатори належать до однієї половини глядацької аудиторії.

На цьому безрадісному фоні блюзнірськими виглядають прожекти з банального перейменування УТ-1 в громадське телебачення, так би мовити, для зовнішнього користування. Хочеться вірити, що у відповідних євроструктурах, що проводять моніторинг демократичних перетворень у нашій країні, ця фальсифікація буде все-таки помічена.

Дехто каже, що коментування матчу ніяк не впливає на розвиток подій у ньому, тому на голос за кадром можна навіть не зважати. Інші твердять, що коментатор повинен бути 23-м гравцем і настільки перейматися розвитком подій, щоб людина, яка щойно «увімкнулася» в перегляд, одразу ж зрозуміла, що діється на полі. Так чи інакше, коментар — це окрема галузь журналістики, і, посилаючись на слова нашого читача Олександра Крамаренка, — галузь, досить проблемна для України. Отримавши цього листа, ми вирішили, що без професійних коментарів нам ніяк не обійтись.

Ігор МІРОШНІЧЕНКО, ведучий спортивних новин на телеканалі ICTV, коментатор:

—Як ви ставитеся до сучасного коментування спортивних подій в Україні?

— Не без суб’єктивізму, але з розумінням. На жаль, в Україні як не було, так і нема коментаторської школи, тому людей без нормальної підготовки і штовхають «на амбразуру». Насправді коментар — це зовсім інший жанр журналістики: для цього треба готуватися, довго сидіти в iнтернеті, шукати цікаві факти. Це дуже специфічний жанр. Тому я з розумінням констатую, що якість коментування в Україні не на висоті. З іншого боку, коли нав’язують російських, можливо, і не найкращих, коментаторів, то люди звикають до них і тоді їм складно сприймати нові голоси. Люди сприймають події через призму російських коментаторів. От говорять, що наші коментатори погані, але це зовсім не так: їм просто треба дати шанс відточити свою майстерність.

— Що саме вам подобається, а що — ні в сучасних коментаторах?

— Подобається те, що деякі люди намагаються вдосконалюватись увесь час, мову краще знати. А головне, що якщо люди намагаються коментувати українською мовою, то інші люди, нарешті, сприймають свою рідну мову і збільшують свій власний словниковий запас. Це наше специфічне сприйняття футболу та спорту, тому навіщо нам слухати когось іншого? Мені подобаються емоційні коментарі. Якщо коментує Дерепа і хочеться спати, то це абсолютно несерйозно. Мені подобається, коли є емоції. Але, звичайно, коли нема істерики, як, наприклад, з російським коментатором Черданським. Кричати можна красиво і навіть вишукано — як це роблять бразильські коментатори, а можна істерично волати, як це робить Черданський. А у нас специфічний колорит, треба орієнтуватись на наших коментаторів.

— Яким чином можна було б змінити коментаторську традицію в Україні?

— Дуже просто: треба, щоб у Інституті журналістики зробили окрему спеціалізацію спортивного коментарю. Там поки що тільки пробують це зробити. Але треба зрозуміти, що це так само, як і міжнародна журналістика. Треба коментатора виховувати в інституті, а не ґвалтуючи слух глядачів, які змушені змиритися з тим, що людина тільки перший чи другий раз коментує.

— Хто з українських коментаторів вам подобається найбільше?

— Я вважаю, що Джулай, як був раніше, так і залишається найкращим коментатором. Босянок ще. Я ще назву тих, які нещодавно з’явилися і вдосконалюються — це, наприклад, Тингаєв. Мені здається, що він дуже серйозно прогресує, його цікаво слухати.

Є ще одна проблема: в Україні, крім футболу, майже нічого не показують. І мені здається, що ці люди класно коментують футбол, але вони не можуть коментувати всі види спорту. Нам потрібні люди, які, наприклад, грамотно коментуватимуть легку атлетику, тому що це абсолютно окремий вид спорту, і щоб кваліфіковано його коментувати, треба серйозно «сидіти» на цій темі, жити цим, треба це розуміти. А у нас переважно коментують ті, хто має поверхові знання про той чи інший вид спорту.

Дмитро КОПІЙ, головний редактор сайту www.sport.com.ua:

— Молоді коментатори зовсім по-іншому працюють, зовсім по-іншому висвітлюють події, не використовують шаблони, які були притаманні радянській школі коментаторства. Вони більш креативні у своїх коментарях. Але їм не вистачає інтелігентності Коте Махарадзе, лаконічності у викладі матеріалу. Глядач завжди має відчувати, що коментатор знає більше за нього. Цього не вистачає нашим молодим коментаторам.

Валентин ЩЕРБАЧОВ, генеральний продюсер телерадіокомпанії «Спорт Україна»:

— Різниця між сучасним і радянським коментаторством у тому, що в Радянському Союзі була коментаторська школа, яка готувала професійних коментаторів. На жаль, в Україні такої школи немає, але до Євро-2012 вже створені коментаторські курси і тренінги, які готують молодих спеціалістів. Нинішнім коментаторам не вистачає порозуміння з аудиторією, вони говорять про що завгодно, тільки не про футбол на полі. Головна ознака хорошого коментатора — це коли глядач вважає його другом. Нашим не вистачає гарної літературної мови. Вони часто використовують русизми і сленг, що не дає можливості глядачевi повністю їх зрозуміти.