Голос меншини
Передусім, для спілкування. На третій день фестивалю, смакуючи бограш-г’уляш (гострий м’ясний суп) у лісі бiля багаття під народні пісні, нарешті зрозуміла, що мав на увазі генеральний директор Закарпатської обласної державної телерадіокомпанії Петро Петрик, коли в інтерв’ю «Дню» (від 13.08.2003) говорив про тренінги та семінари. Їх замінили живі контакти на дійсно міжнародному за представництвом фестивалі. Всі зазначають, що з року в рік тут всіх зігріває атмосфера дружня й щира. Можливо, тому, що захист національних меншин своєю журналістською спеціалізацією обирають люди переважно жалісливі та неамбіційні.
Сам Ужгород налаштовує на толерантність та міжнаціональні контакти. У щоденному спілкуванні ужгородці (ніби підтверджуючи легенду про Вавилонську вежу) — справжні поліглоти. На затишних вуличках цього майже середньовічного міста звучить словацька, румунська, угорська, польська, німецька, чеська, хорватська мови, не враховуючи російську й українську. А, наприклад, у великому селі міжгірного району Колочава Закарпатської області живуть бойки, гуцули й лемки. У 1939 році в селі було три кордони — польський, румунський і чеський. У Колочаві зараз мирно співіснують єврейський цвинтар, могили угорських і чеських солдат. Зараз всі записуються українцями, але зустрічаються й німецькі, й румунські прізвища.
Недивно, що в Закарпатській ОДТРК працює п’ять національних редакцій. Проте, як і на телебаченні країн сусідів — Словаччини, Угорщини, Румунії, Югославії. У Литві чотири програми про народи діаспори йдуть на популярному громадському телебаченні в прайм-тайм і мають непоганий рейтинг. В Україні ж передачі про національні групи на загальнонаціональних каналах йдуть вельми рідко. З метою відбору таких програм на фестиваль приїхав представник каналу «Інтер+». На моє наполегливе запитання про купівлю він уникав і таки уникнув відповіді. Дійсно, судячи з конкурсних показів, вибирати було особливо нічого.
Підкреслю, що «Мій рідний край» представляє програми передусім самих національних меншин. Це їхній спосіб самоідентифікації, можливість розповісти про бачення проблем зсередини, а не з позиції держави. Хтось вважає таке телебачення і радіо самобутнім, хтось — маргінальным, але ніхто не заперечує його важливості. Воно, як примітивне народне мистецтво, з його яскравими кольорами, нетрадиційним поглядом на світ і деяким схематизмом. Тому було б помилкою підходити до цих робіт із звичайними мірками. Варто прислухатися і до ідеолога фестивалю, загального улюбленця австрійського словака Мірка Богатая, президента Європейської асоціації етнічного мовлення. Він наполегливо нагадує, що саме телебачення національних меншин в Європі покликане готувати пiдгрунтя для толерантного ставлення етносів одне до одного. Адже глобалізація стосується й національних культур.
Думки з приводу прогресу телебачення в цій сфері розiйшлися. У коментарях газеті учасники наполягали на європейському значенні фестивалю, а в кулуарах звучала різка критика показаних робіт. Багатонаціональне журі працювало за 20-бальною системою. На показ потрапили роботи, які набрали 10 і більше балів. Але й серед робіт-фіналістів траплялися відверто слабкі. Мене здивував рівень українських фільмів про якісь заходи (наприклад, Фольклораму). Вони нагадували просто півгодинні інформаційні репортажі. Не захоплювали і затягнуті фільми-інтерв’ю. Багато стрічок, особливо зарубіжні, були безсюжетними замальовками, шматками життя без початку й кінця. В українських фільмах часто сильнішою була журналістська робота, а в зарубіжних — операторська. Так, друге місце і спеціальний приз за красиві зйомки завоював словацький фільм «Православне Різдво» (студія м. Кошице).
Інше болюче питання — проблематика. Традиційно немало фільмів було присвячено звичаям і трагічним сторінкам історії національних меншин. Це природно — кожне покоління переосмислює ці теми для себе. Але ніхто не захотів зачепитися за гострі кути сьогоднішніх міждержавних проблем. Передусім, це новий режим перетину кордону для України, що особливо актуально для Закарпаття. Це б’є по прибутках жителів, практично змінює устрій прикордонного краю. Ніхто не став зв’язуватися і з конфліктами між країнами, наприклад, із територіальними претензіями Румунії до України. Інша проблема, що лежить на поверхні, — формування української нації та малі народи. Так що русини в Україні не вважають себе окремим етносом (на закритті фестивалю ужгородський виконавець співав «Я українець, син русинів»), а в Югославії існують окремо русинська і українська редакція телебачення, є 15 русинських шкіл. Сподіваюся, що на наступному фестивалі буде більше прикладів журналістської громадянської мужності.
Можливо, варто продумати механізм відсіювання відверто непрофесійних робіт. І надавати перевагу не кількісному, а якісному складу учасників. Принаймні нинішній підхід себе не виправдовує. Так, цього разу були конкурсанти з 23-х країн, але творчого прориву не було. Навіть гран-прі не вручали.
Та ж ситуація — і з радіопрограмами. Конкурсним роботам було надано ефір радіо «Промінь», і я випадково послухала одну з них. Програма FM-радіо в ортодоксальній формі переказувала положення Корану і нічого не сказала про мусульман України. Не знаю, наскільки така релігійна пропаганда відповідає українському законодавству і яке відношення ця передача має до журналістики. Але навіть якщо це поодинокий випадок, варто переглянути ставлення до відбору робіт і пропуску їх на загальнонаціональне радіо.
Але, звичайно, головна інтрига фестивалю — визначення переможців. Перше місце серед радіопрограм дісталося румунській програмі «Свято зі спогадами під оливками». У телевізійному конкурсі — три першi місця. Кращими було визнано роботи Мірка Богатая «Отець Педро — апостол людей сміттєвого звалища» (Австрія); Людмили Морозової «Дорота — наречена Долі» (Харківська ОДТРК) і угорський фільм «Ключі від миру» Чиллі Фейоша. Не всім такий розподіл місць видався очевидним. Поділюся власним враженням від фільму «Ключі від миру». Ця стрічка — інтерв’ю з режисером-авангардистом, ілюстрована фрагментами його вистав. Здебільшого його театр — пантоміма з людьми-каліками. Відношення до національної теми — непряме. Режисер, що народився в Югославії та проживає нині в Парижі, планує перебратися на батьківщину зі своїм театром у 2006 році.
Слідом за ним у конкурсному показі йшов історичний фільм у жанрі розслідування «Шляхом невiльного життя» (Телебачення Нові Сад, Сербія і Чорногорія). У документальній сазі шелестіли сторінки архівних документів, оживали трагічні долі життя словаків у Хорватії. І хоч фільм йшов словацькою мовою з титрами хорватською (на жаль, цими мовами я не володію, а перекладу конкурсних фільмів практично не було), відчувалася глибина оповідання, хвилював музичний ряд. Але цей фільм отримав лише заохочувальний приз.
Відрізнялася від загального рівня робота-переможець харківських документалістів. Звичайно, журналісти обласних студій роблять конкурсні роботи за два-три дні, іноді на власному ентузіазмі. Але не в Харкові. Для зйомок фільму «Дорота — наречена Долі» попросили повернутися на роботу старого оператора, на два місяці звільнили від поточної роботи автора Людмилу Морозову і знімальну групу. Завдяки їм ожила зворушлива історія кохання польки Дороти, долею якої став український курсант-льотчик із прізвищем Доля. Оскільки справа відбувалася за радянських часiв, до особистих колізій додалися ідеологічні. Лист, складений літачком, за допомогою спецефектів перетворюється на справжній літак і захоплює увагу глядача з першого до останнього кадру.
Весело промайнули дні фестивалю «Мій рідний край». Нас радо приймали в кращих місцях Закарпаття — знаменитому символі Ужгорода двоголовому Хресто-Воздвиженському Соборі, Старому Замку, Музеї архітектури, унікальних соляних печерах с. Солотвино. Пригощали національними піснями й танцями, національними стравами. Однак ветерани фестивалю зiйшлися на думці, що попередній мав більший резонанс і кращу організацію. Чомусь не приїхав жоден із директорів обласних ДТРК, проігнорувала телефорум сусідня Польща. Але постійними є багаторічні спонсори фестивалю — телерадіоорганізації Угорщини та Румунії, обласна організація СДПУ(О). Будь-який процес пов’язаний із кризами і труднощами зростання. Це можна подолати, аби дорога була правильною. Так чи інакше, цей фестиваль підіймає авторитет України у світі та покращує імідж країни, мабуть, не менше, ніж Всесвітній конгрес українців.
За доброю традицією, хор на закритті фестивалю проспівав «Многая літа». Побажаємо і ми багатьох років фестивалю «Мій рідний край».
ДУМКИ
Інна ДІДИК, член радіожурі фестивалю, білоруська поетеса, редактор Полтавської ОДТРК «Лтава»:
— Втретє беру участь у фестивалі. На закарпатській землі якесь особливе ставлення до життя, радісне. Тут всі відчувають себе, як вдома.
Я сама — білоруска, 15 років живу в Україні, тут можна зустріти людей різних національностей. У мене є друзі словаки, чехи, румуни, югослави. Кожен народ має своє особливе світосприйняття. І на цьому фестивалі є можливість встановити професійні контакти. Так, звичайно, можна говорити про телевізійну і радіошколу, але передусім — спілкування.
Як член журі, зазначу, що в цьому році представлено багато робіт на релігійно-духовну тематику. Мабуть, душі людські таки тягнуться до добра і справедливості, до духовності. Багато учасників фестивалю плакало, слухаючи виступ уніатського хору в церкві, і я також плакала.
Чимало телепортретів, репортажів, але хотілося б, щоб на фестиваль надсилали найкращі роботи. Із 60-ти радіоробіт багато звичайних передач.
Однак хочеться відзначити, що підвищується представницькість фестивалю. Якщо на першому фестивалі було 5-6 країн, то зараз — 23. Вже зараз можна вважати його європейським фестивалем.
Іван РІЗАК, голова Закарпатської облдержадміністрації, голова обласної організації СДПУ(О):
— Сама історія навчила закарпатців жити в мирі й злагоді та робити все можливе, аби взаєморозуміння і взаємоповага були визначальними у стосунках представників більш як 30 націй і народностей, що проживають на території краю.
Бути генеральним спонсором фестивалю «Мій рідний край», сприяти проведенню інших подібних заходiв — дуже почесно й відповідально. Це важливий крок у підтримці духовного життя етнічних спільнот на принципах поваги до їхньої історії, традицій, мовних, освітніх, культурних інтересів.
Ми горді з того, що фестиваль з кожним роком набирає масштабності і розширює географію учасників: на нинішній свої роботи представили телерадіоорганізації усіх регіонів України, Литви, Словенії, Словаччини, Чехії, Угорщини, Румунії, Югославії, Німеччини, Хорватії, Польщі — всього понад 20 країн. Я переконаний у великому і яскравому майбутньому фестивалю.
Вікторія ШАПОШНИК, редактор радіо, Черкаська ОДТРК:
— Із радіожурналістів обласних телерадіокомпаній у фестивалі «Мій рідний край» цього року брали участь лише три (у 2002 році — вісім). Вважаю, що взагалі на таких фестивалях радіо приділяється набагато менше уваги.
На прослуховуваннях майже весь час я сиділа на самоті. З 61 програм 18 було українських. Решту зрозуміти було важко через брак перекладачів. Жалію, що не змогла оцінити програму-переможницю з Румунії.
Радіо сприймається лише на слух. Але розмови з героями передач іноді важко було розібрати через недбалу якість запису.
Не можна сказати про наявність прогресу у конкурсних радіопрограмах. На попередньому фестивалі радіопрограми мені сподобалися більше. Втім, цього року мені пощастило з однодумцями, колегами з інших регіонів. З деякими з них ми стали справжніми друзями.
Мирко БОГАТАЙ, президент Європейської асоціації етнічного мовлення:
— Цей фестиваль важливий саме тому, що програми створюють представники меншин, а не національних компаній. «Великих» фестивалів вистачає, а «маргінали» ТБ — десь збоку. І їм життєво необхідно спілкуватися, зав’язувати контакти. Адже таким журналістам завжди важче. Коли глядач має вдома 20 телеканалів, він, звичайно, порівнює. І якщо програма про меншини гірша, її дивитися не будуть. Тому потрібно підвищувати якість таких програм.
І порівняно з попередніми роками рівень вищий. Деякі програми були просто фантастичними. Зокрема, було три чудовi українськi фільми, запам’яталася голландська, швейцарська програми — про те, як ретророманці під час війни в нейтральній Швейцарії допомагали євреям вижити, проявляючи громадянську мужність. Важливіше розповідати про це, ніж виходити з принципу: найкраща новина — це погана новина. Такі приклади більше піднiмають дух нації, ніж голослівні твердження, що ми — найкращі.
