Гра у факти, але з помилковою інтерпретацією

Під завісу травневих святкових канікул Савік Шустер запропонував публіці історичний турнір команд школярів з різних міст України. Діти мали відповідати на складні й для дорослих людей, професійних істориків, контраверсійні запитання. Чи треба вплутувати дітей у публічні політичні дискусії, адже у нас історія — це найгостріша політика, оскільки від розуміння й тлумачення минулого залежить і майбутнє країни?..

Хоч би як там було, Шустер запросив до своєї студії юних киян, харків’ян, одеситів і львів’ян. У протистоянні вони мали набирати очки й боротися за першість. А в ролі третейського судді виступав перший президент Леонід Кравчук. Спочатку запитання були здебільшого деполітизовані, суто фактичні, але Шустер не був би Шустером, якби не підкинув і щось провокаційне, зокрема поставив запитання, з якого випливало: а це часом не населення Львова організувало й провело єврейський погром 1941 року? Такі запитання не слід ставити дітям, оскільки серед істориків тривають суперечки щодо згаданої події; думки, опосередковані політичною позицією, висловлюються дуже різні.

У студії обговорювалося чимало явищ, що сприймаються по-різному залежно від початкового світогляду людини. Наприклад, харківський школяр «викрив» Романа Шухевича у співпраці з Німеччиною, заявивши, що тим самим він «заплямував» себе. Мабуть, подвійні стандарти досі панують у нашій шкільній історичній освіті. Чом би тоді в ім’я об’єктивності не поцікавитися, а чи не заплямував себе СРСР співпрацею з гітлерівським режимом, а Червона Армія спільними з нацистами військовими парадами в Бресті, Ковелі, Пінську й Перемишлі; тим, нарешті, простим фактом, що в Другу світову війну СРСР вступив союзником нацистської Німеччини?

Утім відчувалася одна спільна ідеологічна домінанта, що давно перемогла в Російській Федерації, й різко посилилася в Україні за останні три роки: уявлення про те, що існували два різні тоталітарні режими; один — поганий, чужий, гітлерівський, а другий — хороший, симпатичний, рідний, геть зовсім свій, сталінський. Тому й відродити такий рідний тоталітаризм не страшно, ніякого гріха в цьому не буде. Словом, суто маніхейське бачення: тоталітаризм пітьми й тоталітаризм «світла». Чого ж дивуватися з вмісту дитячих мізків, якщо ресталінізація в Україні вже навіть не повзуча, а на повний зріст. Якщо в Севастополі на 9 Травня демонстранти тягали величезний портрет Сталіна просто перед світлі очі представника Президента в центрі міста? Якщо на багатьох українських (?) телеканалах ведучі сиділи з царсько-радянськими стрічками на декольте, демонструючи повну незалежність від власне українських цінностей.

А поки комуно-радянська історіографія, що отримала з певного часу новий імпульс і відчула друге дихання, невпинно працює й у наших школах. Наприклад, учениця з Харкова повідала в студії Шустера, що 1940-го року народи Латвії, Литви й Естонії «попросили приєднати їх до Радянського Союзу». Товариші Сталін і Молотов були б дуже задоволені, почувши юну харків’янку. Не дарма естонці, латиші й литовці всі 50 років перебування в «дружній сім’ї» так ніжно любили СРСР (оскільки «самі просилися!»), не дарма вони з нього так нестримно побігли за першої ж нагоди, що виникла в 1985 — 1991 рр. А чесний вчитель історії навіть у нинішніх харківських обставинах міг би розповісти дітям, як усе насправді відбувалося в країнах балтії в той період...

На жаль, підготовлені запитання не завжди узгоджувалися з формальною логікою й вимагали не фактичних знань, а оцінних думок, що й провокувало ідеологічні дискусії.

А учень Київського військового ліцею імені Івана Богуна озвучував цілком радянські історичні оцінки, намагався всю провину за Волинську трагедію 1943 року покласти виключно на українську сторону, а його погляди на УПА не відрізнялися від позиції штатних українофобів. Сподіватимемося, що це його особиста точка зору, а не плоди викладання історії у військово-навчальному закладі імені славетного українського воїна...

А добрий дідусь Леонід Кравчук перебував в невимовному захваті з приводу історичних пізнань юної зміни, про що й не забув заявити. Але, на жаль, далеко не все добре у наших дітей і з географією, наприклад, харків’яни плутали Прикарпаття із Закарпаттям, і їх ніхто в студії — ні Шустер, ні Кравчук — не виправив...

Закінчилося ж усе в дусі відомої шустерівської «соціології». Річ у тім, що за очками, давши більше правильних відповідей, перемогли кияни. Але Шустер звернувся до аудиторії, запропонувавши проголосувати за те, яка команда найбільше переконала присутніх. 70% висловилися на користь харків’ян, яких ведучий і оголосив переможцями. Узагалі, на всіх нормальних змаганнях це називається «Призом глядацьких симпатій», а аж ніяк не визначенням переможця. Зрештою, ми не знаємо, яке представництво регіонів було в студії, як вони підбиралися, тобто голосування було «втемну».

Думаю, у юних киян мало залишитися відчуття подиву й образи, оскільки об’єктивно виграли саме вони, давши найбільшу кількість правильних відповідей і випереджаючи харків’ян за очками. Савік Шустер — пристрасний футбольний уболівальник. Якби, наприклад, футбольний клуб «Барселона» виграв у «Бенфіки» з рахунком 2:1, а потім, за підсумками голосування на трибунах, переможцем оголосили «Бенфіку», що сказав би ведучий каналу «Інтер»? Та таке йому й у страшному сні не могло наснитися. Навряд чи треба давати молоді подібні публічні уроки несправедливості й нечесної гри.

До речі, ще про «соціологію», яку в Україні почали із задоволенням використовувати деякі політичні сили як ідеологічну «дубину». Фундація, яку пов’язують з улюбленцем усе того ж таки Шустера (за частотою появи в студії «Інтера») Євгеном Копатьком, поширила дані про те, яке свято українці вважають найголовнішим. За їхньою версією вийшло, що 80% (а за останніми варіантами — 90%) громадян країни вважають таким 9    Травня. Тим часом, настільки шанована соціологічна фундація, як Київський міжнародний інститут соціології (КМІС), оприлюднила свої дані, що різко відрізняються від даних контори Копатька: виявилося, що найбільше наші співгромадяни почитали Пасху — світле свято Воскресіння Господнього — 83% респондентів, на другому місці — Новий рік (81%), на третьому — Різдво (79%), на четвертому — 8 Березня (49%) і лише на п’ятому місці — 9 Травня (40%). Дивні розбіжності, чи не так?

Причому 2011 року найбільшим святом 9 Травня вважали 50% респондентів. Тобто популярність за два роки дуже істотно знизилася. Може, владі варто замислитися, що вона неправильно робить в організації святкування Дня перемоги? Чи не варто знизити рівень заполітизовування й суто партійного піару, відмовитися від прославляння тоталітарного режиму, від антиукраїнських ноток, від загравання з антидержавниками та їхньою символікою?

Слід сказати, що наприкінці квітня в передсвяткові дні (мабуть, тому на неї й не звернули уваги) в студії Шустера сталася неординарна подія, яка ще дуже довго, на жаль, буде актуальною для     України. В ефір вийшли в тандемі економічний радник президента РФ В.В.   Путіна Сергій Глазьєв і колишній шеф адміністрації Л.Д. Кучми, а нині глава руху «Український вибір» Віктор Медвечук. Їхньою метою було переконати українців здати свою країну в Митний союз. Від мікрофону лився каскад якихось цифр, вирувало натхнення Остапа Бендера, коли він розповідав про принади Нью-Васюків, публіці обіцяли безконечне блаженство в Митному союзі. Але аргументація нерідко викликала подив. Наприклад, одним з головних резонів входження до МС для пана Медведчука був факт поганої конкурентоспроможності української продукції, мовляв, її розпещені європейці й американці не купуватимуть, а тому слід орієнтуватися на невибагливих росіян, казахів і білорусів, які з’їдять усе, хоч що їм дай. Але ж це означає увічнення технологічної відсталості України, прагнення того, щоб ми разом з РФ, Казахстаном і Білоруссю відстали від цивілізованого світу назавжди.

Дійство в студії сприймалося як бенефіс Медведчука, оскільки біля мікрофону, до якого Шустер більше нікого не підпускав, агітатор за МС стояв майже дві години, та й надалі переривав опонентів репліками по 10—15 хвилин. Ідея Медведчука зводилася до такого: ніякої Європи, нічого українцям там робити, тільки до Росії, пардон, до Митного союзу. А Глазьєв жонглював якимись віртуальними мільярдами, які посипляться на голови українців, мов біблейська манна небесна, варто лише здатися на обіцянки МС.

При цьому Медведчук кілька разів підморгнув Шустеру (чи мені здалося?). На глазьєвські цифрові виверження економіст Олександр Пасхавер резонно зауважив, що економічне багатство визначається цінностями — й тому суто економічних відносин між державами бути не може. Економіка не є нейтральною до цінностей. Економічні ж розрахунки не мають сенсу, якщо в державах діють різні позаекономічні чинники (політичні, соціальні, культурні, моральні, ментальні тощо). У такого роду інтеграційних проектах суто економічні розрахунки, на думку Пасхавера, є просто обманом населення.

І тут Шустер запропонував аудиторії несподіваний тест. Він запитав: якби вам довелося відбувати покарання у в’язниці, яку в’язницю — Європейського Союзу, Росії чи України ви б вважали кращою? 83% присутніх у студії віддали перевагу європейській в’язниці.

Сергій Глазьєв спокушав публіку тим, що Росія тепер не та, а наскрізь демократична й з Україною повністю рівноправна. Мовляв, у МС нині й рівність сторін, і консенсус, і право вето. Росія — хазяїн свого слова: сама його дає й сама у будь-який момент забирає назад без якихось пояснень. Пригадаймо, які чудові права були у союзних республік за Конституцією СРСР, наприклад, право на вільний вихід зі складу Радянського Союзу. Ну й де опинялися ті, хто хоча б згадував уголос про ці «права»?

Чим захопленіше ораторствували Медведчук і Глазьєв, тим страшніше ставало, тим бездоннішою виглядала безодня, в яку нас штовхають. Особливо вражали заклики Медведчука до широкого використання референдумів в умовах заблокованого й окупованого інформаційного простору України.

Здивував своїм виступом Сергій Тігіпко. Він сказав про тиск РФ на Україну, розкритикував політику «Газпрому», яку неможливо назвати дружньою по відношенню до нашої країни. Пригадав про постійні торговельні війни РФ проти України. На його думку, Росія не принесе Україні жодної користі у сфері сільського господарства, оскільки РФ є конкурентом України на аграрних ринках. У Росії надлишок свого зерна, тому про російський ринок треба забути. А крім того, російський ринок гранично заполітизований, там у будь-яку мить можуть покарати торговельного партнера з політичних причин. Пригадаймо: коли Росія була в ідеологічному конфлікті з Латвією — негайно було закрито доступ до РФ для латвійської рибної продукції; коли був конфлікт з Грузією   — закрили ринок для грузинських вин і мінеральної води; та й Україна скільки вже пережила заборон на свої труби, сири, цукерки, соняшникову олію й багато чого іншого. До речі, про принади Митного союзу в скептичному тоні вже висловлювався Олександр Лукашенко, а в Казахстані поширюється рух за вихід з МС, оскільки, особливо у сфері торгівлі, казахи вже відчули проблеми з МС.

Спочатку публіка, що представляла Південь і Схід України, піддалася словесному магнетизму Глазьєва — Медведчука. Але після дискусії, після аргументованої критики неоімперської агітації, настрої змінилися, й уже значна більшість цих регіонів при переголосуванні висловилася проти Митного союзу на користь Європейського. Загальноукраїнське співвідношення виявилося таким: за ЄС — 71%, за МС — 29%. При цьому на Заході — 79% на 21%, у Центрі — 85% на 15%, на Півдні — 56% на 44%, а на Сході — 64% на 36%.

Це переконливо свідчить, що антиєвропейській (вона ж і антиукраїнська) пропаганді можна успішно протистояти, але для цього слід багато, важко й талановито працювати. Українська ідея сама собою не пошириться всією територією країни, її треба просувати, за неї треба боротися, бо без боротьби немає перемоги. З людьми на Півдні й Сході треба говорити, переконувати, нарешті, просто спілкуватися, а не відчужено спостерігати за тим, що відбувається там.