Інерція сподівань. Усе ще...

«День» продовжує публікувати оцінки представників ЗМІ перших кроків влади в інформаційній сфері.

Ольга ГЕРАСИМ’ЮК, автор та ведуча програм «Без табу» та «Іду на Ви»:

— Зі своєї практики хочу сказати, що, як і раніше, тяжко добувати коментарі посадовців. Досить непроста робота запрошувати їх до участі в програмах, коли суспільство обговорює той чи інший поворот свого життя і потребує пояснень дій політиків. Утім, що, між іншим, абсолютно нове, — ми сьогодні вже не раз отримали підтримку й допомогу для героїв «Без табу» від Президента країни.

Однак у переважній більшості випадків, особливо в регіонах, поки що все лишається так, як було. Ті самі чиновники, ті самі відповіді, ті самі реакції... Очевидно, дуже непроста річ — усе поміняти. Наприклад, домогтися нормального ставлення правоохоронних органів до звернень громадян дуже часто неможливо. Так само тяжко отримати інформацію від судів. Судді відверто говорять про те, що чхати хотіли на всяку критику. Це абсолютно неорана цілина — судова гілка влади, про що твердять усі правозахисники та експерти, що беруть участь у наших програмах. І це дуже небезпечно.

У ЗМІ спостерігається по-старому «заказуха» в асортименті. Очевидно, це так само дуже тяжко зупинити, як і свободу. Притихла якось і боротьба за чесність у професії, яка донедавна була такою «фішкою». Таке враження, що ми все вже завоювали. Насправді, якраз зараз особливо дуже помітна відсутність журналістської школи, слабкість нового журналістського покоління. Мені трошки сумно думати про завтрашній день журналістики.

Микола КНЯЖИЦЬКИЙ, генеральний директор компанії «Медіа Дім»:

— Проблема полягає в тому, що структурно в системі засобів масової інформації за ці сто днів, на жаль, нічого не змінилося. Що саме, як мені здається, могло би змінитися? По- перше, регулюючі органи, такі, як, наприклад, Нацрада з питань телебачення та радіомовлення, мали би бути незалежними. А Нацрада не стала незалежною. Скоріше, навпаки, стала більш залежною від усіх гілок влади. По-друге — створення громадського телебачення. На жаль, у цій сфері теж нічого не відбулося. Телебачення продовжує бути державним. По-третє — комерційні канали й надалі залишаються політизованими та дуже залежними від влади, оскільки від влади залежні їхні власники. Бо якщо власники будуть боятися реприватизації своїх підприємств, переслідувань прокуратури, то це є дуже хороший спосіб тиску, щоб через цих власників впливати на ЗМІ. Тому, мені здається, структурно визначити й дати ЗМІ якісь суттєві, серйозні гарантії новій владі поки що не вдалося. Що вдалося? Вдалося досягти якоїсь певної невеликої демонополізації ЗМІ. Якщо раніше, під час керівництва старої влади, більшість ЗМІ так чи інакше залежала від вказівок із одного будинку, то зараз вони ці вказівки отримують не так централізовано, з різних джерел і, я би сказав, більш демократично. Але те, що сталося, не стало механізмом забезпечення свободи слова. Ми не маємо ніяких гарантій, що перед виборами у нової влади не з’явиться бажання так само диктувати ЗМІ якісь свої забаганки, як це робила стара влада. Бо якщо згадаємо час правління Кучми, то можемо пригадати й те, що гайки щодо ЗМІ закручувалися поступово. Спочатку було все більш ліберально, ближче до останніх виборів — набагато жорсткіше... Тому, мені здається, потрібно виробити ті механізми, які би не дозволили ці гайки закручувати взагалі. Бо їх поки що немає.

Володимир БОЙКО, журналіст:

— Перепрошую за прямоту, але якщо в борделі поміняти занавіски, від того будинок розпусти не перетвориться на молитовний дім. Тому єдиною новацією в інформаційній сфері, що трапилася з приходом до влади нової урядової команди, стало зникнення з обігу сумновідомих «темників». Уся решта залишилася без змін — включно з переслідуванням владою неугодних журналістів, редакційною цензурою, брехнею на шпальтах газет, продажністю «сторожових собак демократії» тощо. Вже є перші судові рішення про покарання тих газет, які насмілилися критикувати нову владу та викривати високих посадовців у скоєнні вчинків, що містять явні ознаки злочину. Причому, як і за минулого режиму, такі судові вердикти виносяться заочно — без відома авторів публікацій і без жодних наслідків для суддів, які припускаються подібних вчинків.

Більш того, нова команда активно продовжує переслідувати тих журналістів, які боролися з попереднім режимом. Так, наприклад, зараз у Донецьку судять власного кореспондента газети «Свобода», пенсіонера МВС Михайла Халаджі за те, що два роки тому він розповів на шпальтах місцевої газети «Остров» про кримінальну діяльність людей із оточення колишнього генерального прокурора Васильєва. Після гучної публікації прокуратура кинула підполковника міліції за ґрати, обвинувативши його в крадіжці. Але суд першої інстанції визнав, що ніякої крадіжки не було. Тоді прокуратура подала апеляцію. Кілька днів тому в Апеляційному суді Донецької області був допитаний колишній слідчий районної прокуратури, який розповів, як фальсифікувалася справа Халаджі, як виготовлялися фальшиві докази, як примушували брехати свідків. Ну й що з того? Нове-старе керівництво наказало підлеглим «позичити в Сірка очі» та вимагати, щоб суд засудив журналіста до восьми років позбавлення волі. І не тому, що воно так любить Васильєва, а лише для того, щоб інші працівники ЗМІ зробили належний висновок, про кого можна писати, а про кого — ні.

Власне, по-інакшому й бути не могло, оскільки свобода поширення інформації притаманна лише демократичним суспільствам. А демократія виникає не тоді, коли в країні регулярно проводяться вибори, а тоді, коли країна перетворюється на правову державу. Тоді, коли всі суперечки, зокрема в інформаційній сфері, розв’язуються не у владних кабінетах, а у відкритому судовому процесі на принципах змагальності сторін. Безсумнівно, в особистому плані новий Президент становить разючий контраст із попереднім і напевно ніколи не стане віддавати міністру внутрішніх справ наказ «викинути в ліс без штанів» того чи іншого журналіста. Але механізм державної влади після президентських виборів так і не змінився — подеколи змінилися лише форми утисків свободи слова, які з урядового рівня опустилися вниз, на рівень керівників і власників ЗМІ.

Дмитро КИСЕЛЬОВ, журналіст:

— Сказати, що ЗМІ стали вільнішими або невільнішими, я не можу, бо як раніше не було заборони на інформацію, так і зараз немає. І раніше тямущі журналісти могли говорити все, що завгодно, і суспільство загалом володіло всією інформацією, якою хотіло володіти. Не було нічого не сказаного. А зараз преса, як мені здається, вичікує, зберігаючи деяку інерцію надій на нову владу: як буде далі. Революції, вибуху в медіа-сфері не сталося. Преса, наприклад, не стала якіснішою. Як і раніше, так і зараз, вважаю, в Україні не існує проблеми свободи слова, існує проблема вільного слова. І суспільство все ще чекає, мені здається, якісної преси. А якісної преси як не було, так і немає. Досить сказати, що в Україні немає жодної, крім газети «День», щоденної серйозної газети. Уся щоденна преса діє в жовтому спектрі. На відміну від Польщі, або, скажімо, тієї ж Росії, де є солідні товсті щоденні газети. А в Україні цього явища як факту досі немає. На телебаченні немає серйозних аналітичних програм. У новинах практично не висвітлюють глибоко те, що відбувається у світі, в Європі. Те, що відбувається в Росії, висвітлюють дуже поверхово. І, як мені здається, українські проблеми глибоко також не висвітлюють. Якщо існує такий поверховий підхід, то про яку якісну пресу можна говорити?

Борис ПОТЯТИННИК, професор факультету журналістики Львівського національного університету:

— Хотів би звернути увагу громадськості, що чимало українських медіа до листопада 2004 року запопадливо служили старій владі. І, хоч як це дивно, саме вони намагаються нині поводити себе, наче круті медіа- герої. На обласному та регіональному рівні дозволяють собі не конструктивну, а вульгарну критику на адресу уряду Юлії Тимошенко, представників нової влади. І означає це (крім усього іншого), що настає епоха демократії, коли можна вільно висловлювати свою думку, що епоха «темників» залишилася в минулому. Це великий плюс нашій державі, хоча можна відзначити, що ніхто з людей, які в тріскучі морози стояли на майдані Незалежності, на інше й не сподівався. Однак мушу сказати, що нова влада не дуже поспішає зі створенням громадського телебачення, всім стало зрозуміло, що до березня 2006 року про це мова не йтиме… Звичайно, не варто йти шляхом Молдови — просто позбивати старі вивіски й повісити нові, це лише профанація ідеї, та прямувати шляхом побудови демократичного, відкритого суспільства все ж таки необхідно.

А що є дуже схвальним, так це поява нової позитивної реалії — інтернет-мережа заявила про себе як реальна медіасила, здатна впливати на перебіг політичних подій і яка в цілому не піддається контролю будь-якої політичної партії. Ця демократична за духом медіальна ланка нараховує вже до шести мільйонів користувачів щомісячно. І цей позитивний момент нашої дійсності, утверджений за останні 100 днів, дещо компенсує неквапність влади, її сповільнені темпи в напрямку створення громадського телебачення.

Звичайно, існує чимало приватних видань, власники яких контролюють думки та ідеї, що з’являються на сторінках газет і журналів, та не можна не погодитись із тим, що загальна атмосфера демократії в державі вплинула на редакційні колективи, відсунула самоцензуру в матеріалах журналістів на інший план і утвердила атмосферу духовної свободи. Мені подобається думка, що все більше набуває популярності в суспільстві — медіальний простір на рівні телеканалів не може належати двом-трьом сім’ям. Однак мало хто розуміє, як розбити цей моноліт. Інформація на цю тему ще не стала доступною і не набула практичних обрисів, хоча ця здорова ідея давно зреалізувала себе в інших цивілізованих країнах. Відчутними стали й ознаки того, що влада дещо відходить від ідеї громадського контролю як за її діяльністю, так і за медіапростором. Однак, на моє глибоке переконання, це має відбуватися навіть всупереч побажанням чиновників, цю місію мають взяти на себе представники інтелігенції, журналісти — всі ті, для кого дорогими є паростки свободи у власних душах.

Богдан ТЕЛЕНЬКО, редактор Хмельницької міської газети «Проскурів»:

— Зміни за ці сто днів помітні. Але наскільки вони є системними, поки що не беруть судити. Бо якраз таких змін, на які чекає українська преса, з боку нової влади поки що не видно. Хоча Віктор Ющенко і заявив, що воліє бачити у пресі партнера та контролера водночас. Шкода, що за гучними деклараціями у коридорах влади не навчилися ще збалансовувати інформаційні ваги й противаги, що є альфою й омегою сучасної політики. А те, що там демонструється, дуже вже нагадує підходи до преси часів Кучми — сірість, аморфність, невміння навіть зманеврувати «у двох соснах».

Так звана комунальна та державна преса в більшості своїй просто неспроможна потягти на роль партнера й контролера нової влади. Через те, що зазнала вона непоправних мутацій ще від часів «совкових». Чи відважиться нова влада відправити цю пресу бодай на «вільні хліба»? Або вважає, що цей ресурс послужить і їй безвідмовно? Вчора ця преса переважно з ентузіазмом «мочила» опозицію, Ющенка, а завтра буде робити все це на замовлення нової влади — чи не так? Впевнений, якщо найближчим часом у цій сфері не відбудуться кардинальні зміни, то ми й далі матимемо на прикладі цієї преси такого собі «совково-кучмівського» медійного мутанта, який пристосується й до вимог нової влади. А це вже не смішно, якщо говорити про матеріалізацію ідеалів помаранчевої революції.

На Хмельниччині ці проблеми проглядаються з усією очевидністю. Знаю, що подібні проблеми не лише у нас. Звичайно, сто днів — період дуже відносний. І ще можна списати багато що на проблему становлення нової влади. Хоча, як на мене, помітні зміни не вгадуються тому, що відсутня реальна концепція впливу на інформаційний простір держави. Щоправда, тим, хто звик і може працювати в умовах свободи професійного вибору, це не надто заважає.

Олександр СИЧЕВСЬКИЙ, головний редактор Житомирської обласної ділової газети «Меркурій»:

— Останнім часом ситуація однозначно покращилась. ЗМІ почали давати більш неупереджену й об’єктивну інформацію. Офіційні й неофіційні «темники» за попередньої влади дійсно були, і їх розсилали по редакціях електронною поштою чи факсом. Також фактично відсутня цензура. Хоча й дехто говорить, що зараз замість «темників» прийшли «томники», але ми цього не відчуваємо. Зараз значно зменшився як внутрішній контроль працівників ЗМІ, так і контроль із боку власників або керівників мас-медіа. Самі журналісти можуть висловлювати свої думки значно вільніше. Я не маю на увазі ті видання, які безпосередньо пов’язані з певними політичними силами або контролюються тими чи іншими політиками — вони зберегли більшу чи меншу упередженість, хоч би якої партії це стосувалось. Деякі засоби масової інформації, особливо державні й комунальні, фактично не змінилися — як раніше оспівували діючу владу, так і зараз оспівують владу, що керує. У незалежних виданнях спостерігається інша тенденція — вони значно більше критикують владу, але зараз ця критика в основному об’єктивна.

В’ячеслав ГУСАКОВ, журналіст, Луганськ:

— Якщо говорити про ситуацію в Луганській області, провладна преса у своїй більшості не стала відверто опозиційною через цілковиту відсутність навичок роботи «по той бік барикад»; до того ж, досі, здається, не може оговтатися від шоку: адже була стовідсоткова впевненість у перемозі В. Януковича. Водночас аж ніяк не всі опозиційні газети (опозиційних електронних ЗМІ в регіоні не було) не стали відверто провладними. Причина — неоднозначне ставлення до нового регіонального керівництва, та й до дій нової влади загалом. Дуже багато чекали, дуже мало отримали. На жаль, діяльність органів влади не стала настільки відкритою та прозорою, як це декларували. Що стосується розслідування скоєних у минулому резонансних злочинів, дії нинішнього керівництва правоохоронних органів викликають щонайбільше здоровий скепсис.

Проте певні зміни сталися. А саме — зміни ставлення чиновників до преси. Події останніх місяців багатьом дали зрозуміти, що провладний або опозиційний статус того чи іншого видання (як і політичної партії чи громадської організації) віднедавна вкрай нестабільний.

На жаль, відсутні зміни (та й передумови до них) у головному: більшість засобів масової інформації настільки звикли існувати за рахунок спонсорських грошей (що їх особливо щедро виділяють, як правило, напередодні виборів), що просто бояться формувати власну позицію. Але все це здебільшого стосується ситуації в обласному центрі й у відносно великих містах. Що стосується сільської місцевості, засади не змінилися: там преса продовжує обслуговувати владу й альтернативні думки, м’яко кажучи, не вітаються.

Тому мимоволі виникають запитання. Чи ті зміни на які чекали, сталися? Та й чи були передумови для якихось серйозних, системних змін у роботі засобів масової інформації, в підходах до висвітлення тих чи інших подій?