Iсторія, написана від руки

«Є кілька можливостей дізнатися правду про Голодомор, — вважає журналіст, драматург і громадський діяч Світлана Черняк з міста Славутич. — Звичайно, передусім — це свідчення й життєві історії очевидців, та є й інший спосіб — зображення. Зробити фотографії простий селянин не міг. А як щодо малюнка? Для того щоб створити його, досить і шматка паперу з олівцем. І малювали!» На своїй сторінці у «Фейсбуці» вона розмістила репродукції малюнків, зроблених людьми, що пережили цю трагедію. Своїми постами про Голодомор у соціальній мережі Світлана Черняк вирішила підтримати акцію української «Вікіпедії», яка до 80-х роковин геноциду українського народу проводить «Вікітолоку», спрямовану на створення і вдосконалення тематичних статей.

Матеріали про Голодомор пані Світлана зібрала під час роботи над п’єсою. Написати на цю тему її попросила режисер місцевого театру, оскільки, за словами Черняк, знайти придатний для постановки драматичний твір про український геноцид не вдалося! За основу п’єси, яка отримала назву «Ой летіла чорна галка», автор взяла історію життя своєї двоюрідної бабусі Євгенії. Сюжет поділено на дві частини — події до Голодомору (1928 рік) і під час самої трагедії (1933 рік). Як розповіла «Дню» драматург, дія відбувається у звичайному селі на Київщині, що розташоване на шляху до столиці. На жаль, виставу глядач так і не побачив, адже місцева влада не надто прихильна до теми Голодомору. Про видання твору і зібрані під час його створення матеріали, зі слів пані Світлани, поки що теж не йдеться з об’єктивних причин, хоча такі спроби були.

— Дуже важливо, що українці зараз наново пізнають свою історію, — вважає Світлана Черняк. — Часто доводиться чути, що, піднімаючи тему Голодомору, ми сприяємо поширенню занепадницьких настроїв у суспільстві. Я категорично з цим не згодна! Переконана, що ми не зможемо рухатися вперед, доки не дізнаємось і не проговоримо всю правду про цю трагедію, поборовши таким чином той страх, що й досі живе у нашій підсвідомості. Наслідки тих подій для сьогодення важко оцінити. Адже йдеться про те, що вимерли цілі роди разом з унікальними звичаями та традиціями, що передавалися через них. Люди тоді загинули нізащо — вони ні на кого не нападали, жоден суд не визнав їх винними у якомусь злочині! На жаль, державі ця тема сьогодні не надто цікава, але дуже надихає той факт, що ініціативи з дослідження Голодомору виникають знизу, серед самих українців.

Матеріали Світлана Черняк шукала у найрізноманітніших місцях — якісь свідчення були у людей, щось вдалося знайти у старих газетах. Представлені ж малюнки їхнім авторам свого часу вдалося переслати за кордон — завдяки цьому вони збереглися до наших днів. На жаль, художник, який їх створив, поки що залишається невідомим.

— Ця трагедія безпосередньо зачепила нашу родину, що мешкала на Черкащині, дехто з моїх предків тоді загинув, а дідусеві і бабусі вдалося вижити лише завдяки тому, що дідусь був директором школи, — розповіла «Дню»  Світлана Черняк. — Чомусь з усіх наших родичів цю історію вони розповіли лише мені. Я тоді мала десь 10—12 років. Пам’ятаю, бабуся якось казала мені: «Світланко, не ходи у той бік, бо там живе жінка, яка з’їла своїх дітей...»  Згодом у мене з’явилося бажання дослідити це питання, щоб знайти документальні підтвердження їхнім словам. Зібрані матеріали свідчать про те, що все було саме так, як вони розповідали.