Iстина в історії, географії і політиці

Початок цього тижня був якимсь безглуздим. Путін зібрався до Парижа у своїх справах, а Олланд сказав, що не впевнений, що хоче з ним зустрічатися. Причому сказав про це не Путіну, а своєму французькому телеканалу TF-1. Але Путіну все одно слова Олланда передали, і він сказав, що не поїде до Парижа, а з Олландом зустрінеться якось потім. Образився, напевно.

Не знаю точно, чи образився Путін, а от Володимир Соловйов точно образився, й тому в своєму черговому «Вечере» від 11.10.16 на самому початку почав передражнювати Олланда, як той спочатку не захотів зустрічатися з Путіним, а потім начебто передумав, та пізно було.

Ще більше, ніж Соловйов, образився депутат Ніконов. Він образився не лише на Францію, а й на всю Європу, й тому обізвав її, сказавши, що вона маргіналізується й грає зовсім незначну роль у сучасному світі. На відміну від Венесуели, яку депутат Ніконов назвав суперенергетичною  державою і з президентом якої Путін тільки-но зустрічався.

А ще депутат Ніконов вигадав метафору, що в усьому світі країни грають одна з одною в шахи. Хто з ким, причому за шахівницею часто не два партнери, як у звичайних шахах, а троє або більше. І тут депутат Ніконов сказав те, заради чого він і вигадав цю шахову метафору. Виявляється, раніше за всіма шахівницями сиділи Сполучені Штати й усіх нечесно обігравали. А тепер за багатьма шахівницями — немає США! Але головну радість депутат Ніконов залишив на кінець своєї репліки. Виявляється, вибори у США ні на що у світі не впливають! Незрозуміло тоді, навіщо всі російські ЗМІ про них стільки розповідають.

Можливо, мені здалося, але коли депутат Ніконов заявив, що вибори американського президента ні на що у світі не впливають, його очі якось дивно заблищали, й Соловйов дещо перелякано відсунувся від депутата Ніконова подалі.

Тим часом, розмова змістилася в бік Туреччини, оскільки саме до Туреччини поїхав шукати втіхи знехтуваний Олландом Володимир Путін. Результати цього візиту дуже високо оцінив директор Центру партнерства цивілізацій МДІМВ Веніамін Попов, який повідомив, що Туреччина під впливом Путіна хоче вступити до ШОС і вийти з НАТО.

Враховуючи роль Туреччини у НАТО, намір цієї країни вийти з Північноатлантичного альянсу неодмінно став би головною світовою новиною, але, на жаль, жодне ЗМІ про це нічого не повідомило. Мабуть, Туреччина поділилася своїм таємним бажанням з одним Веніаміном Поповим.

Політолог Сергій Міхєєв на відміну від Веніаміна Попова був налаштований по відношенню до Туреччини набагато суворіше й підозріліше. Він насамперед нагадав туркам, що росіяни з ними воювали 13 разів і щоразу перемагали. Я нарахував три поразки Росії від турок: на Кавказькому фронті під час Першої світової, у Кримській війні й у Прутському поході Петра Першого, та ще дві російсько-турецькі війни, результат яких був нічийним.

Але потім зрозумів, що  політолог Сергій Міхєєв користується іншою, досконалішою арифметикою, у якій у росіян у графі «поразки» завжди нуль. Ця арифметика похідна від концепції історичної істини, викладеної в докторській дисертації міністра культури Мединського. «Істинне в історії те, що відповідає національним інтересам Росії». Щойно людина приймає цю концепцію історичної істини, весь світ довкола неї змінюється.

Одразу можна визнати правоту губернатора Орловської області Вадима Потомського, який дуже хоче встановити на піднаглядній території пам’ятник Івану Грозному. Тому губернатор Потомський дав відсіч наклепникам, заявивши, що Іван Васильович ніколи не вбивав свого сина, а навпаки, будучи дбайливим батьком, віз його до клініки з Москви до Пітера, оскільки в ті часи медицина в культурній столиці була краща.

Для розбору персональної справи Івана Грозного з нагоди нагородження останнього Рюріковича пам’ятником в Орловській губернії Володимир Соловйов зібрав цілу комісію на чолі з директором Інституту російської історії РАН Юрієм Петровим. Той одразу сказав, що про подорож Івана Грозного з Москви до Пітера науці нічого не відомо, а от те, що він сина вбив, директор академічного Інституту Історії неохоче підтвердив.

Але тут на захист Івана Грозного кинувся письменник Олександр Проханов. Затремтівши голосом і прояснившись обличчям, письменник Проханов повідомив, що в російській історії були три великі государі. Про першого я точно знав, що у Проханова це завжди буде Сталін, другий — явно Іван IV, тому було цікаво, хто ж третій. Але письменник Проханов так захопився одою Івану Грозному, що про інших великих російських царів забув.

Насамперед письменник Проханов похвалив Івана Грозного за те, що той створив велику імперію, яка тягнулася до Тихого океану. Враховуючи те, що завойовник Сибіру Єрмак Тимофійович дотяг царство Івана Грозного до Іртиша, в якому й потонув, до найближчого берега Тихого океану, якщо по прямій, залишалося ще кілька тисяч кілометрів.

Це з точки зору географії. А з точки зору історії перші росіяни вийшли на берег Тихого океану 1639 року, тобто через 55 років після смерті Івана Грозного. Характерно, що в студії окрім директора Інституту російської історії Юрія Петрова було ще кілька істориків, але ніхто з них не взявся розтлумачити письменникові Олександру Проханову його помилку.

Мабуть, тому що розуміли, що це цілком марно. Бо й без всякої концепції історичної істини від Мединського всякий, хто підтримав «кримський консенсус», приречений назавжди оселитися у світі, в якому Русь і тисячі років тому була великою імперією, омиваною всіма океанами. Що росіяни ніколи не програли жодної війни. Що ніколи ні на кого першими не нападали, а весь час лише відбивали замахи на свою святу землю, оскільки колись комусь пообіцяли ні п’яді її не віддавати. І ось так, постійно обороняючись і відмахуючись від ворогів, жодного разу не ступивши на чужу землю, ми й стали найбільшою країною у світі.

«Кримський консенсус» подібно до дзеркала злого троля зі «Снігової королеви» осколками розлетівся по Росії й проникнувши в голови росіян, які підтримали його, здійснив там радикальні й, можливо, безповоротні зміни.

Людина з осколком «кримського консенсусу» в довбешці переконана, що Америка мріє завдати Росії ядерного удару, щоб усіх нас знищити, а всіх, хто залишиться, (мабуть, тарганів) зробити рабами. Ну й, звичайно, отримати у своє розпорядження територію, перетворену на ядерну пустелю.

Ті, хто хапонув «кримського консенсусу», переконані, що «прості люди» в усьому світі дуже  люблять Росію й хотіли б жити в ній, але або не знають дороги, або тамошня влада не продає квитки до Росії.

І ще жертви «кримського консенсусу» впевнені, що Україна скоро зрозуміє, як вона була не права, й прийде до Росії миритися. І навіть якщо повз жертв «кримського консенсусу» провести мільйон українців, кожен з яких плюне їм в обличчя й скаже, як він ненавидить російського агресора, жертва «кримського консенсусу» все одно вважатиме, що це «не ті українці», а справжні українці нас люблять, а ці буквально завтра прозріють, і тоді...

Те, що зробив Путін з росіянами, у чомусь гірше за те, що Гітлер зробив з німцями. Німців вилікували військовою поразкою й величезними дозами правди. З приводу військової поразки Росії розмова довга й важка, а от лікування правдою росіян буде малоефективним. Оскільки Гітлер приховував від німців свої військові злочини, а Путін їх цілодобово показує по телевізору.