Iв АНЬЄС: «Важливо вміти приділяти увагу тим фактам і процесам у суспільстві, які здаються не надто помітними на перший погляд»
У межах свого першого візиту до України екс-главред Le Monde поспілкувався з читачами, студентами і «Днем».
«Французька журналістика втратила орієнтири і зараз знаходиться у пошуках», — вважає Ів Аньєс — в минулому головний редактор газет Le Monde («Світ») та Ouest-France («Західна Франція»). Зустріч із французьким медійником, який вперше завітав до нашої країни, відбулася нещодавно в київській книгарні «Є» за підтримки Французького інституту в Україні. Крім своєї роботи у пресі, пан Аньєс відомий також як освітянин — свого часу він очолював Центр підготовки та підвищення кваліфікації журналістів та викладав у провідних університетах Франції. Гість представив український переклад свого «Підручника із журналістики», який увійшов до Топ-20 кращих новинок цьогорічного Форуму видавців у Львові.
За словами Іва Аньєса, хоча французька журналістика ніколи й не претендувала на наявність власної школи, їй все ж властиві деякі характерні риси. До моменту перетворення в автономну галузь вона тривалий час перебувала на перехресті політики та літератури. Чимало французьких письменників (Оноре де Бальзак, Еміль Золя) та політиків (Жорж Клемансо, Жан Жорес) були також і журналістами. На думку Іва Аньєса, така генеалогія значною мірою визначає сучасний стан французької журналістики. Місцеві медіа й досі зберегли прихильність до публічних дебатів та полеміки, а виховання у читача певного типу політичного мислення вони вважають однією зі своїх головних функцій.
Водночас зв’язок із літературою спонукає французьких журналістів уважно та дбайливо ставитися до мови. Хоча з появою аудіовізуальних ЗМІ ця традиція має всі шанси відійти в минуле, нарікає гість. На відміну від англосаксонської преси французькій історично не був властивий принцип першості факту — пріоритет належав коментарям й відповідно газетам із «власною думкою». Але й від цієї традиції медіа-спільнота поволі відмовляється.
Є у французької журналістики і свої недоліки. Сьогодні, на думку Іва Аньєса, їх навіть більше, ніж переваг. Медійники часто мають завищену самооцінку і страждають на егоцентризм. Журналістському середовищу властива роз’єднаність та неорганізованість — у Франції одночасно діють сім галузевих профспілок та більше десятка інших організацій, що представляють видавничу сферу. Для роботи журналістом офіційно не потрібно жодного диплома, а посвідчення видають кожному, хто пропрацював у медіа-компанії більше трьох місяців. Трудове законодавство, яке визначає принципи діяльності ЗМІ у Франції, було сформовано здебільшого ще в 30-ті роки минулого століття. «Все це, а також економічна криза і конкуренція з Інтернетом, робить позиції французької преси доволі хиткими, — зітхає Ів Аньєс. — За результатами соціологічних досліджень, лише половина французів довіряє журналістам». Нагадаємо, що цей показник близький до українських реалій: за даними загальнонаціонального опитування, проведеного у травні цього року фондом «Демократичні ініціативи» ім. Ілька Кучеріва разом із соціологічною службою Центру ім. Разумкова, засобам масової інформації довіряє 58 % українців.
Загалом французький медійник доволі критично оцінює теперішні тенденції серед французьких медіа.
— Особисто я перебуваю в опозиції до багатьох своїх колег і зокрема до паризьких журналістських кіл, — наголосив Ів Аньєс. — Це — невеличка каста людей, які мають свою думку з будь-якого приводу і знають «все про все». Водночас сварки між політиками їх цікавлять більше, ніж реальні події. Мені здається, в часи, коли я був співробітником Le Monde, журналісти працювали більш професійно. Це стосується як висвітлення внутрішніх подій, так і міжнародних тем — наприклад, журналіст, який мав писати про якусь країну, їхав туди на декілька місяців, щоб краще її зрозуміти. В наш час такої практики майже немає. Крім того, сьогодні у французькій журналістиці й суспільстві в цілому існує поняття певної домінуючої моралі, політкоректності. Особисто я проти цього і вважаю, що журналісти повинні мати повну свободу. Наша професія полягає якраз у тому, щоб втручатися, інколи навіть брутальним чином, у найболючіші питання.
Ще одна проблема, яка глибоко турбує Іва Аньєса, стосується питання журналістської етики. Уже впродовж багатьох років він виступає за створення у Франції органу, який би опікувався цією сферою, на зразок тих, що існують у 20 європейських та багатьох інших країнах світу. За словами гостя, французьке законодавство щодо захисту свободи преси доволі розвинене, але воно, подібно до всіх інших законів, що визначають права і свободи громадян, захищає здебільшого права меншин. Натомість формулювання конкретних етичних правил роботи журналіста залишається поза законодавчою сферою. Водночас у багатьох французьких редакціях і видавничих групах є внутрішні етичні хартії, але навіть їх часто не дотримуються, нарікає французький гість. Мова йде навіть про такі великі й солідні видання, як Le Monde...
Хоча відвертої цензури й табуйованих тем, на думку Іва Аньєса, у французьких медіа немає, погляди власників або ж офіційна позиція держави все ж певним чином впливають на їхню роботу. Так, наприклад, канал TF1, власником якого є міжнародна група будівельних компаній, навряд чи стане розповідати про скандали, пов’язані з її діяльністю. Багато видань не приховують своїх політичних симпатій — зокрема, газета Le Figaro вважається правою, а L’Humanite висвітлює позиції лівих партій, передусім Французької комуністичної партії. Крім того, у зв’язку з непростою економічною ситуацією, журналістам все частіше доводиться озиратися на рекламодавців.
Попри все це, за оцінкою Іва Аньєса, французька журналістика залишається доволі впливовою у світі й передусім у франкомовному, оскільки англомовні версії видань — все ще малопоширена практика. Але й це не так мало, адже носіями французької мови у світі є понад 200 мільйонів чоловік.
Після завершення зустрічі, попри втому від авіаперельоту та напружене спілкування з публікою, Ів Аньєс погодився відповісти на декілька запитань «Дня».
— Мсьє Аньєс, як ви вважаєте, чи відрізняється функція журналістики в європейських демократіях і в країнах, що розвиваються?
— Так, журналісти в різних країнах мають різний обсяг засобів і різну історію та традиції, але їхні функції однакові — збирати інформацію та надавати її людям. Скоріше йдеться про відмінності у завданнях, які ставить перед собою кожне конкретне видання. Так, у Франції є великі ЗМІ, які висвітлюють загальнополітичні теми, але дуже розвинена також журналістика більш вузької спеціалізації — преса окремих галузей або підприємств.
— Чи може, на вашу думку, журналіст бути водночас і громадським активістом? В Україні навколо цієї теми точиться багато дискусій.
— Вважаю, що крім тих журналістів, які працюють у партійних виданнях, усі інші повинні уникати висловлення власної позиції, їхня функція — спостерігати. Коли я працював у газеті Le Monde, мені як співробітнику було заборонено ставати активним членом тієї чи іншої партії й підписувати будь-які петиції. Мушу визнати, що зобов’язання зберігати нейтралітет ставить журналістів у доволі некомфортну ситуацію. Коли ти пишеш, доводиться силоміць стримувати свої емоції щодо того чи іншого факту. Важко йти проти власних переконань, але інколи без цього не обійтися. Таку журналістську нейтральність доводилося спеціально в собі виховувати. Дуже важливим для журналіста, на мою думку, є вміння приділяти увагу тим фактам і процесам у суспільстві, які здаються не надто помітними на перший погляд. Часто ЗМІ пишуть тільки про те, що перебуває у центрі подій. Насправді ж дуже багато всього відбувається і на периферії.
— В Україні, щоб отримати диплом журналіста, потрібно вчитися шість років, у Франції — лише два. А до того здобувають іншу, базову освіту...
— Теоретично, документи до дворічної школи журналістики можна подавати, маючи лише атестат про середню освіту. Але там доволі високий конкурс, і люди, які пройшли підготовку в університеті, мають значно більше шансів. Я переконаний, що гарний журналіст повинен мати мозок, який добре працює, а цього, зазвичай, легше досягти завдяки університету. Досвід навчання має дуже велике значення. Це стосується будь-якої спеціальності, не лише журналістики. За три роки в університеті люди вчаться аналізувати, зіставляти факти. А власне тонкощі професії цілком можна збагнути й за два роки. З іншого боку, остаточно сформуватися й усвідомити свою відповідальність перед суспільством журналіст може лише завдяки досвіду роботи в редакційному колективі.
— А чи важлива, на вашу думку, спеціалізація в журналістській освіті?
— У Франції школи журналістики не готують окремо спеціалістів із політики або культури. Вони дають загальну підготовку. Вже потім людина за своїм покликанням обирає, які теми й сюжети їй ближчі до душі. Така система здається мені цілком виправданою. Особисто я впродовж свого життя займався найрізноманітнішими темами — навіть спортом. Водночас, як і в Україні, журналістська освіта у нас передбачає спеціалізацію за видами ЗМІ — окремо вчаться майбутні працівники преси, телебачення, радіо, а Інтернет-медіа викладають усім.
— Чи може, на вашу думку, преса сьогодні успішно працювати, не залучаючи до своєї діяльності додаткові мультимедійні засоби та соціальні мережі?
— Переконаний, що різні медіа-засоби взаємно доповнюють одне одного, й лише всі вони вкупі утворюють те, що можна називати професією журналіста. Водночас я вважаю, що в майбутньому щоденна газета більше не зможе існувати лише у друкованому вигляді. Якщо ми зазирнемо років на 20 наперед, думаю, побачимо, що Інтернет стане основним засобом поширення поточних новин. Натомість друковані матеріали зосередяться на аналізі, поглибленні теми й стануть природним доповненням до тієї інформації, що з’являтиметься у мережі.
Під час свого туру Україною Ів Аньєс також відвідав Львів. «День» вибрав найцікавіші запитання й відповіді для «повноти картинки»
Катерина Гладка, УКУ:
— Чи є сенс молодим журналістам створювати нові видання, якщо є вже такі медійні «монстри»?
— Тут мусимо говорити про появу видань у Інтернеті, які дуже «вдарили» по пресі. Нині у Франції спостерігаємо зникнення друкованої преси й виникнення нової в Інтернеті. У нас були створені сайти так званої незалежної інформації, які жодним чином не підпорядковані тим великим медіа, які існують зараз. Ці сайти дають як загальну, так і спеціалізовану інформацію, там працюють дуже професійні журналісти. Таких сайтів близько вісімдесяти у Франції. Усе ж мусимо говорити й про те, що ці сайти, а деякі існують вже по сім-вісім років, так і не змогли дійти до економічного балансу. Тобто витрати на них були більшими, ніж прибутки. Якщо взяти до прикладу газету Le Monde, то наша інтернет-сторінка дуже швидко набула популярності. Її читає багато людей, і вона дає прибуток. У той же час у нас зменшилася кількість людей, котрі купують друкований Le Monde, але тут спрацьовує компенсація за рахунок нашого сайта.
Ярослав Назар, факультет журналістики ЛНУ ім. І. Франка:
— Чи є журналістська професійна етика для працівників інтернет-медіа іншою?
— Базові принципи професійної етики журналіста залишаються незмінними для працівників усіх медіа. Наприклад, два чи три роки тому Рада преси у Квебеку розглядала це питання, й вони дійшли висновку, що базові принципи етичного кодексу журналіста одинакові для всіх.
Якщо говорити про Інтернет, то в Європі існує поняття «права на забуття», особливо це стосується приватного життя. Наприклад, на сайті інтернет-видання виклали інформацію, що когось засудили. Ця інформація пішла до архіву сайта. Людину суд міг виправдати, або ж людина відбула свій термін позбавлення волі й вийшла на свободу. Згідно з принципом «права на забуття», її попередні помилки забувається, але в інтернет— медіа такого бути не може, бо минуле є в архівах. Проблеми такого типу виникають в інтернет-журналістиці, й зараз європейська спільнота міркує над вирішенням цього питання.
Також проблемою професійної етики в інтернет-виданнях є перевірка інформації. Дуже часто працівники міркують на кшталт: «Ми поставимо інформацію на сайт, а перевіримо згодом». Дуже добре, якщо в результаті ту інформацію перевірять. Проте часто буває, що ніхто її не перевіряє. Приміром, якийсь ресурс розповсюджує неправдиву інформацію, а за декілька хвилин цю ж інформацію, без жодної перевірки, розміщують інші видання, які цю інформацію не перевіряють.
Особливістю Інтернету є можливість вільного висловлювання, реакції користувачів. Натомість коментарі користувачів не тільки у Франції, а й у цілому світі стосуються й расизму, нацизму, що є дуже погано.
Олег Будзінський, УКУ:
— Із чим пов’язана заміна фактів на коментарі в сучасній журналістиці та чи не може надмір емоцій у ЗМІ стати каталізатором для проведення протестів на вулиці?
— По-перше, використання надмірної емоційності у ЗМІ, як на мене, не може вплинути. Медіа, наприклад в політиці, не мають певної дії та реакції громадян на вибори у тій же Франції. Але ця емоційність у ЗМІ може викликати протестні реакції суспільства, коли йдеться про брак працевлаштованості. Наприклад, у передмістях французьких міст нещодавно було багато протестів іммігрантів; було сказано, що ці люди протестують, бо хочуть бути почутими. Медіа, звісно, підсилюють ці протестні чинники, але не провокують їх.
Юлія Сабадишина, УКУ:
— Що пересічний француз знає про Україну та як тему України представлено у французьких ЗМІ?
— Французькі медіа цікавляться Україною, але мають дуже мало інформації про вашу країну. Зазвичай все обмежується політичним життям і політичними процесами, перипетіями зі встановлення демократії в Україні, проблемою Тимошенко. Якщо немає кризи управління в Україні, то французькі медіа не приділяють уваги вашій країні.
Артур Бобрик, УКУ:
— Як французи оцінюють шанси своєї футбольної збірної в матчі з українцями?
— У цілому світі спортивна преса є шовіністською, вона бореться більше за видовище, ніж спорт. Як наслідок, французькі спортивні журналісти говорять лише про Францію, беруть коментарі в гравців збірної, й усе. А від себе додам, що французька команда останнім часом не дуже вражає своє грою.
Підготував Ярослав НАЗАР, Літня школа журналістики «Дня»
