Iз життя марсіян

Коли західні політичні експерти та журналісти починають «з ходу», без ретельного багаторічного вивчення ситуації (і не з Москви, а з Києва, Львова та Харкова) давати поради українцям, як їм будувати політичне життя і розвивати медіа-сферу, виходить щось абсолютно недоладне. Часом смішне, часом у форматі «приший-кобилі-хвіст», а часом і небезпечне.

Пам’ятаю, як у першій половині 1990-х, за декілька років після відновлення незалежності України, довелося бути присутнім на тренінгах, які проводили американські експерти з виборчих кампаній. І як чи не найкращий варіант збирання коштів на вибори в мажоритарних округах (а тоді були тільки такі) українцям запропонували наступне: «Ви збираєте вдома чи в кафе друзів на вечірку, і там викладаєте свою програму і пропонуєте спільно організувати акумуляцію коштів для реалізації цієї програми, як їхніх власних, так і тих, з ким знайомі ці ваші друзі». А надворі були якраз часи прем’єра Кучми з усіма тодішніми «принадами» — гіперінфляцією, рекетом, трастами, першими етапами прихватизації й олігархізації... «Марсіяни, — пошепки відгукнувся мій сусіда-соціолог. — Їй-богу, справжні марсіяни».

СМІЯТИСЯ ЧИ ПЛАКАТИ?

Ця історія мені згадалася, коли я прочитав в Інтернеті повідомлення про те, що, на думку американського журналіста Джоша Макгледера з «Демократичної лабораторії» часопису Foreign Policy, Україна та Захід обрали неправильну стратегію боротьби з російською пропагандою. Журналіст вважає, що вкладати гроші у створення інструментів для протистояння впливу кремлівської дезінформації не потрібно. «Воювати з пропагандою за допомогою контрпропаганди є не лише нереалістичним, але й глибоко помилковим... Це брудний бій, який виявився неефективним у справі змінення думок та виклику довіри», — пише він і пропонує правильну, на його думку, стратегію. Українцям, особливо тим, які перебувають на тимчасово окупованих територіях, треба новини, які можуть мати негайний вплив на їхнє життя. Для цього необхідно підтримувати місцевих журналістів, щоб вони поширювали об’єктивні новини, а також докладну інформацію про те, як бути у безпеці, де шукати укриття, одяг, їжу, як підтримувати зв’язок із родиною та друзями, як відбудовувати власне життя. Журналіст зазначає, що «такі видання певною мірою вже існують в Інтернеті, що, на жаль, часто заважає їм охопити впливом злидарів чи людей похилого віку. Допомогти цим виданням поширити свій месидж й урізноманітнити шляхи його поширення, а не боротися з російською брехнею за допомогою власної брехні, — це є одним із шляхів, як Україна та Захід можуть виграти інформаційну війну», — підсумовує журналіст. І наводить засадниче гасло «Демократичної лабораторії» Foreign Policy: «Лише правда — не пропаганда — може перемогти російську дезінформаційну атаку в Україні».

Можна, звісно, посміятися, але можна й заплакати.

Найперше, чому американський журналіст і його колеги вважають, що пропаганда — це апріорі брехня, і що українська контрпропаганда — це також брехня? Навіть відомство доктора Геббельса (нагадаю, він був міністром народної просвіти та пропаганди Третього Рейху) не завжди брехало. Наприклад, воно розповідало чистісіньку правду про Голодомор в Україні, про багато сюжетів Великого Терору, про зосередження у червні 1941 року величезних сил Червоної армії для нападу на Німеччину, Румунію та Фінляндію (що, до речі, було переконливо доведено щодо останньої: хоча фіни 22 червня 1941 року офіційно проголосили свій нейтралітет, через три дні радянська авіація здійснила масові нальоти на Гельсінкі та інші міста країни, а потім радянські танки спробували вдертися на фінську територію; план цієї агресії було розроблено і затверджено Сталіним ще восени 1940 року, його опубліковано у 1990-х). З другого боку, радіо ВВС під час Другої світової війни вело успішну пропаганду на всіх мовах поневоленої нацистами Європи, говорячи правду і тільки правду, можливу за обставин воєнного часу. Скажімо, пропагуючи подвиги британських льотчиків. Називали реальні прізвища, розповідали реальні біографії, наводили реальні факти — звісно, крім координат аеродромів, кількості літаків на них, обсягів ресурсів пального та боєприпасів тощо. При цьому ВВС не розповідало про доблесті німецьких льотчиків, роблячи це тільки у випадку, коли тих збивали, і вони потрапляли у полон — ось якого «експерта» (тобто аса) Люфтваффе звалили на землю доблесні Королівські Військово-повітряні сили!

Хоча, можливо, з позицій сучасної постмодерної журналістики те, що ВВС не розповідало про подвиги нацистів і не надавало ефір (для «об’єктивності» та «балансу думок») особисто доктору Геббельсу, було великим ганджем британської радіопропаганди часів війни, і саме тому вона не може бути зразком для України, хоча її — всупереч цілком реальній загрозі розстрілу — слухало населення всієї окупованої гітлерівцями Європи, ба, навіть знані персонажі з керівництва Третього Рейху...

«ТРЕБА СЕРЙОЗНО РОЗХИТАТИ МІФОЛОГЕМИ»

А ще британське радіо використовувало — на основі даних усюдисущої розвідки — такий пропагандистський прийом (цитую за книжкою Ігоря Бунича «Операція «Гроза»): «Мы обращаемся к вам, командир подводной лодки «17-507» капитан-лейтенант Блюм. С вашей стороны было очень опрометчиво оставить свою жену в Бремене, где в настоящее время проводит свой отпуск ваш друг капитан-лейтенант Гроссберг. Их уже, минимум, трижды видели вместе в ресторане, а ваша соседка фрау Моглер утверждает: ваши дети отправлены к матери в Мекленбург...» Звісно, всі такі речі йшли в ефір чистісінькою німецькою мовою і були в більшості випадків правдою (Бунич у книжці змінив реальний номер підводного човна і прізвище його командира з етичних міркувань, щоб не травмувати зайвий раз давно вже дорослих дітей капітан-лейтенанта, а от 1940 року, коли розпочалася такого штибу пропаганда, все називалося своїми іменами — бо ж на війні, як на війні).

Тепер про «головне — новини». Схоже, що всупереч дослідженням цілої плеяди американських психологів, соціологів і логіків, мислення експертів «Демократичної лабораторії» Foreign Policy залишається в полоні парадигм столітньої давнини: факт є безпосереднє відображення предмета, сприйняття людиною фактів є лінійним процесом за принципом: «факт — реакція — дія». Натомість реальні процеси сприйняття і мислення незрівнянно складніші, і жодні самі по собі правдиві факти ніколи не буде усвідомлено тими, хто сприймає світ через призму тих чи тих соціальних міфологем тоталітарного характеру. Для того, щоб ці факти було сприйнято бодай частково, треба серйозно розхитати ці міфологеми (що і робило у війну британське радіо, зокрема, за допомогою вісток про негідну поведінку товаришів по зброї німецьких підводників, руйнуючи цим міфологему про високу моральність «істинних арійців»). А це вже — вищий пілотаж журналістики; і як тут не згадати про вже повоєнні виступи на німецькому радіо з деконструкцією нацистської соціальної міфології знаного філософа-антифашиста Карла Ясперса (того, хто назвав СРСР і Третій Рейх «двома найстрашнішими злочинними державами ХХ століття»). От після таких виступів і повсякденні факти навіть пронацистською аудиторією починали сприйматися інакше...

І, нарешті, про те, що «необхідно підтримувати місцевих журналістів, щоб вони поширювали об’єктивні новини». Це — на рівні знаменитої сентенції американського сержанта 1945 року, зверненої до радянських підданих, що їх західні союзники звільнили з нацистських концтаборів і щиросердо передавали СРСР, де на них чекав не менш «гостинний» ГУЛАГ»: «Вам не подобається Сталін? ОК, повернетесь додому й оберете іншого». Так от: і в Росії, і в «ЛНР» та «ДНР» тим журналістам, які діятимуть за рецептами Foreign Policy, загрожуватимуть обшуки, арешти, ув’язнення, можливо (коли йдеться про контрольовані терористами території), тортури і навіть смерть.

Одне слово — марсіяни...

Звичайно, далеко не вся західна журналістика та експертне середовище борців за свободу слова є таким; але для того, щоб давати розумні поради і не скидатися на марсіян, треба глибоко зануритись в історію і сьогодення того народу, якому ти щось радиш, і добре вивчити історію медіа західного світу. Я розумію, що це вимагає часу та зусиль, але відсутність такого підходу дискредитує західну журналістику в очах українців, і не лише їх.