«Карикатура — це така вільна думка, якої влада дуже боїться»

У нас був «Перець», у росіян — «Крокодил». І один, і другий пішли у безвість. В останнє двадцятиріччя карикатура все більше здавала свої позиції, все рідше з’являлася на сторінках газет. А все чому? Говорять, що карикатура, особливо політична, живе один день. Проте «День» на своєму прикладі доводить протилежне. Карикатури Анатолія Казанського, намальовані десять років тому, і сьогодні постійно з’являються на газетних шпальтах, бо не втрачають своєї актуальності. Більше того, альбом карикатур Анатолія Казанського, виданий газетою «День», досі користується великою популярністю. Адже, як написала Лариса Івшина в передмові, «...його малюнки розсунули час. Стали образами, глибокими метафорами, які кожного разу, через роки, обертаються до нас новою гранню його думки. І знову йдуть до читача».

Мабуть, згасання цього гумористичного образотворчого жанру викликане не цензурою, і навіть не новими перевагами друкованих ЗМІ, а відсутністю карикатуристів, які могли б бачити не лише свою добу, але й набагато далі. Один із таких карикатуристів, чиї малюнки перевірені часом і сміхом різних поколінь, — росіянин Віктор Богорад. Він виходець із радянської школи карикатури з абсолютно нерадянським мисленням. «День» поспілкувалися з Віктором Богорадом про долю політичного гумористичного малюнка в Росії і в усьому світі, про неперекладні смисли, про те, чому ніхто не бачив карикатуру на губернатора Санкт-Петербурга і як можновладці реагують на викривальний сміх.

— Від часу публікації вашої першої карикатури пройшло 40 років (перша публікація — 1973 року в журналі «Аврора». — Авт.). Це майже півстоліття. Як помінялися ваші малюнки?

— Я не малював 1973 року політичної карикатури, зрозуміло, чому. Я не хотів займатися пропагандою, мої погляди відрізнялися від офіційних. Але, коли я працював у газеті «Смена», почав малювати політичні картинки. Починаючи з 1988 року і до 1992-го, щодня мій малюнок на тему внутрішньої політики був на першій смузі. Це був перший випадок, коли молодіжна газета в Радянському Союзі пішла на таке. До речі, одним із наших кореспондентів був Георгій Урушадзе, який був у комісії з розслідування путчу. Потім він про це написав книгу — «Вибрані місця з листування з ворогами», а проілюстрував її моїми малюнками з передовиць.

— А як газета виходила під час путчу?

— Ми працювали, не дивлячись ні на що. Я був у редакції в цей час, малював картинки про путчистів. Це, по-моєму, був єдиний номер, який вийшов без цензури. З великим заголовком «Нобелівська премія тому, хто заарештує Янаєва». До нас приїжджали люди і відвозили наклад у різні міста. У редакцію приходило багато хороших листів, які потім довелося спалити. А вночі у своєму рідному місті ми розклеювали газети на вітринах. Я стояв на варті. Ніколи не думав, що буду молодогвардійцем. Нашу газету ніхто не здирав декілька днів, бо військові роздумували, на який бік їм стати.

«НЕ ВСІ ЗМІ ДЛЯ  ВЛАДИ ОДНАКОВІ»

— Наскільки сьогодні в Росії карикатура — небезпечний жанр?

— Десь рік тому мені зателефонувала журналістка з France Press і запитала: «Чи є політична карикатура в Росії?». На що я відповів питанням, коли вона востаннє бачила карикатуру на губернатора Санкт-Петербурга? Вона не змогла пригадати, але я ж знаю, що такої взагалі не було. А потім мені телефонують з каналу «Россия» і говорять, що бачили моє інтерв’ю і хотіли б зі мною поговорити на цю тему. Я погодився, говорив з ними десь годину, а в результаті дали найменш дошкульні 15 секунд з моїх відповідей. Якщо ви малюєте політичну карикатуру, ви вже розумієте, що буде різна реакція. Скажімо так, редактор усвідомлює, що якщо сьогодні вони поставлять політичну карикатуру, то завтра або штат шукатиме іншу роботу, або газета не виходитиме. Але не всі ЗМІ для влади однакові. Ось, наприклад, я малюю картинки, зокрема і про Україну, для Moscow Times. Це — англомовне видання для іноземців у Москві, і тому начебто незалежне ЗМІ. Але ставлення влади до нього таке — газета не має мільйонних накладів, а значить — не грає великої ролі.

— Ви вже 20 років працюєте з Moscow Times. Як ви робите зрозумілими російські реалії для англомовного читача?

— Це, до речі, велика проблема. Ментальність — різна, гумор — теж. Я вчуся щодня. Аби бути західним карикатуристом, потрібно народитися на Заході. Потрібно знати елементарні речі. Наприклад, якщо намалювати знак «Вікторія» (вказівний і середній палець утворюють букву V. — Авт.) не з тильного боку долоні, то це означатиме заклик до насильства. Або якщо у казці поцілувати жабу, то у нас вона перетворюється на принцесу, а у них — на принца.

Пам’ятаю, коли Єльцин раптом придумав потрійний союз Росія — Білорусія — Югославія, мені замовили карикатуру з цього приводу. Я обіграю сюжет «Троє у човні, якщо не рахувати собаки» Джерома К. Джерома, на що англієць мені говорить, що цього автора у них ніхто не знає. Гаразд, я малюю «Три мудреца в одном тазу: Пустились по морю в грозу» — переклад Маршака англійської народної пісеньки. Але цей образ їм теж незнайомий. Тому довелося використовувати трьох мавп, які закривають вуха, рот і очі.

— Аби бути зрозумілими більшій кількості людей, західні карикатуристи часто використовують текстовий супровід до малюнка. Ви цим користуєтеся?

— Я намагаюся робити карикатуру без слів. Якось до Росії приїжджав відомий американський карикатурист Джон Майкл Каллаган зі своєю виставкою. Під час майстер-класу він розповідав, що буває дуже щасливий, коли йому вдається намалювати картинку без слів — цим, до речі, грішить сучасна американська карикатура — написи, репліки, примітки тощо. А російські карикатуристи сидять і усміхаються, бо ми робимо безсловесні малюнки майже щодня. Слова, а особливо ідіоми, важко перекладати — скажіть американцеві «моя хата скраю», так він узагалі нічого не зрозуміє.

«ПОЛІТИЧНА КАРИКАТУРА ЖИВЕ ОДИН ДЕНЬ»

— Чи може карикатура, а саме конкретний малюнок, застаріти? І чи можна намалювати карикатуру, яка буде зрозумілою хоча б трьом поколінням?

— Політична карикатура застаріває дуже швидко. Газета живе один день, стільки ж — політична карикатура. Побутова карикатура, яка побудована на реаліях сьогоднішнього дня, теж дуже швидко застаріває — хто зараз пам’ятає про талони? Довго живуть малюнки, які стосуються особливості мислення людини.

— А як народжуються ваші карикатури?

— Це нез’ясовно. Приходить у голову готова картинка — я її бачу, залишається тільки намалювати. Але у мене є певні табу. Я не малюю картинки на тему релігії і міжнаціональної боротьби. Коли карикатурист робить таке, він стає пропагандистом, одним із учасників цієї боротьби. Візьмемо, наприклад, карабаський конфлікт (етнополітичний конфлікт у Закавказзі між азербайджанцями і вірменами. — Авт.). У цій ситуації карикатура лише піділлє масла у вогонь. Але потрібно розуміти, що у різних карикатуристів різні політичні переваги. Мої ж погляди можна побачити через мої карикатури.

— У Прес-клубі «Дня» ми опублікували вашу карикатуру, оскільки збіглася наша і ваша зацікавленість щодо теми опитування на «Дожде» і подальшого розвитку інциденту. Чи стежите ви за подіями в Україні, зокрема останніми? Чи знаходять вони у вас відгук?

— У мене — так, але це друкують лише в Moscow Times. Інші російські газети або не хочуть нічого про це писати, або пишуть офіціоз. У наших країнах карикатура — це така вільна думка, якої влада дуже боїться.

— Чи знаєте ви представників української карикатурної школи?

— Так, я з нею дуже добре знайомий. Мене навіть запрошували на виставку до Києва торік. Українська школа карикатури дуже сильна. Один лише Володимир Казаневський має купу премій. На жаль, вже помер ваш Юрій Кособукін, який за все своє життя зібрав близько 400 міжнародних премій. Я Юрія добре знав і навіть випустив його книжку в серії «Галерея майстрів карикатур». Ми надрукували вже 20 альбомів, але у першому були саме роботи Юрія. І це була його перша книга, бо в Україні не було випущено жодної. Коли я був у Києві і розмовляв із його сином... він не знає, куди подіти всі ці малюнки, призи і нагороди. Немає у вас музею карикатури. У нас, правда, теж немає.

«У НАС НЕМАЄ ЖОДНОГО ВИШУ, ДЕ Б ВИКЛАДАЛИ КАРИКАТУРУ»

— А для сучасної російської карикатури актуальне зараз ділення на школи, використання традицій гумористичного малюнка, чи кожен сам по собі?

— Що ж до шкіл, то й зараз є люди, які продовжують малювати в «крокодилівському» стилі (мова про радянський і російський сатиричний журнал «Крокодил». — Авт.). На жаль, у нас немає жодного вишу, де б викладали карикатуру, хоча у цього жанру є свої закони. На Заході зовсім інша ситуація, але, можливо, це пов’язано з тим, що у них розвинена культура коміксів, а у нас вони якось не пішли. Карикатуристові, аби бути професіоналом своєї справи, потрібно дуже багато читати і дивитися хороші фільми. Якщо ви не стали філософом — ви стаєте карикатуристом.

А взагалі карикатуристи — страшні індивідуалісти. Але, оскільки існували різні клуби і об’єднання, ми все одно тримаємося разом. Два роки тому в «Нюансу» (група карикатуристів, в якій перебували Віктор Богорад, В’ячеслав Шилов і вже покійний Леонід Мельник. — Авт.) була велика виставка. Моя особиста виставка «Инаки» відбулася рік тому в Музеї нонконформістського мистецтва у Санкт-Петербурзі.

— У вас у житті був такий бурхливий період, коли ви багато виставлялися (1989 року в «Галереї 10-10» у Ленінграді, 1990 року в Цюріху і 1991 року в Швіці, Швейцарія. — Авт.). Чому тоді карикатури такі затребувані?

— Завдяки перебудові я вперше виїхав за кордон 1987 року. А потім був період після путчу, коли багато хто розраховував, що Росія стане демократичною державою. Тому було велике зацікавлення як до країни, так і до її вихідців. Але...

— Яке ж майбутнє чекає на карикатуру, особливо карикатуру в Росії?

— Карикатура зможе жити далі тільки тоді, коли зміниться якась політична складова сьогоднішнього дня. На жаль, у мене тепер немає своєї карикатурної колонки, але мені б дуже хотілося повернутися до такого формату. Адже це повна свобода.