Керівництво НСЖУ вперто ігнорує правду
Ще раз — про «вільне поширення інформації» під час війни2 листопада — в Міжнародний день боротьби з безкарністю за злочини проти журналістів — голова Національної спілки журналістів України Сергій Томіленко виступив із майже програмною статтею «Системна безкарність за злочини проти журналістів — як із нею боротися». З певними загальниками, які містяться у статті, можна й погодитися, бо дійсність у сфері журналістики не радує. Скажімо, Томіленко пише: «На жаль, журналістів б’ють так само, як били за попередньої влади, а нападники так само залишаються безкарними. Позиція правоохоронців відома: нерідко це байдужість, зволікання, ігнорування, а часом (що особливо небезпечно!) — безпосередня участь у протиправних посяганнях на право журналістів виконувати професійні обов’язки».
А от далі у статті міститься твердження вельми дискусійного, якщо не сказати більше, характеру: «Варто нагадати, що безпека журналістської діяльності охоплює свободу збирання й поширення інформації журналістом, вільне висловлювання своїх оціночних суджень. Це гарантує стаття 19 «Загальної декларації прав людини», що ратифікована Україною та має силу міжнародного договору: «Кожна людина має право на свободу переконань i на вільне їх виявлення; це право включає свободу безперешкодно дотримуватися своїх переконань та свободу шукати, одержувати i поширювати інформацію та ідеї будь-якими засобами i незалежно від державних кордонів». Натомість в Україні поширюється сумнівна практика гонінь журналістів за вільне висловлювання своїх поглядів, навіть із кваліфікацією таких дій за статтею 111 Кримінального кодексу України (державна зрада)».
Так, «Загальна декларація прав людини» справді містить таку статтю. Проте у ній сказано й інше:
Стаття 29
1. Кожна людина має обов’язки перед суспільством, у якому тільки й можливий вільний i повний розвиток її особи.
2. При здійсненні своїх прав i свобод кожна людина повинна зазнавати тільки таких обмежень, які встановлені законом виключно з метою забезпечення належного визнання i поваги прав i свобод інших та забезпечення справедливих вимог моралі, громадського порядку i загального добробуту в демократичному суспільстві...
Стаття 30
Ніщо у цій Декларації не може бути витлумачено як надання будь-якій державі, групі осіб або окремим особам права займатися будь-якою діяльністю або вчиняти дії, спрямовані на знищення прав i свобод, викладених у цій Декларації».
Що це все означає в конкретних українських умовах? Точиться війна, нехай і «гібридна», на якій загинули тисячі українських військовиків — добровольців, армійців, нацгвардійців, прикордонників, морських піхотинців. Війна ця стала наслідком організованої з-за «поребрика», тобто Кремлем і Луб’янкою, «русской весны» 2014 року та вторгнення регулярних військових формувань РФ і різного ґатунку «добровольчих загонів» і «підрозділів військових компаній», тобто — найманців. Під час цієї «весны» було проголошено кілька «народних республік», які мали на меті об’єднатися в «Новоросію»; з них залишилися «ДНР» і «ЛНР», які перебувають на російському утриманні. Ні для кого у світі (крім тих, хто перебуває на службі у Путіна та «корисних ідіотів»), усе це не є таємницею — в добу супутникового спостереження та комп’ютерних технологій неважко відстежити все, що рухається з РФ до «ЛДНР» і навпаки (скажімо, «вантаж 200»), включно з тим сумнозвісним «Буком», з якого було збито малайзійський пасажирський літак.
Крім того, як відомо, Росія окупувала Крим, а потім розіграла там комедію «референдуму» та «повернення споконвічної російської землі». Ця анексія не визнана ніким, крім Науру і ще когось із того ж ряду, навіть Білоруссю, жодною поважною міжнародною організацією. І зауважмо те, що засвідчено самими російськими офіційними інституціями: операція ця розпочалася ще 20 лютого 2014 року, коли в Києві на Банковій іще сидів Янукович. Сьогодні з окупованих територій Криму та Донбасу заходять, зокрема й у Київ, диверсійні групи, жертвами терору яких стають не тільки політики та ті, хто воював із росіянами та їхніми сателітами, а й цивільні люди, випадкові перехожі. Крім того, українських громадян російські спецслужби викрадають на території України і вивозять у РФ. Це теж загальновідомі факти.
Чи становлять усі ці речі загрозу «знищення прав i свобод» в Україні, і не лише в ній? Беззаперечно. Досить бодай побіжно переглянути повідомлення з «ЛДНР» і з Криму, щоб переконатися в цьому. Дійшло до того, що 7 листопада у Севастополі маніфестанти вийшли з плакатами, на яких було відверто написано про московську окупацію та про те, що в Україні їхні права захищалися краще. А така сама доля готувалася й усім іншим, хто потрапив би під омофор Кремля — чи в то «Новоросії», чи то в усій Україні. Тобто Україна протистоїть Росії та її сателітам та найманцям у «гібридній війні», щоб не дозволити Кремлю перетворити права і свободи, зафіксовані в «Декларації», на мотлох, як нині це робиться у самій РФ. А тому журналісти України мають виконувати свій обов’язок перед суспільством, не діяти на шкоду мільйонам своїх співгромадян, ставлячи під реальну загрозу їхні права на свободу та на саме життя. Таким чином «вільне поширення інформації» під час війни, коли журналіст ігнорує свої обов’язки перед суспільством, може в багатьох випадках коштувати життя не лише військовикам, а й цивільним громадянам, і в такому разі цілком закономірно може кваліфікуватися як державна зрада. Я вже не кажу про відверту агітацію, спрямовану на розвал фронту й тилу, про відверту брехню, якою хизуються деякі журналісти...
Але... У статті пана Томіленка взагалі немає слів «війна» й «окупація», немає навіть «політкоректної» згадки про «конфлікт на Донбасі». Разом із тим засуджується влада за те, що не дає можливості об’єктивно висвітлювати ситуацію в Україні та говориться про те, що в об’єктивній інформації зацікавлені партнери України. Запитання майже риторичне: чи мають бодай найменше моральне право згадувати про «переслідування» й «об’єктивну інформацію» ті, хто відверто нехтує своїм журналістським обов’язком хоч якось згадувати про те, що Україна є жертвою агресії з боку неототалітарної Росії? Простіше кажучи, ті, хто ігнорує правду заради якихось «лакомств»?
Та годі. Хочу лише нагадати всім борцям за безмежні свободу поширення інформації та вільне публічне висловлення будь-яких думок, що по війні за вироками Нюрнберзьких процесів («великого» і «малого») Юліуса Штрайхера за його журналістську діяльність повісили, а Отто Дітріха засудили на сім років. Одночасно британці стратили Вільяма Джойса («лорда Гау-Гау»), ведучого англомовних передач німецького радіо, який усього лише «висловлював свою позицію». Десятки колабораціоністів-журналістів у роки війни було суворо покарано, нерідко на горло, бійцями Руху Опору.
І це було не «переслідування журналістів», а забезпечення передумов для вільної журналістської діяльності, для забезпечення людських прав і свобод.
Випуск газети №:
№202-203, (2017)Рубрика
Медіа