Хай живуть українські «граблі»!

Чималий стаж телевізійного оглядача дозволяє зробити певні узагальнення щодо особливостей вітчизняного телесвіту. Коли ми говоримо про біди та гримаси становлення українського суспільства як цивілізованого і демократичного, завжди саме собою напрошується питання про те, яка роль у наших невдачах належить телебаченню. Адже воно не просто відображає реальність за зразком вокальних вправ туркменського вівчаря: що бачу, про те співаю, але й неабиякою мірою творить бачення бажаної реальності у свідомості мільйонів телеглядачів, зв’язуючи ці мільйони між собою якоюсь незримою, але дуже міцною мережею соціальної комунікації. А ця мережа поки що не здатна спонукати суспільство на позитивні звершення, формуючи підсвідоме відчуття безрадісності й безвихідності нашого буття.

В Україні є безліч телеканалів, як всеукраїнських, так і регіональних, що обслуговують інтереси кланів, партій, окремих політиків, бюрократії, але немає каналів, обслуговуючих інтереси українського суспільства. Немає каналів, які б на перше місце ставили не підвищення рейтингів житців політичного «олімпу», а створення інформаційних майданчиків для повноцінної суспільної дискусії із найгостріших питань життя соціуму, причому не заради розпалення пристрастей і розгойдування «човна», а заради пошуку рішення, прийнятного компромісу там, де він можливий. Немає каналів, які б прагнули не до експлуатації містечкових політичних скандалів, а до забезпечення високої якості дискусії, що повинна давати відчутний результат, а не бути самоціллю. У нас вистачає каналів, де грішать всує патріотичною ультрареволюційною фразою, але жорстокий дефіцит таких, що сповідають і на практиці здійснюють ідеологію критичного патріотизму, коли любов до Вітчизни не заважає людині бачити її виразки, говорити про них, а головне — пропонувати рецепти їхнього лікування. Тобто, ми не маємо фактично жодного телеканалу, який би робив те, що вже сьогодні робить газета «День».

Чи варто ще раз казати про те, якими величезними можливостями впливати на мислення та поведінку людей володіє телебачення? Але нині цей вплив у нас навряд чи використовується на користь модернізації та оздоровлення суспільства й у економіці, й у політиці, й у культурі, й у духовності. Колосальний потенціал ТБ розтрачується на дрібні чвари українських політичних «хлестакових», на багатогодинні серіальні «жуйки» (хоча, хто ж проти захоплюючого й талановитого серіалу, що дає щось розуму та серцю?), на нескінченний політпіар.

Із потужного чинника прогресу та мобілізації нації на перебудовування себе та країни ТБ перетворилося в один із елементів соціальної стагнації, гальмування розвитку України, її геополітичної провінціалізації.

Нинішнє ТБ і близько не бачить той науковий і культурний потенціал України, який так потребує телеспілкування з глядачами, а глядачам так необхідні глибокі кваліфіковані оцінки, замість нав’язуваних їм імпрез базік і горлодерів.

Навіть наші менш вільні сусіди хоч якось ворушаться, щось змінюючи в своєму телебаченні. Днями стало відомо, що в Російській Федерації створений новий пізнавальний канал «Моя планета», що має амбіцію потіснити всесвітньо відомі Бі-Бі-Сі й «Дискавері». У нас же в сфері пізнавального телебачення ситуація абсолютно безрадісна. Зрозуміло, що телемагнати-олігархи не бачать у цьому конкретних вигод для себе, адже такі канали складно підключити до виборчо-політичної індустрії. Виходить чиста суспільна добродійність, соціальне спонсорство. А до ідеї соціальної відповідальності бізнесу доростуть хіба що внуки нинішніх олігархів. А хіба завадив би нам пізнавальний телеканал «Моя Україна», що знайомив би українців із рідною землею, де є тисячі цікавих куточків, про які ми не знаємо, з невідомими сторінками національної історії, культури, традицій? Він істотно посприяв би тому єднанню сходу й заходу, центру, півночі та півдня країни, про надзвичайну необхідність якого так багато говорять (але так мало роблять) сьогодні. Не кажучи вже про виховання розумного і відповідального громадянина, а значить, і виборця України...

Від мрії — до реальності

Утім, вгамувавши гординю і політ мрії, повернімося до нашої телевізійної «прози». 4 лютого в програмі «Я так думаю» Анна Безулик на «5 каналі» обговорювали феноменальні зміни правил гри в ході самої гри, тобто внесення поправок до закону про вибори президента України за два дні до голосування в другому турі. Відразу зауважимо, що в Анни Безулик був досить вдалий підбір учасників ток-шоу, що й забезпечило інтерес, чого не можу сказати про останні передвиборні зусилля «Великої політики» та «Шустер-LIVE», які не приховували заангажованості.

Один із присутніх журналістів висловився в тому дусі, що, судячи з останніх дій В.А. Ющенка, він повністю перейшов на бік В.Ф. Януковича (враховуючи зняття з посади голови Дніпропетровської обладміністрації Бондаря, який висловився на підтримку Тимошенко). Якщо це так, то Віктор Андрійович не скористався можливістю піти гідно. Це нагадує поведінку Л. Д. Кучми під час виборів 2004 року. Але там, принаймні, Кучмі було на що розраховувати. На що розраховує Ющенко? На прем’єрське крісло при Януковичі?

А скільки Ющенко та його люди розповідали нам про підступні плани Тимошенко змовитися з Януковичем поділити країну на двох. Що ж, настає момент істини...

Олег Рибачук порадив тому, хто програє, зробити це гідно. Хороший заклик, але лише там, де вибори відбуваються чесно. А там, де ні, такі заклики означають освячення фальсифікації, пропозицію суспільству легітимізувати обман і жити в брехні.

Зате дуже не те, що здивував, а швидше ствердив у думці про особливу зацікавленість Російської Федерації в результаті справи Івана Дем’янюка, якого судять нині в ФРН, московський телеканал «Вести», який повідомив, що в той самий момент, коли судовий процес зайшов у безвихідь унаслідок відсутності свідків, які могли б підтвердити, що Іван Дем’янюк та охоронець концтабору Собібор одна й та ж сама особа, такий потрібний свідок несподівано знайшовся і, звичайно ж, у... Росії. Ним виявився 87-річний житель Рязані Олексій Вайцен, який робить ситуацію досить пікантною, адже, як стверджує Вайцен, він довго стежив за процесом і раптом зрозумів, що ... впізнає в американському пенсіонері Дем’янюці охоронця Собібора. Тут у 55-річному віці не завжди впізнаєш на фото себе самого 20-річного, а коли 87-річна людина впізнає через 65 років у 90-річному старому 25-річного охоронця, якого бачив мимохіть двічі, в цих свідченнях міг би засумніватися навіть Священний трибунал середньовічної інквізиції, але лише не німецька Феміда. І що б вона робила без допомоги Росії? Адже ось як усе добре складається: антиукраїнські заяви рабина Росії Берл-Лазара, випади Путіна, процес над Дем’янюком, а тепер рязанський свідок, який випадково (як рояль у кущах) відшукався... Такий ось рязанський слід.

Але незабутнє враження минулого тижня залишила пристрасна агітація в Савіка Шустера відомої письменниці Оксани Забужко голосувати «проти всіх». Ці голоси саме й вирішили результат справи 7 лютого. Саме цих голосів не вистачило Тимошенко і вистачило Януковичу. У випадку його остаточної перемоги, Віктор Федорович повинен буде сказати велике людське дякую й Віктору Андрійовичу, і Оксані Стефанівні, й іншим за великий особистий внесок у його реванш. Технологія «всі вони однакові» спрацювала блискуче. Міру неоднаковості фігурантів політичної сцени українцям доведеться дізнатися в найближчий час... Що ж, ще один випадок в українській історії, коли «самі себе звоювали», як висловлювався гетьман Мазепа. Хай живуть українські «граблі»! У тому числі і телевізійні.