Хочу знати неправду

Скандал, шок, сенсація — Микола Вересень під час ток-шоу «Прямий ефір» на Прямому каналі звинуватив народного депутата від «Європейської солідарності» Софію Федину у брехні, коли та сказала, що всі законопроекти влади спрямовані на погіршення умов для малого та середнього бізнесу. Сталася сварка, Вересень навіть подумав, що власниця мандату нардепа хоче його вдарити, але Федина залишила студію «без бійки».

Не будемо забирати хліб у проектів, що перевіряють точність заяв політиків, і всіляких журналістських «етичних комітетів».

Використаємо цю історію як чудовий привід поговорити про це, чи можуть політики брехати, і що з цим мають робити журналісти.

УЛЮБЛЕНІ ТОК-ШОУ

Останнє дослідження щодо уподобань та інтересів українців до засобів масової інформації показало — наші люди люблять ток-шоу. Згідно із результатами опитування, яке провели Фонд «Демократичні ініціативи імені Ілька Кучеріва» спільно  із соціологічною службою Центру Разумкова з 14 по 19 серпня, 23% українців дивляться політичні ток-шоу, в порівнянні із 17%, які переглядають програми чи читають статті на суспільно-політичну тематику.

Програми якого змісту є для Вас найбільш цікавими в українських медіа (телеканали, Інтернет, преса, радіо)? % (оберіть до п’яти відповідей. Таблиця 1)

Дослідження проведене на замовлення ГО «Детектор Медіа» Фондом «Демократичні ініціативи імені Ілька Кучеріва» спільно  із соціологічною службою Центру Разумкова з 14 по 19 серпня 2020 року в усіх регіонах України за винятком Криму та окупованих територій Донецької та Луганської областей. Опитано 2022 респондентів віком від 18 років методом інтерв’ю «обличчям до обличчя» за місцем проживання респондентів за вибіркою, що репрезентує доросле населення. Теоретична похибка вибірки не перевищує 2,3%.

Цікавість до політичних дискусій у форматі «вистав» — а ток-шоу в нас це насамперед все ж таки шоу — ставить дуже багато запитань. Одними з ключових з них є відповідальність журналістів за висловлювання політиків в ефірах подібних програм та межі, де закінчується право політичних гравців на безмежну свободу слова.

ЧИ ВАРТО ПРИХОВУВАТИ НЕПРАВДУ?

Інститут вивчення журналістики Reuters робив ціле дослідження на тему висвітлення суперечливих заяв політиків в ЗМІ. Воно проводилося в контексті наступу соціальних мереж, але стосувалося всіх медіа-майданчиків.

Наведемо результати по деяких країнах.

Що повинні зробити ЗМІ з твердженнями політиків, які могли б бути неправдивими? % (Таблиця 2)

Загальна вибірка на кожному ринку? 2000

«Ми бачимо однакову модель у США та Великобританії, і справді, майже на всіх інших ринках, — зазначалося в коментарі Старшого наукового співробітника Інституту Рейтер Річарда Флетчера до дослідження. — Майже на кожному ринку люди кажуть, що, коли ЗМІ мають справу з висловом політика, яке може бути неправдивим, вони вважають за краще «повідомляти заяву на видному місці, оскільки важливо, щоб громадськість знала, що сказав політик», замість того, щоб «не підкреслювати заяву, оскільки це приділятиме політику невиправдану увагу». Інша позиція у Швеції, де 62% людей вважають за краще, щоб неправдиві заяви подавалися на видному місці, і лише 10%, які впевнені, що ці твердження слід приховувати. Протилежної думки дотримуються в Чилі, де 48% респондентів заявили, що подібні висловлювання слід приховувати, і лише 40% кажуть, що про них слід повідомляти на видному місці. В той же час ми бачимо практично однакову модель у США та Великобританії, і майже на всіх інших ринках.

Отже, головний висновок, який можна зробити з дослідження: медіа-компанії зобов’язані інформувати про те, що сказали політики, незалежно від того, правда це чи неправда. Саме цього хоче більшість людей — не абсолютна більшість, і не в усіх країнах, але все ж таки тенденція є саме такою.

ЧИ БУДЕ ВІДПОВІДЬ?

Перенесемо це на наші ток-шоу і отримаєм... Насправді, отримаєм наше реальну картинку в телевізорі. Але тепер ми можемо зробити для себе висновки, що люди всюди в світі, в принципі, однакові, вони погоджуються слухати брехню політиків і не вимагають від медіа виконання роботи цензора.

Автор коментаря до дослідження явно стурбований цим фактом. Він, зокрема, зазначає, що медіакомпанії не повинні корегувати свою діяльність виключно із метою задоволення більшості аудиторії. Наприклад, потенційно неточні твердження про коронавірус можуть мати прямі людські витрати і, безумовно, вимагатимуть іншого підходу.

АЛЕ ЯКОГО?

Треба затикати політикам, що дійсно брешуть, рота в фігуральному сенсі — не брати в нього інтерв’ю, не ходити до нього на брифінги, чи в буквальному сенсі — виганяти з ефіру, цензурувати його коментарі? Взагалі перестати повідомляти те, що говорять публічні діячі, схильні до обману? Але ж «ніхто не любить відчувати, що від них щось приховують», зазначає Річард Флетчер. Спираючись на дані дослідження, він констатує: «Більшості людей незручно здається, що засоби масової інформації приховують інформацію від громадськості — навіть якщо вони думають, що це може бути для загального блага».

Насправді, ніхто ще не визначив, де закінчується боротьба з політичною брехнею та починається наступ на свободу слова. Де право людини на доступ до інформації вступає в суперечку із правом отримання правдивої інформації, і як цей конфлікт можна вирішити. Напевно, той самий Інститут вивчення журналістики Reuters проведе ще багато досліджень та напише багато аналітичних статей на цю тему. Але чомусь не має впевненості, що врешті решт в даному випадку буде знайдено одну остаточну, безповоротна, і абсолютно істинну відповідь.