Хорватська модель української мрії

Дорога, як норовиста жінка: ти їй одне, а вона тобі — друге... Після Боснії мені хотілося потрапити в Хорватії в такі місця, де люди живуть без печалі від недавньої війни, а вийшло навпаки — ще з автобуса на околиці міста Вуковар я побачив на узвишші крізь вікно пробиту наскрізь снарядами високу водонапірну вежу з державним прапором Хорватії на верхівці...

Коли після знайомства з активістом української діаспори у Вуковарі Петром Ступ’яком я запитав його, чому так сильно розбомблене це місто, він відповів: «Давайте поїдемо в наш музей — і ви не тільки почуєте, а й побачите те, що вас хвилює...»

Коли я передивився всі фотознімки розгромленого міста і перечитав багато різних документальних матеріалів, то в мене був такий душевний стан, як після того, коли я вперше побачив Чорнобильську зону... Обстріл Вуковара (це місто розташоване на правому березі Дунаю) важкою артилерією з території Сербії та бомбардування з літаків розпочалися о 13 годині 14 серпня 1991 року й тривали три місяці — аж до 18 листопада того ж року. Втрати серед військових захисників Вуковара та його мирних жителів — майже п’ять тисяч людей. А скільки поранено фізично та скалічено морально?! Пізніше вуковарські журналісти подарували мені книжку — антологію сучасної хорватської воєнної лірики під назвою «У цей страшний час», яку було видано українською мовою в київському видавництві «Молодь» 1996 року.

Після музею разом із Петром Ступ’яком, Наталією Вовк і Тетяною Рамач ми поїхали на центральне кладовище «Дубрава», і там вперше в житті я побачив чорне поле, на якому аж до лінії горизонту видніються білі хрести: вбивчий пейзаж на планеті Земля.

Того ж дня ми побували й у музеї «Пам’ять Овчари», який розмістився в колишньому ангарі для зберігання сільськогосподарської техніки. Саме в той ангар після захоплення міста Вуковар сербськими військами в листопаді 1991 року було привезено 261 людину — поранених захисників Вуковара та мирних жителів. Серед них були не тільки хорвати, а й українці, французи, німці, словаки, угорці. Було також захоплено в полон трьох журналістів і одну вагітну жінку-хорватку...

Після знущань і тортур 61 бранця було вивезено з ангара в невідомому напрямку — й їхня доля невідома й досі. А 200 інших з місця ув’язнення окупанти вивозили невеликими групами до місцини, яка має назву Овчара, і там розстрілювали з автоматів або спалювали з вогнеметів, а потім мертві тіла скидали в заздалегідь викопаний рів. Вагітну жінку-хорватку теж розстріляли — і з ненародженим дитям вона опинилася на дні глибокої ями. Журналістів — теж... Я був на тому місці, де було розстріляно й спалено живцем захисники та жителі Вуковара. На пам’ятнику з чорного каменю напис: «На пам’ять 200 пораненим хорватським військовим і цивільним з Вуковарської лікарні, які загинули у великосербській агресії в Республіці Хорватія. Овчара. 20 листопада 1991 року. Хорватський народ». І нижче напис-девіз: «Пробачити, але ніколи не забути!»

Після розкриття цього злочину в місті Хагу (Бельгія) відбувся міжнародний суд над 17 сербськими військовими злочинцями, які віддавали накази про знищення полонених після захоплення Вуковара. Кару вони понесли, але нікого з них не було покарано найвищою мірою — позбавленням життя...

ВЕЧІР ПАМ’ЯТІ ШЕВЧЕНКА В СЕЛІ ПЕТРІВЦІ

У селі Петрівці зі мною ніби сталася телепортація — в мене було таке відчуття, що я раптово опинився десь на Полтавщині або Черкащині. Поетеса Славка Плішка-Гралюк читала вірші українською мовою зі своєї книжки поезій «Сонце і грім», пізніше бабуся Катерина Ступ’як (їй вже 86 років) щирою українською мовою розповідала про своє життя в Боснії та Хорватії, а ввечері в сільській школі я фотографував дітей, які давали чудовий концерт для дорослих, присвячений пам’яті Тараса Шевченка.

Коли далеко за кордоном я потрапляю в таку ж ситуацію, як у селі Петрівці (воно за сім кілометрів від Вуковара), то мені думається про те, що українці, відірвавшись із різних причин від Великої України, створюють для себе маленьку модель України, яка мила їхньому серцю. І вони черпають з неї, ніби з цілющої криниці, натхнення й сили жити далі в іншому світі на чужій землі...

Якби в людей-емігрантів не було пам’яті про свою Батьківщину, то їм жилося б набагато легше. Але жити без пам’яті вони не тільки не хочуть, а й не можуть. Послухайте полонез Огінського «Прощання з Батьківщиною» — й музика скаже про це в тисячу разів сильніше, ніж слова...

УКРАЇНЦІ В ЮГОСЛАВСЬКІЙ ВІЙНІ

Після зустрічі із земляками в приміщенні Українського культурно-просвітнього товариства ім. Івана Франка в місті Вуковар, я ще довго сидів з головою цього товариства Василем Ворасом, і він розповідав мені про глибоко трагічні події, що відбулися під час війни на просторах Югославії з українцями. Мобілізовані примусово у військові формування тих республік, де вони проживали, українці були змушені воювати не тільки проти інших народів, а й проти своїх земляків-українців. Було багато випадків, коли вони повідомляли телефоном своїм родичам і друзям в інші республіки, коли саме розпочнеться артилерійський обстріл або бомбардування з повітря їхнього села або міста. Після захоплення противником чужих територій організаційні, окупаційні війська жорстоко розправлялися з тими українськими сім’ями, представники яких воювали в збройних силах їхніх противників.

Ця трагедія призвела до того, що майже половина українців була змушена виїхати з Хорватії в інші країни, зокрема й до Канади, Австралії, США. Не їхали українці тільки в Україну, бо в нас не п’ять, а вже більш як 20 років триває громадянська війна між владою і народом.

ЗНАЙОМСТВО ІЗ СЕСТРАМИ-ВАСИЛІЯНКАМИ

У місті Осієк мене запросили наші землячки з України на тимчасове проживання в жіночий монастир сестер чину святого Василія Великого. Сестри-василіянки виявилися не тільки гостинними та доброзичливими, а й допитливими людьми: показавши мені цікавий музей, красивий сад і дбайливо доглянутий город, вони попросили мене подивитися знімки з фотовиставки «Українці за Уралом», про яку вже знали з Інтернету та з публікацій у хорватській пресі.

Скажу чесно, що той вечір з сестрами-василіянками, коли вони дивилися фотознімки і розпитували мене про життя наших земляків на просторах Сибіру, Далекого Сходу та за Північним полярним колом, був один із найцікавіших під час моїх поїздок Балканами. Спілкуючись із сестрами-василіянками, я глибоко зрозумів одну істину: Радянський Союз не міг існувати довго тому, що комуністи, які були при абсолютній владі, не давали людям можливості вибору в житті...

Дуже хороша пам’ять залишилася в мене й про пароха греко-католицької церкви Христа Царя отця Любомира Стурка, голову Українського культурно-просвітнього товариства ім. Лесі Українки, та чудову поетесу Оксану Мартинюк, яка тричі на тиждень їздить за 120 кілометрів з Осієка в село Каніжа, щоб викладати там у школі українську мову і літературу, географію та історію України. Ну, а про Юрка Голодовича, скульптора-реставратора зі Львова, який вже п’ять років працює в Хорватії, можна теж говорити тільки із захопленням: висока постать, українська вишиванка на широких грудях, чорне хвилясте волосся, блискучий погляд... Чудова знахідка для фотографів і біда для заміжніх жінок...

КАЛИНА З КАНЕВА Й ТЕРНОПОЛЯ

Коли я познайомився в місті Славонський Брод з активістом культурно-просвітнього товариства «Україна» Михайлом Семенюком, він показав мені на своєму подвір’ї чотири кущі калини і сказав: «Оці два — з Канева, а оці два — з Тернополя, мені подарував їх заступник голови Тернопільської обласної адміністрації Василь Гецько, коли наша делегація зі Славонського Броду їздила в серпні 2011 року в Тернопіль на святкування 20-річчя Незалежності України. Пізніше Михайло Йосипович показав мені й Почесну грамоту Верховної Ради України, якою його було нагороджено «За особливі заслуги перед українським народом», а також подяку від міського голови Мукачева Закарпатської області Золтана Ленд’єла, якою Михайла Семенюка як директора Літньої школи українців у Хорватії «Мрія Закарпаття» було нагороджено в серпні 2010 року «За вагомий внесок у розвиток і підтримку українсько-хорватських відносин, популяризацію історії та культури українського народу».

Цікавими особистостями виявилися і голова культурно-просвітнього товариства «Україна» в місті Славонський Брод Микола Застріжний, художниця Анкіца Верхас, мої добровільні екскурсоводи Ясна Бек і Євген Думич... Окремих розповідей заслуговують і голова Українського товариства імені Тараса Шевченка в селі Каніжа Желько Хас, голова Українського товариства імені Андрія Пелиха в селі Шумече Дарко Карамазан і парох української церкви в цьому ж селі отець Микола Ступ’як...

КОРОТКО ПРО ЗАГРЕБ І ХОРВАТІЮ

Про наших земляків, які живуть у столиці Республіки Хорватія — Загребі, я можу написати окремий великий матеріал, бо там є красива Українська вулиця, кафедра української мови і літератури в Загребському університеті, культурно-просвітницьке товариство «Україна», яке багато років очолює кавалер українського ордена «За заслуги» Славко Бурда... Там вільно дихається громадянам усіх національностей, бо керівництво Хорватії не розкололо її суспільство «на електорати», а навпаки, — згуртувало навколо однієї ідеї — створити справді незалежну, сильну та просвітницьку країну. І тепер Хорватія вже прийнята у блок НАТО, а наступного року стане членом Європейського Союзу. Республіку Хорватію я образно назвав «країною металевих журавлів, бо там, куди не глянь, видніються працюючі будівельні крани. По всій країні збудовано першокласні дороги, курортні комплекси, стрімко розвиваються всі види спорту, піднімається рівень освіти й науки, промисловості та сільського господарства... І це — після п’яти років війни.

Мене до глибини душі вразили старі й молоді люди, які в мішках несли родючу землю з глибокої долини високо в гори, щоб створювати там, на голому камінні, невеличкі городи й вирощувати на них маслини й виноград. Народ, який так любить землю, ніколи не зникне з планети Земля...

У Хорватії, видно по обличчях, люди не озлоблені невдачами і розчаруваннями.

Хорватія — це, образно кажучи, надійний корабель, капітан і екіпаж якого знає, куди пливти...

ОСТАННІ КІЛОМЕТРИ ВІД АДРІАТИЧНОГО МОРЯ

Після фотозйомки на острові Кирк та мого останнього інтерв’ю в портовому місті Рієка з Василем Єньком — музикантом Хорватського народного театру імені Івана Зайця — водій нашої «Хонди» Віктор Филима взяв курс від берега Адріатичного моря на Загреб. Я ще мав надію зустрітися там і сфотографувати професора Євгена Пащенка. Але дорогою, коли стемніло, нас накрила сильна грозова злива. Блискавки засліплювали очі, а стрімкі потоки води збивали авто з курсу. І я сказав водієві:

— Вікторе! Збавляй швидкість, щоб ми не розбилися. Сьогодні ми вже не встигнемо на фотозйомку. Мій поїзд на Будапешт відправляється завтра вранці — так що не спізнимося. А з паном професором я зустрінуся тоді, коли ще раз приїду в Хорватію з моєю фотовиставкою «Українці на Балканах». Ставити крапку ще рано...