Хто продукує якість?

Під кінець року традиційно прийнято підбивати підсумки найбільш пам’ятних подій, які вплинули та продовжують впливати на наше життя. Якщо говорити про медіасферу, то 2017-й був для журналістики загалом і журналістів зокрема досить насиченим. Цього року з’являлися нові канали, до речі, яскраво про себе заявив «Прямий», було створено Суспільне ТБ й обрано наглядову раду, почали діяти мовні квоти на ТБ і радіо... Водночас залишається надміру актуальною тема боротьби з російською пропагандою, зокрема на сході України. І в цьому напрямку передовсім заслуговує на увагу робота медіаволонтера Анни Домбровської. Вона, будучи росіянкою за національністю, упродовж року активно продовжувала боротьбу з кремлівською пропагандою в зоні проведення АТО, оголосивши збір коштів на друк частини накладу газети «День». Щотижня Анна розповсюджує у прифронтових містах і селах 7 тисяч примірників нашої газети. Крім цього, у журналістиці й досі, навіть під час війни, залишається недостатньо людей, готовий проявляти громадянську позицію, а деякі відомі медійники активізували боротьбу з «мовою ворожнечі», закликаючи колег не називати терористів — терористами, а українських воїнів — захисниками.

Підбиваючи підсумки 2017-го, «День» звернувся до експертів із проханням проаналізувати «плюси» та «мінуси» медіароку.

«ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЖУРНАЛІСТИКИ ЗРОСТАЄ»

Зоряна ТИВIН, завідувач відділу Львівської філії ПАТ «НСТУ», автор і ведуча проектів «Політична шахівниця» та «Карта реформ»:

— Загалом у світі нині гостро постала проблема популізму. Ця тема, зокрема, обговорювалася на Всесвітньому форумі демократії, який організовувала Рада Європи. Представники з усіх континентів зійшлися на тому, що зараз на журналістів покладена колосальна відповідальність за те, що транслюється в інформаційний простір.

Якби було більше грамотної роботи з інформацією, то, напевно, менше було б проблем у різних країнах. Щодо теми балансу думок у журналістських матеріалах, то допускаю, що, можливо, згодом постане питання про перегляд того, як висвітлювати ту чи іншу інформацію. Адже надаючи рівний доступ до засобів масової інформації різним політикам, ми даємо також багато можливостей популістам виступати і доносити свої думки до суспільства. Відповідальність журналістики зростає. Наступного року ця тема обговорюватиметься ще більше в усіх країнах світу. Погляньмо, наприклад, на деякі нові українські канали, де часто транслюються думки, які вигідні абсолютно не нашій країні, а державі-агресору.

Важливо, що цього року було оприлюднено чимало власників телеканалів. Тепер ми маємо можливість отримувати інформацію, хто з політиків і чиї фінанси стоять за тим чи іншим ЗМІ. Зараз необхідно більше навчати людей медіаграмотності, щоб вони могли самі орієнтуватися в інформаційному просторі. У тому об’ємі інформації, який на нас постійно тисне, важливо правильно розібратися. Однак питання в тому, хто має навчати суспільство медіаграмотності? Гадаю, що держава.

Водночас ми бачимо недофінансування Cуспільного мовника, яке було цього року. Наче й реформа спрацювала, проте її треба було підтримати фінансово. Це потрібно, щоб залучити до суспільної телерадіокомпанії фахових спеціалістів, яких би потім можна було втримати тут. Натомість у нас брак коштів. Від цього, звичайно, передусім постраждають регіональні філії Суспільного мовника. Як наслідок, впроваджувати реформу якісно буде доволі непросто.

Подією року в інформаційному просторі я б назвала вихід книжки «Корона, або Спадщина Королівства Руського». Це видання, яке відкриває очі на історію. Я дуже хотіла б, щоби така книжка була в кожній родині. Усі зібрані тут статті, матеріали, дослідження... Не все це є навіть у підручниках з історії. Важливо, щоб нове покоління мало правильне розуміння історії України. Тому, безперечно, це видання заслуговує відзнаки серед знаменних подій 2017 року.

«ЗМІ МУСЯТЬ БУТИ ГЕНЕРАТОРОМ ІДЕЇ ЄДНАННЯ»

Iрина КРАВЧЕНКО, тележурналістка, Вінниця:

— Підсумовуючи 2017 рік, не хочеться починати з характерних тез новорічних звернень усіх без винятку президентів: «Цей рік був складний», але так і було. З одного боку, війна — намагання реформувати країну семимильними кроками, з другого — політичні інтриги, розбірки, коли не можеш позбавитись відчуття, що ти — простий український громадянин — лише глядач у театрі, в якому ставлять ту саму виставу з нехитрим сюжетом, лише акторський склад змінюються час від часу... І це — величезний мінус. Адже цією інформацією, як губкою, насичується контент, і саме цим ЗМІ з дня у день «годують» своїх «адептів». І соцдослідження вже кажуть: уже не так важливо «бандитам — тюрми», дайте хліба без видовищ.

Та добробут може формуватися лише у стабільності та спокою, завдяки реальним перетворенням в економіці. Економіка — це ми, люди, наш добробут. Дайте людям надію. А що роблять наші ЗМІ? Ледве не відверто кажуть: збирайте речі та їдьте звідси, благо — «безвіз» маємо... І ми знову повертаємося до вихідного питання: хто є ЗМІ та яка їхня місія?

Можна ухвалити закони, красиві, актуальні — про інформацію, ЗМІ, публічність, суспільне телебачення... Можна запровадити мовні квоти, заборонити ворожі ресурси. Але як сприймає ці заходи медіаспільнота і споживач? Виконати «для галочки», аби з державою не було проблем, чи бути рушієм змін через внутрішні переконання? Наскільки важливою є мова ЗМІ? Наскільки принциповою має бути позиція українського ЗМІ? Наскільки незалежним може бути суспільне телебачення? Ким має бути сьогодні журналіст — оповідачем подій чи більше? «Поэтом можешь ты не быть, но гражданином быть обязан»? Саме ці рядки видаються нині навіть сакраментальними...

Внутрішнє рішення для кожного медійника має спиратися на запити суспільства — того самого суспільства, яке ми хочемо називати громадянським. Нічого нового — чесність, відсутність фальші, бажання споживати не рафінований продукт, а натуральний. Вважаю, це саме той вектор напрямку, який визначатиме і наступного року  розвиток медіапростору. І ця реальність без купюр проникає у всі медіа. Особливо на телебаченні, навіть регіональному. Стрімові включення — уже вимога часу.

Медіакартина року для нас, вінничан, не була б повною без калинівського пазла. Така шокова терапія змушує робити ЗМІ якісні стрибки без перехідних етапів. Ми це побачили на прикладі наших місцевих ресурсів. Довелось працювати в бойових умовах в прямому і переносному сенсі — між правдою і провокаціями. Тому найважливіший висновок — ЗМІ мусить бути генератором ідеї єднання — від локальних випадків до загальнонаціонального виміру.

Ось і коло замкнулося. Один журналіст у полі не воїн. Є редакція, колектив, спільнота, є ті, хто стоїть за медіаресурсом. Чи є готовність цих фігур змінювати формат роботи? Не знаю! Тому вірю, що все ж таки «колективний журналістський розум», як реальна панівна сила, стане тією альтернативою впливу, джерелом влади, яку неможливо похитнути. І це буде влада впливу — благотворного і відповідального, який користуватиметься сильною довірою людей.