Кіно для себе як знак якості

Найприкріше, коли це відбувається з особистостями неординарними й журналістами професійними, що останнім часом нерідко траплялося з «Табу» Миколи Вересня. Але «Студія

1 + 1» завжди відрізнялася самокритичністю до власної продукції — і плоди такого чудового підходу продемонстровано нам цього понеділка.

У діалозі Микола Вересень — Данило Яневський на тему: пияцтво інтелігенції — витримано практично всі складові успіху. Досить небанальна тема — про неї сказано вже нібито багато й водночас — начебто нічого. Гострота проблеми — яка стала далеко не найдрібнішою цеглинкою у фундаменті нинішнього стану нашого посттоталітарного й постсоюзного суспільства. Адже причина принципової відсутності в Україні досить потужної інтелектуальної верстви, спроможної «рухати прогрес» силою ідей — явно не лише в тому, що верству цю було «скошено» службами держбезпеки й рукою Москви, котра пильно добирала все найсильніше й неординарне у свої засіки. Горезвісний алкоголізм — як самовибір особистості та як наслідок конкретних зусиль тодішньої влади — зробив у справу знищення золотого фонду нації не менший внесок.

Микола Вересень і Данило Яневський обрали цілком правильний тон, визначений обговоренням не лише чужих проблем, а й своїх зокрема. Сакраментальне «Я багато пив» пролунало, як і було зроблено спробу публічно проаналізувати на власному досвіді, чому в певний момент вони — Вересень і Яневський — від такого «будівництва» свого життя змогли відійти, а чому хтось інший — не зміг. Причому цими «хтось» виступали в розмові, знов-таки, їхні друзі, більше того — батько одного з учасників передачі. (І, до речі, гірке й тверезе визнання факту самоспоювання покоління ветеранів Великої Вітчизняної — а не тільки Першої світової, за Хемінгуеєм і Ремарком, — це також не вельми часто обговорювана в нас без манівців тема.)

Така якість розмови викликає у глядача не лише особливу довіру, а й надає програмі особливе моральне звучання. Дисонансом останньому був, мабуть, єдиний прорахунок авторів цього «Табу» — надміру моралізаторський фінал («Пийте, але знайте міру» тощо) — який більше годиться для передач цілком іншого жанру й іншого рівня аналізу. Це, втім, не перекреслило глибоке враження від передачі, як, між іншим, і від її навіть певного пафосу, навіть десь патріотичного: мовляв, головний порятунок від надмірного захоплення алкоголем — наявність не просто відповідальності за родину, дітей, а й за Справу, роботу, від чого тягнеться ниточка до розуміння необхідності наявності в суспільстві зримої, реальної приватної власності і т.д., і т.ін.

Іншу ниточку — «размышлизмов» — потягнула за собою тиждень тому програма «Профі-прес» (ТРК «Київ»), яку на цьому телетижні повторили в ефірі знову, а до цього встигли облаяти в одній зі столичних газет. Причому облаяти з явним нерозумінням специфіки, історії та практики документального кіно, яке було предметом обговорення у студії в зв'язку з виходом циклу картин «Герой мого часу» Олександра Столярова («Інтерньюз — Україна»). На провину автору циклу фільмів-портретів мій колега за пером поставив кинуту паном Столяровим фразу про те, що, мовляв, вони не знають, хто дивитиметься ці фільми. «Подивляться родичі героїв, друзі — й наші, й ваші. Це вже щось...» Але справа в тому, що навіть не згадуючи всує про високе (мовляв, навряд чи тим, аби їх дивилися мільйони, були заклопотані Тарковський чи Фелліні, Бюнюель чи...), і про те, що європейську модель кінематографу, зокрема й телевізійного, зовсім не списано з американської — все-таки є факт: ніде у світі документалістика (за винятком серіальної) не є комерційним продуктом. Її не призначено для мільйонів, і, загалом, справді знімають для вузького кола «посвячених» — таких самих «диваків», якими є геть усі документалісти світу, фанати кіно заради самого процесу, а не заради успіху. Як сказав сам Столяров: «Документалісти — це ченці. Вони залишились у своїх монастирях — і знімають». При цьому справжня, непідробна унікальність документального кіно саме нашого, тобто того, яке знімалося і знімається на відомій усім нам 1/6 частині суходолу (той випадок, коли Режим став фундатором культурної традиції незалежно від ментальності націй і країн) у тому, що воно значно більшою мірою, ніж будь-яке інше образне й інтуїтивно-емоційне, не свідоцтво часу чи світу загалом, а перш за все свідоцтво стану душі людини. За великим рахунком, наша документалістика відрізняється від кіно ігрового лише інструментарієм, але не суттю.

Один із найталановитіших документалістів світу (без найменшого перебільшення) — киянин Сергій Буковський — був продюсером циклу «Герой мого часу». І це багато про що говорить: позаяк не обговорюючи те, як цикл було зроблено (не обговорювали це й вітчизняні «акули пера» — учасники програми), не можна не віддати належне точності влучання «в яблучко» самою ідеєю проекту. Cам Столяров досить щиро, без піжонства назвав цю ідею нібито гостею з минулого, зверненням до начебто вже мертвої традиції. Тим часом документальний фільм-портрет, сьогодні, здається, загалом зниклий із нашого кінематографу, — це те, що не виходить з «моди». І напевне він незабаром знову переживе пік глядачевого попиту на телебаченні — а, відтак, і професійного пропонування. Й не лише тому, що втратити цікавість до окремої людини, її особливості порівняно з іншими суспільство може лише тимчасово, попри всі інформаційні революції й еволюції стилю життя мас. А тому, що в наш час відносності всього — принципів, віри, взаємин, почуттів — прискіплива увага камери до світу однієї конкретної людини має особливий ефект Достовірності. Достовірності, яка єдина надає Правді (хоча б однієї цієї особистості) вагу сталості. Отже, дає нам реальний орієнтир на шляху до надійності й незмінності законів добра і зла. За великим рахунком, до цієї надійності й незмінності тільки й прагне людина як творіння Боже. І вже недалекий той час, коли ми знову поставимо перед собою це питання — у відповідь на роки хаосу й безладдя у власних помислах. Ясна річ, про все це не думали автори циклу «Герой мого часу» (оператор — Анатолій Хіміч). Вони просто знімали кіно з любов'ю — до своїх героїв і до своєї справи. Знімали, як для себе. І спасибі їм за це.