Колір ночі — смак обману?

Читача попрошу не розглядати все нижчевикладене ні як бунт проти Юрія Рогози, майстра в написанні сценаріїв, які інтригують, ні як спробу захистити здоров’я довірливих телеглядачів, до котрих належить і моя дружина, в якої під час перегляду «Російської рулетки» (так називався випуск програми Юрія Рогози «Колір ночі») стався шок, вона нібито справді побачила смертельний постріл у скроню.

Йдеться про те, що сучасному українському телеглядачеві (на жаль, не звиклому до творчих пошуків і знахідок телережисерів, які прагнуть будь-що здобути глядацьку аудиторію) потрібно вчитися аналітично підходити до того, що він бачить на екрані.

Отже, наприкінці серпня вийшла в ефір програма «Колір ночі» під умовною назвою «Російська рулетка».

Ніч. Узбіччя. Прихована камера стежить за автором, який тонко і вкрадливо витягує із співрозмовника факти, котрі шокують. Далі — зворушливий монолог «на камеру». Рогоза відкриває глядачеві жахливі подробиці діяльності клубу, в якому одні люди заради грошей грають у «російську рулетку», інші ж викладають великі суми, аби побачити це смертельне дійство. Гуманістичні фрази Рогози викликають ненависть до організаторів і глядачів цього шоу. Заклики автора забрати від екранів дітей, а дорослих, але зі слабкими нервами, вимкнути телевізора, передують демонстрації сенсаційного й страшного любительського відеозапису, який зафіксував кадри поєдинку на самознищення.

Двоє чоловіків по черзі роблять із десяток моторошних холостих натискань. Раптом — очікуваний, але несподіваний оглушливий постріл, і людина, вбита кулею, падає зі стільця. Картинка змінюється художньо оформленою монтажною нарізкою з відповідною музичною темою. На завершення — сцена, де автор, який не сприйняв жорстокої реальності, спалює відеокасету. Загалом, усе змістовно, емоційно та переконливо. І переважна більшість глядачів сприйняла художню постановку як реальність, через що пережила найсправжнісіньке потрясіння.

Звичайно, теоретично я не спростовую можливості існування таємних клубів, де може коїтися що-небудь іще жахливіше, але поговорімо конкретно про побачене…

Початок передачі. Розмова тет- а-тет в авто… Не торкаємося інтонаційних відтінків (це суто суб’єктивний момент), які із самого початку виказували фальш, хоча потім актори на совість розігралися. Освітлення в автомобілі. Воно було достатнім не тільки для людського ока, але й для менш довершеного об’єктива камери (режим нічного бачення не застосовувався). А якщо проаналізувати схему освітлення, виявиться, що в машині, орієнтовно біля дзеркала, посередині вітрового скла, було встановлено два джерела світла. Одне освітлювало обличчя Юрія Рогози, так, щоб воно добре «читалося», друге — окреслювало фізіономію співрозмовника, передаючи артикуляцію та міміку, але залишаючи лице невпізнанним. У жодній відомій мені моделі автомобіля таким чином не розташовано ліхтарі в салоні.

Не може бути такого світлового ефекту і від приладової панелі.

Тепер про композицію кадру сенсаційного любительського відеозапису. Вона, як у всіх аматорів, безграмотна, крива. Але аматори знімають дію завжди «в лоб», залишаючи за кадром інші складові якоїсь цікавої події. Тут же — багатопланова композиція: передній план — силуети глядачів, зняті зі спини, а задній (права частина кадру, не середина!) — учасники гри та круп’є. Виходить, що той, хто знімав, не мав можливості розташувати камеру в зручній для нього точці або встановив її поспішно, не надавши основним об’єктам належної уваги.

Уявімо іншу ситуацію. Ви хочете з мінімальними витратами розіграти подібну сцену й зафіксувати її на відео, у стилі непрофесійної зйомки. Якщо розташувати тих, хто стріляє, поблизу, на весь екран, то імітація пострілу в голову вимагатиме роботи фахівців у справі трюків, вимагатиме дотримання заходів безпеки тощо, не кажучи вже про кількість потрібних дублів і майстерність виконавців. Розташувати тих, хто стріляє, легше і простіше на задньому плані, вдалині. Але як це виправдати? Чудовий вихід — глядачі, які нібито природно заповнюють мертвий простір. Убиваються відразу два зайці: проста, дешева постановка і любительська, неправильна композиція кадру.

Під час монтажу передачі в цьому епізоді кілька разів дуже вміло було застосовано уповільнення — коли ствол торкається скроні, і до моменту натискання на спусковий гачок. Цей прийом надає кожному натисканню більше усвідомленості. Очевидно, поквапні і непродумані були ці моменти в оригіналі.

Чи поставили ви перед собою запитання, чому голови «гравців» були перемотані чимось схожим на медичний бинт, який закривав їхні очі? Невже в реальності їхній погляд не був би найвиразнішим елементом цього шоу? Насправді це приховує обличчя акторів, позбавляє їх потреби входити в роль, і, нарешті, в одного з них під бинтом містився вибуховий пакет, який імітує бризки крові.

Іще одна банальна деталь: один із «камікадзе» стріляє у бік ГЛЯДАЧІВ!!!

Щодо самого пострілу, то знаючі люди мають уявлення, на що схожа голова з боку виходу кулі. Утім, щоб комар носа не підточив, демонстрація запису обривається, тільки-но відбувається постріл. Але якщо передачу записати і відтворити її покадрово (ліпше на комп’ютері), інсценізація буде очевидною.

До речі, правдоподібно зіграти те, що відбувалося б після закінчення дуелі, — неймовірно складне завдання як для акторів, так і для режисера, за вирішення якого автори «Російської рулетки» не стали братися.

Усе ж Юрій Рогоза має право пишатися: мети досягнуто, глядачі одержали подвійну порцію адреналіну (не виключено, хтось — небезпечну для життя). Сотні тисяч українських телеманів стали свідками народження нового вітчизняного гостросюжетного художнього телесеріалу, де межі вигадки й реальності вміло стерті.

Особисто мені цікаво, до чого може дійти творча вигадка й винахідливість Юрія Рогози? А також те, прийме чи відкине нову форму відеомистецтва українська громадськість? Цікаво, чи відчуває автор передачі відповідальність за можливе передозування в грі на емоціях і чи справді мотиви створення програми «Колір ночі» такі чисті та благородні, якими подає їх Юрій Рогоза? Я не чекатиму відповіді від автора, рано чи пізно на ці запитання проллють світло його чергові твори.

ВІД РЕДАКЦІЇ

Наскільки відомо, саме твори, розраховані на скандал, підвищують рейтинг каналу, заманюючи глядача дилемою: «Вірити чи ні?» Можна — і треба — сперечатися з художнім рівнем нової телепропозиції від Ю. Рогози, але хтозна, може, у випадку із серією «Російська рулетка» її автор завдяки інсценуванню (чого ми все-таки не беремося стверджувати напевно, бо не посвячені в таємниці передачі) зняв із глядача відповідальність за побачене. Адже якщо ми, сидячи перед телевізором, спокійно спостерігаємо документально зняту смерть людини, то чи не втратили ми ті гуманістичні орієнтири, про які так піклуємося? Під час в’єтнамської війни журналістська світова громадськість виключила зі своїх рядів телеоператора, який знімав розстріл партизанів. Але чомусь ніхто не виступив із засудженням кадрів розстрілу подружжя Чаушеску, зроблених через два десятиріччя, щоб припинити опір агентів секурітате (важко припустити, що вони принесли задоволення навіть найкровожерливішим ворогам диктатора). Невже часи змінилися — і ми звикли до видовища смерті на екрані? Хоч як це парадоксально, але ця програма Ю. Рогози, про яку пише наш читач, підкинула тему для обговорення на наших сторінках: про дозволене і недозволене на телеекрані. Із цього погляду показово, що під час прямих трансляцій СNN у «чорний вівторок» нам не показували смерть, хоча очевидно, що редакторські ножиці вирізали багато страшних кадрів (утім, скептики припускають, що, мабуть, в найближчому майбутньому ми побачимо ці епізоди на своїх екранах). Так, можливо, що це американці робили не тільки з етичних міркувань. Так, можна припустити, що у такий спосіб американські телекомпанії творили епічний образ трагедії «атакованої Америки». Але все-таки найжахливіше не було показане. Власне, тому «День» пропонує своїм читачам для обговорення питання: «Яка роль засобів масової інформації, зокрема, телебачення в дегуманізації (або гуманізації) суспільства? Які наслідки смакування смерті на екрані? І де та межа, яка відділяє тут дозволене від недозволеного?» Відповіді чекаємо за адресою: 04212, Київ-212, вул. Маршала Тимошенка, 2л; e mail: master@day. kiev.ua