Коли ТВ дратує

Незрідка деякі ЗМІ, декларуючи якісь принципи, на практиці їх не дотримуються. Скільки реклами й самореклами було з приводу «Громадського радіо» і такого ж телебачення. Проте дійсність вельми розчарувала. Багато що дратує. Особливо всеїдність і відсутність, нерідкісна, чіткої й послідовної позиції, відповідальності за країну.

От уже двічі довелося слухати програму кандидата історичних наук Юрія Радченка «про страшних бандерівців», яка «на ура» могла пройти й де-небудь на радіо «ДНР». Пана Радченка відрекомендовують директором якогось центру. Ну, нині у нас, отримавши «ґрант», можна створити центр, інститут і навіть «міжпланетну академію». Фігурант експлуатував улюблену тезу ще радянської пропаганди про нібито «особливий антисемітизм» українського визвольного руху. Так, полум’янішого борця з антисемітизмом, ніж радянська влада, історія не знала. І це незважаючи на «справу лікарів», розстріл Єврейського антифашистського комітету, державний антисемітизм у СРСР. У 60-ті роки ХХ ст. радянські  спецслужби взялися за західно-німецького міністра Теодора Оберлендера, який відповідав за репатріацію німців, вигнаних з інших країн. До речі, повоєнна голодна й холодна, сплюндрована Німеччина змогла прихистити й обігріти мільйони своїх людей. Оберлендер був переконаним антикомуністом, що дратувало Кремль, який уже тоді намагався вести «шрьодеризацію» ФРН. У роки війни Оберлендер був офіцером зв’язку між вермахтом і батальйоном «Нахтігаль». Через своїх васалів у Польщі й Східній Німеччині КДБ СРСР звинуватив Оберлендера й українських націоналістів у антиєврейських акціях у Львові влітку 1941 року. Оберлендер виграв 6 (шість!) судових процесів у ФРН, де переконливо довів, що ні він особисто, ні батальйон «Нахтігаль» до цих акцій причетні не були. Але під тиском радянського лобі Оберлендеру все одно довелося піти у відставку. Тоді ж радянські спецслужби організували в Західній Німеччині акти вандалізму на єврейських кладовищах, щоб звинуватити керівництво ФРН у нацизмі й реваншизмі. Про це свідчив збіглий радянський розвідник полковник Олег Гордієвський...

Про науковий рівень пана Радченка свідчить його заява: «Я рекомендую слухачам ознайомитися з книжкою, але я забув її назву». Без коментарів. До речі, головним авторитетом для Радченка виступає заокеанський професор Джон Пол Хімка, який давно спеціалізується на  дискредитації українського визвольного руху, якому часто докоряють неточностями, перекручуваннями, довільними тлумаченнями й тенденційністю. І в Хімки, і в Радченка не реальна історія ОУН, а радянська зла карикатура на цю організацію. Наприклад, вони не знають (або не хочуть знати), що ставлення ОУН до неукраїнців визначалося не расовими, а політичними критеріями, передусім ставленням того чи іншого народу і його представників до УССД (Українська Самостійна Соборна Держава). У разі лояльності до УССД людина будь-якої національності могла розраховувати на таке ж лояльне ставлення до себе. Якби українські націоналісти були такими жахливими антисемітами, як їх змальовують деякі пропагандисти від історії, то в першу чергу очистили б свої власні лави від генерала Капустянського з його єврейською дружиною, від напівєврея Ріко Ярого, від ідеолога Льва Ребета з його вельми красномовним прізвищем і багатьох інших. До речі, що стосується прізвища, пригадаймо у Шолом-Алейхема: «Ну що ви, ребе, все про сумне та про сумне, давайте поговоримо про щось веселе. Що чути про холеру в Одесі?»

А з приводу професійних викривачів українського визвольного руху можна сказати одне: ми знаємо, що служать вони зовсім не справі відшукання істини. Дуже чітко висловився із цього приводу автор книжки «Владімір (Зеєв) Жаботинський і українське питання» (Київ — Торонто — Едмонтон, 1995.) Ізраїль Клейнер: «Надзвичайно характерно, що автори, які пишуть про погроми, ніколи не ототожнюють погромницьку й узагалі антисемітську діяльність російського, німецького, польського, литовського й інших народів з національною свідомістю й національно-визвольною боротьбою цих народів — це залишається «привілеєм» лише українського національного руху. Чи можна вказати на яскравіший приклад масового упередження?» Питання: навіщо «Громадському радіо» брати настільки активну участь у поширенні масових упереджень?

ПЕРЕМОГА НАД ПУТЧЕМ

Нині в Україні, за даними авторитетних єврейських організацій, наприклад організації Йосифа Зісельса, рівень антисемітизму значно нижчий, ніж у цілій низці країн Європи. Але постійні нападки й звинувачення на адресу України можуть змінити ситуацію на гірше. Мабуть, хтось дуже в цьому зацікавлений. Я не думаю, що Державу Ізраїль дратує незалежність України. Але є інша держава, яка з нашою незалежністю не змирилася й не змириться, яка веде проти нас війну, яка бореться й боротиметься з нами під будь-якими масками: хоч польськими, хоч єврейськими, хоч американськими, хоч будь-якими іншими. Нам же слід лише сказати їй сакраментальне: «Маско, маско, я тебе знаю!»

На «Еспресо-TV» у програмі «Ваша Свобода» обговорювали в черговий раз криваві події в Одесі 2 травня 2014 року. Хоча наша влада говорить про якийсь траур, але насправді це був день перемоги над агресією «русского мира». По Першому Національному показали документальний фільм «Одеська трагедія». Отже, якби антиукраїнських бунтівників розгромили в Луганську — то була б «Луганська трагедія», а якби їх розгромили в Донецьку — «Донецька трагедія?»

Ні, це була б перемога над путчем. Не треба загравати з антиукраїнськими силами. Це ніколи не приведе до успіху. Лише до краху. Адже вони й нині, 2017-го, кричали: «Не забудемо, не пробачимо!» Вони готуються до помсти Україні. А наша влада лізе зі своїм «примиренням». За три роки можна було очистити Одесу, але не зроблено практично нічого, а отже, «Одеська народна республіка» РФ не знята з порядку денного. І це персональна відповідальність нинішнього глави держави. Українська держава не має гратися в нейтралітет, а чітко й однозначно приєднатися до українських патріотів у боротьбі з ворогами України. Але влада демонструє боязкість і безпринципність. Антиукраїнські сили це бачать і вкрай нахабніють.

А 2 травня 2014 року прості українці в Одесі провели народну антитерористичну операцію, позбавивши Одесу жахів війни, обстрілу, підвалів «МДБ» для інакодумців, як це практикується в «ДНР/ЛНР», загибелі десятків тисяч людей. Не каятися й вибачатися треба нашій владі, а заявити, що так, як в Одесі, буде скрізь, де спробують організувати антидержавний заколот. Путчисти мають знати, що легка прогулянка (як у Криму, як у Луганську, як у Донецьку) у них не вийде. І навіть якщо у черговий раз здрейфить влада, все візьмуть у свої руки рішучі громадяни України.

ЩО ДЕМОРАЛІЗУЄ ПРИБІЧНИКІВ УКРАЇНИ?

А як NEWS ONE політологи Якубін і Раїмов закликали силові структури України до нейтралітету. Дуже «своєчасні» заклики... Ось саме так органи МВС і СБУ дотримувалися «нейтралітету» в Криму, Донецьку й Луганську. Результат відомий.

На каналі «ZIK» підбивали підсумки декомунізації. Вельми актуально на тлі демаршу Одеської міської ради, що відмовилася виконувати загальнодержавний закон. Хіба це не «сепарська» витівка?

У студії, як завжди, без реверансів, еківоків і «дипломатії» називав речі своїми іменами Степан Хмара. Він поставив питання: скільки вчителів у Києві стоять на антиукраїнських позиціях? Питання для начальства незручне, але для суспільства вельми злободенне. Особисто я підозрюю, що багато. Хоча й Міністерство освіти, й міське управління явно не хочуть цим поцікавитися. Далі пан Хмара заявив, що поки наша влада не визнає війну війною, вона й судовий процес над Януковичем з тріском програє. Він також закликав очистити країну від 5-ї колони й запровадити воєнний стан хоча б у двох областях. І ще, на його думку, 2014 р. багато хто на Донбасі виступав проти Ахметова, а влада в Києві пішла на співпрацю з ним. Люди на Донбасі, як зазначив пан Хмара, бачать, що ніхто з путчистів не покараний, і це деморалізує всіх прибічників України в регіоні...