Контрпропагандистська потуга

Не встиг в.о. голови Адміністрації Президента Сергій Пашинський на брифінгу в Києві 20 травня заявити, що, мовляв, «багато хто говорить, що ми програємо інформаційну війну Росії на міжнародній арені, тому в РНБО розробляється концепція створення аналога CNN, Бі-Бі-Сі, який здійснюватиме контрпропаганду», як на нього вихлюпнулася ціла хвиля критики. Передусім із тих журналістських кіл, де звикли хизуватися своєю незалежністю. Критики жорсткої й, можна сказати, жорстокої.

• Перше, про що нагадали Пашинському,  що він сплутав бульдога й носорога. Інакше кажучи, що Бі-Бі-Сі — це не державний, а громадський медіа-ресурс, який існує за рахунок спеціального податку, а не бюджетних коштів, і яким державна влада не керує. У свою чергу CNN — це взагалі приватний телеканал, власником і розпорядником якого є компанія Time Warner. А от адміністрація, мовляв, прагне створити ще одного державного монстра, за аналогом із Першим Національним, і віддати його в руки лояльних менеджерів. Недарма ж цьому новостворюваному засобу масової інформації, за словами Пашинського, планується передати частину приміщень, що перебувають на балансі Державного управління справами, зокрема й добре відомий Будинок з химерами.

Відтак, на думку критиків висловленої Сергієм Пашинським ідеї, потрібно робити не свої CNN чи Бі-Бі-Сі, а власний аналог чогось на кшталт «Голосу Америки» (Voice of America). Цей потужний медіа-ресурс (на початку — тільки радіостанція, яка виходила в ефір на різних мовах, потім — ще й телебачення, ще пізніше — інтернет-портал) був створений 1942 року саме як противага не менш розгнузданій, аніж путінська, пропаганді, яку вело відомство доктора Геббельса. Водночас, згідно із законодавством США, державним радіостанціям завжди було заборонено здійснювати мовлення безпосередньо для американських громадян. Метою такої заборони є прагнення захистити громадян США від пропаганди свого власного уряду.

• Отож, підсумовують журналісти-критики, якщо в Україні й буде створено потужний контрпропагандистський медіа-ресурс, йому на законодавчому рівні потрібно заборонити вести мовлення на території України. Інакше, мовляв, це буде пропаганда владних здобутків перед власними громадянами за рахунок держбюджету.

Не можна сказати, що побоювання зазначеної когорти журналістів, серед яких — і вельми знані персони, безпідставні. Але складається враження, що значна частина жорсткої критики ідеї Пашинського побудована на певних абстракціях, які далекі від української дійсності, а заодно — й на неточностях.

• Спершу про останні. Бі-Бі-Сі — британська телерадіомовна компанія — не завжди була такою, як сьогодні. Заснована вона 1922 року як приватна радіомовна компанія. За п’ять років була націоналізована урядом, хоча й залишилася самоврядною і незалежною від влади у редакційній політиці. Такий формат, на який посилаються критики висловленої Сергієм Пашинським ідеї, Бі-Бі-Сі набула не одразу. І то, лише 2010 року припинилося бюджетне фінансування Всесвітньої служби Бі-Бі-Сі, яка працює з 1932 року (тоді вона звалася «Імперською службою» та мала своїм об’єктом тільки британські колонії), вона зіграла значну контрпропагандистську роль у Другій світовій війні. За всієї самоврядності керує компанією рада (Executive Board) із 12 директорів, яких призначає королева за поданням уряду.

У роки Другої світової війни Бі-Бі-Сі слухала вся Європа, яка мала приймачі, хоча нацисти за це і розстрілювали. Слухав Бі-Бі-Сі навіть Геббельс. І тоді, й у повоєнний час, коли з 1946-го розпочала роботу російська служба, а потім і сервіси, призначені для слухачів у країнах радянського блоку, ефективність впливу радіостанції грунтувалася на об’єктивності та знанні інтересів масової аудиторії країн-адресатів мовлення, а ще — на вмінні задовольнити ці інтереси краще за офіційні радіомовні структури тоталітарних держав.

• Отже, нова медіа-структура, про яку говорив С. Пашинський, може бути побудована і як Бі-Бі-Сі часів війни, тобто з державним фінансуванням і з призначеним державою керівництвом. Головне — щоби влада не віддавала безпосередніх розпоряджень цій медіа-структурі; й оскільки у нас немає ані короля, ані королеви, які своєю хартією могли б зафіксувати самоврядність такої інформаційно-контрпропагандистської служби, доведеться ухвалювати спеціальні законодавчі акти, щоби цей щонайменше чотиримовний, а то й п’яти-шестимовний (українська, російська, кримськотатарська, англійська, а ще й французька та німецька) мультимедійний сервіс виявився ефективним.

При цьому модель «Голосу Америки» апріорі для України не годиться: адже головними об’єктами несамовитої та цинічної пропаганди державних і провладних російських медіа є передусім українські громадяни, особливо на сході й півдні, а потім уже самі росіяни. Путінський режим від початку свого існування працює задля відновлення у тій чи іншій формі імперської держави зі столицею в Москві, й ці наміри від початку одержали (досить поглянути на соціологічні дані кінця 1990-х — початку 2000-х років) підтримку більшості росіян. Отож останніх особливо агітувати не потрібно — прихильники імперії завжди напоготові, їм треба тільки назвати головного на даному етапі ворога: «особи кавказької національності», «піндоси», «бандерівці» тощо. А от кого Кремль прагне перепрограмувати під себе — так це громадян сусідніх держав, що колись були союзними республіками СРСР. От де потрібна ефективна контрпропаганда; та і західна аудиторія, особливо певні групи інтелектуалів, є об’єктом досить ефективної російської пропаганди, тому і вона потребує адресної об’єктивної інформації й викриття дезінформації. Звісно, і про самих росіян забувати не слід, треба шукати засоби донесення до них правди і про Україну, і про саму Росію. Як це зробити, зважаючи на намагання Кремля встановити тотальний контроль за російським сегментом Інтернету і на неможливість мовлення з території Росії, мають думати експерти-фахівці.

• Причому те, про що у своєму Facebook написала заступник секретаря РНБО Вікторія Сюмар, тобто створення телеканала, який, мовлячи англійською та російською, міг би пропагувати українські цінності та доносити українську позицію до глядачів за кордоном, об’єктивно є тільки частиною того, що потрібно. Звичайно, добре, що «концепція фактично готова» і що «ми в процесі формування такого каналу на базі БТБ (створений першим віце-прем’єром уряду Азарова Сергієм Арбузовим як банківський канал за кошти Нацбанку. — С.Г.) та УТР», як пише Сюмар, але цього, вочевидь, замало. Треба, як на мене, взяти за основу «воєнну» модель Бі-Бі-Сі, врахувати конкретні українські реалії й працювати, не підозрюючи апріорі владу в усіх можливих гріхах, але водночас контролюючи її силами громадянського суспільства.