Корисні ідіоти для Володимира Путіна
Голосування в Раді Безпеки ООН щодо міжнародного трибуналу з розслідування загибелі малазійського «Боїнга» незважаючи на негативний результат продемонструвало високу консолідацію більшості країн щодо того, яку загрозу являє путінський режим для всього людства.
Очікуване вето Росії стало явкою з покаянням на очах у всього світу. Стриманість Китаю, Венесуели й Анголи означає, що Росія не має союзників: були б союзники, голосували б «проти». Решта 11 провідних країн світу голосували «за». Ядро цієї консолідації становить Захід: США і Європейський Союз.
Проте, демократія й свобода слова на Заході дають можливості противникам демократії уволю користуватися своїми можливостями для підривання цих найдемократичніших засад. І в Європі і в США є велика кількість політиків і інтелектуалів, які фактично грають на руку Путіну, або через політичну кон’юнктуру (недавній десант десяти французьких парламентаріїв до Криму), або внаслідок прямої користі (масштабний процес «шредеризації» європейських еліт), або через добросовісне нерозуміння того, чим є путінський режим.
Дві перші категорії, кон’юнктурники й корупціонери, для нас малоцікаві, нехай з ними розбираються їхні співвітчизники. А от третя категорія, яку неполіткоректний Ленін грубо, але точно назвав «корисними ідіотами», цікава хоча б тому, що з ними можлива й необхідна дискусія. Недавня публікація на SLON.RU Іри Соломонової «Три причини, чому Росія не має бути «головною загрозою» для США» дає можливість ознайомитися з аргументами двох представників цієї групи західних інтелектуалів.
Співробітники Ньюкаслського університету (Велика Британія) Джеймс Бісленд і Валентина Феклюніна критикують міністра військово-повітряних сил США Дебору Джеймс і генерала Джозефа Данфорда за те, що вони назвали Росію загрозою номер один для безпеки Америки. Британські аналітики стверджують, що так називати Росію не лише непродуктивно, а й небезпечно. І наводять як доказ три причини.
Перша причина. Якщо Росія — це головна загроза, то треба залучати військову силу, що, на думку британських аналітиків, посилить кризу. І далі британські аналітики перелякано пишуть, що «Москва й так пояснює ситуацію в Україні втручанням США і Європи, і постачання Києву летальної зброї (за яке виступає Данфорд) спровокують збройну відповідь Кремля, що ніяк не допоможе розв’язанню конфлікту в Донбасі».
Тобто частина західного істеблішменту досі не зрозуміла ху є містер Путін. Відверті зізнання на камеру, що саме він керував збройною анексією Криму, безконечна брехня про шахтарів і трактористів на танках, куплених у сусідній аптеці, з якими воює українська армія, — все це не переконує цих «інтелектуалів» у тому, що ця людина і його найближче оточення розуміють лише мову сили, а переговори використовують лише для прикриття.
Ці люди, мабуть, не в змозі зрозуміти, що антиамериканізм і антизахідництво становлять фундамент головним чином внутрішньої, а не зовнішньої політики Путіна, необхідні йому для об’єднання суспільства довкола себе перед загрозою зовнішнього ворога. Тому абсолютно байдуже, що в реальному світі говорять і роблять американські та європейські політики. Москва все одно повторюватиме про те, що Захід ось уже тисячу років намагається знищити Святу Русь.
Що ж до реального світу, то для світу в цілому й України зокрема важливо, щоб тисячократно повторювана Путіним і його пропагандистами теза про те, що російські танки за дві години можуть дійти до Києва й окупувати його, була спростована збільшеною потужністю української армії. Нехай ця теза залишиться на озброєнні соловйових і проханових, а нормальні люди мають зрозуміти її абсурдність. На жаль, учора абсурдність цієї тези була неочевидна. Сьогодні через зміцнення ЗСУ теза стала вельми спірною. Важливо, щоб завтра ідея окупації Києва викликала регіт не лише з політичних, а й з суто військових міркувань. Сильна армія й готові допомогти союзники потрібні не лише й не стільки для війни, скільки для її запобігання.
Друга причина, з якої британські аналітики хочуть заборонити американським генералам називати Росію «головною загрозою» для США, має суто педагогічний характер. «Не можна лестити російським елітам!» — занепокоєно кажуть британські аналітики. Це дуже кумедний аргумент. Стежимо за логікою й одночасно за руками аналітиків. «Кремль невдоволений місцем Росії у пострадянському світі й вважає, що Вашингтон без належної пошани ставиться до претензій Москви на статус великої держави».
Ні, це справді дуже смішно. Хочеш бути великою державою, просто будь нею. Абсолютно байдуже, чим і ким вважають Америку. Її можна ненавидіти й зневажати, взагалі вважати, що вона розпалася п’ять років тому, як стверджують деякі російські професори. Але коли ти користуєшся інтернетом, співвідносиш курс рубля не з юанем, а з доларом і тримаєш у руках практично будь-який гаджет, то по факту визнаєш статус США. Якщо ж ти, працюючи на бензоколонці, вимагаєш, щоб тебе вважали Наполеоном, то цьому стану є цілком чітке медичне визначення.
Так от, британські політологи, які вирішили, мабуть, перекваліфіковуватися чи то в педагогів, чи то в психіатрів, стверджують, що епітет «загроза № 1» лестить російським елітам. У їхньому розумінні виходить, що роки співпраці з Америкою не змогли наблизити Росію до величі, а кілька років конфлікту — змогли».
Дійсно, є різні уявлення про велич. Бен Ладен теж вважав себе великим, коли його, заслужено чи ні, називали терористом № 1. І Чикатіло пишався кількістю своїх трупів і званням «маніяка № 1». А Брейвік досі гордий увагою до своєї жалюгідної персони. Це все доволі огидно й, можливо, непедагогічно, але не є приводом для відмови від оголошення реально найбільшої загрози такою з метою мобілізації сил для її запобігання. Вважаю, самим британським політологам здалася б дивною ідея не викликати спецназ для нейтралізації банди під приводом того, щоб, не дай боже, не полестити ненароком бандитам, що на них кинули такі сили.
Третя причина, з якої Росію не можна іменувати найбільшою загрозою, мабуть, найдивніша. Виявляється, «заяви про небезпеку Росії підживлюють і без того надзвичайно високий рівень антиамериканських настроїв у російському суспільстві». І тут британські політологи наводять дані PewResearchCenter: 81% росіян сьогодні ставляться до США негативно, а три роки тому відповідна частка росіян становила лише 34%. Ні, британські політологи не зовсім неадекватні, вони все-таки розуміють, що антиамериканські настрої є наслідком антиамериканської пропаганди. Але тут же додають: «Не можна не визнати, що американські чиновники частенько самі дають цій пропаганді багатий робочий матеріал».
І ось тут вони демонструють уже повне нерозуміння того, що таке путінська Росія і її інформаційні війська, які вони хибно називають пропагандою. Не треба їм ніякого «робочого матеріалу». Вони його беруть з повітря, саме з цього універсального матеріалу з’явився «розіпнутий хлопчик» або приписані Мадлен Олбрайт слова про необхідність відібрати у Росії Сибір. Абсолютно байдуже, що саме говоритимуть американські генерали або британські політики. Невже співробітники Ньюкаслського університету насправді вважають, що московський пенсіонер, пітерський службовець або кубанський фермер мають звичай за вранішньою кавою переглядати NYT или WSJ, а ввечері прагнуть не пропустити новини каналу ABC і обов’язково для плюралізму каналу Fox з метою з’ясувати, що ж цього разу сказали про Росію ці ненависні янкі? Їх цілком влаштовує та брехня, яку їм повідомлять із цього приводу Соловйов, Пушков і Кисельов.
Єдиний спосіб усунути загрозу людству, що походить сьогодні від путінського режиму, — це добитися демонтажу цього режиму. Для цього необхідна консолідація проти цієї загрози всього цивілізованого світу, що вимагає вміння називати речі своїми іменами.
