Куди поділись наші чесноти?
Глянувши на екран телевізора й побачивши там чергове естрадне телешоу, мимовільно замислишся про те, ЯКИМИ представляють телеглядачам наших же естрадних зірок наші ж продюсери-шоумени? На наш погляд — це «люди без чеснот». Чому? Намагатимемось пояснити далі.
Коли іноді натрапляєш в якійсь кав’ярні або в гостях на диск чи Джо Дассена, чи Шарля Азнавура на думку аж ніяк не спадає, що перед нами «людина без чеснот» — стільки в них майстерності, високої гідності й таланту, що підкоряє і підкорятиме серця ще й через багато років. Коли ж дивишся на безпорадний вираз обличчя Ані Лорак, яка опинилася, як та бабка перед «Золотою рибкою» — хочу, але не знаю, чи зможу? А найголовніше, що в найспівучішій країні світу їй немає з чого вибрати, щоб проспівати на Євробаченні! Де ж наші чесноти?
Коли я ще дитиною потрапила з батьками — кінооператором Олександром Сусським та головним інженером студії «Укртелефільм» Юлією Єфімовою — на відкриття в Києві Першого фестивалю телевізійних фільмів в нашій країні, повірте, цей спогад зберігся у мене на все життя. А саме, зберіглось відчуття атмосфери високої вимогливості і духовного братства, яке поєднувало тоді молодих кіно- і телемитців (тоді всі були молодими, як і саме мистецтво, що вони представляли). Чому ж тепер ми не проводимо таких фестивалів, і невже нашим телевізійним «миловарникам» не цікаво, яке саме з милих їх серцю «милостворінь» найкраще? Особливо мене вразило останнє створіння — «Зачароване кохання». До чого ж треба було «долетіти» творчою думкою, щоб вилетіти на узбіччя навіть вже такого накатаного «миловарного» руху? Постійно переключаючи телевізор з каналу на канал, можна сьогодні скроїти декілька нових, зовсім непоганих серіалів, просто вставляючи туди епізоди з різних фільмів. Будь в мене вдома професійний відемонтажний стіл, я б давно вже таке зробила, не заради «приколу», а щоб вкрай професійно (адже сама була близько 10 років режисером телебачення) й навіть із задоволенням показати, наскільки їхні сюжети пасують одне до одного. Але... Знову постає питання: «А де ж мистецтво? І куди ж поділись наші чесноти?»
Коли на початку минулого століття вирував вкрай захоплюючий тодішню молодь мистецький рух Декадансу, його головним девізом (слоган — по теперішньому) був: «Мистецтво для мистецтва», розуміючи під цим пріоритет інтересів митця, а не глядача, якого митці повинні захопити і вести за собою. Я так хотіла б дізнатись, куди хочуть мене вести творці «Тетяниного дня» (а це ще не з гіршого ґатунку «мил»), яку долю для сьогоднішньої жінки все ж вважають щасливою творці «Атлантиди», і навіщо мені сняться постійно жалобні очі Уварової?
Чому з легкої руки продюсерів сучасного телебачення інтереси глядача опинилася «за бортом»? І чи скоро нам кинуть рятувальне пробкове коло для спасіння в цьому коловороті повторюваних сюжетів, акторів-масок, які переходять із одного серіалу до іншого, аби тільки наситити прайм- тайм черговим макетом для вклеювання реклами? До речі, до наших рекламодавців у мене питань нема: вони, як ті водолази, які, як відомо, «велику справу... спокійно роблять у воді!» А хто ж піклується про інтереси глядача?
Єдина професійна команда, що не може поступитися принципами своєї оперативної роботи — це служби теленовин. Я низько вклоняюся тим, хто працює в них зараз, і тим, хто створив підґрунтя, дав стійкi орієнтири професійної роботи, скажу відверто — на рівні кращих світових зразків. Треба згадати й першопрохідців нашої «новостійницької» лави — співробітників Головної редакції інформації Українського телебачення, славетної «Актуальної камери», якій нещодавно відзначали ювілей — 30 років. Якщо б не ці високопрофесійні традиції, не було б сьогодні висококласних новостійних дикторів: С.Добровольської, А.Мазур, ін.; не було б і репортажників, що переросли свій жанр і заснували свої документальні проекти — В.Скачка, Д.Цаплієнка, В.Стогнія та ін. Але чого варте телебачення, де немає чого дивитись, окрім випусків новин?!
У сучасного телебачення немає іншого виходу, як повернутися обличчям до інтересів і запитів глядача. А для цього, щонайперше, їх треба знати, а значить — постійно вивчати. По-друге, терміново вирішити дилему: гроші чи зміст, реклама чи творча майстерність і гідність митця? Тут головне — не руйнувати вже створене, не відбирати землю у відомих кіностудій «Укртелефільм» та ім. О.Довженка (співробітники яких день за днем вимушені відбивати рейдерські атаки), а повернути їм бюджетне фінансування для створення вітчизняного телекінопродукту на справжньому професійному рівні.
І по-третє, нарешті, звернути увагу на те, що у телебачення підростає потужний молодий конкурент — iнтернет, який вже сьогодні відірвав, хоч статистично й невелику частину населення, переважно молодь, від телевізійного екрану і пересадив її на інший стілець — до монітора персонального комп’ютера. Але їхні майбутні стосунки — настільки цікава й непроста тема, що мені хотілося б присвятити цьому окрему розмову. А сьогодні хочеться завершити, ще раз нагадавши наше риторичне питання: «Куди ж поділися наші чесноти?» І запросити до діалогу на цю тему, можливо, й інших митців та спеціалістів мас- медіа, яким не байдужі інтереси аудиторії та їх власне найближче майбутнє...
