«Культура насильства» чи насильство над культурою?
Світ страшний... Щодня ми бачимо, чуємо та читаємо про жахливі катаклізми, теракти, війни, злочини. Усе це ллється на нас нескінченним брудним потоком з екранів кінопрокату й телебачення, зі шпальт газет і журналів. Ми вже навіть звикли до тих жахіть і не помічаємо того, що в часи світлої моральності здалося б людині неможливим.
Власне, цей текст — рефлексія на слова доповідачів семінару «Відповідальність мас-медіа у сучасній культурі насильства», який відбувся 15 жовтня в Українському католицькому університеті.
Щодо проблеми висвітлення якихось жахливих подій, вже давно пора не просто говорити про неї, а енергійно діяти. Проте все впирається у поняття масовості. Існує давня аксіома: маси створюють ЗМІ, які впливають на ті ж самі маси, в результаті маємо якесь зачароване коло. Люди жадають видовищ, ЗМІ дають ці видовища, люди споживають і деградують, бо чим далі, тим примітивніші видовища, тим низькопробніший гумор, тим жорстокіша реальність. Будь-який комерційний засіб масової інформації іде за смаками своїх читачів, глядачів чи слухачів. Тому всі, окрім спеціалізованих, вписуються у якийсь формат (що загалом є стереотипом) і в погоні за споживачем з’являються сенсаційні фотографії, які чомусь вражають людину не красою, а жорстокістю, жахіттями.
Із власних спостережень можу сказати, що на сьогоднішній день в українському інформаційному просторі найбільша кількість інформації пов’язана з виборами, війною в Іраку та різноманітними терористичними актами, причому чим жахливіші кадри показують, тим більша аудиторія. Відбувається така собі візуалізація зла, творення йому позитивного іміджу. У цьому сенсі я сперечався б із терміном «культура насильства», бо насильство та культура в класичному розумінні цих понять нічого спільного не мають. Насильство не може бути культурним, можна насаджувати силою культуру, але при тому сила залишається силою, й нічого доброго це не несе.
Власне філософська причина насильства однієї людини над іншою, мабуть, таїться в історичному минулому. Якщо подивитися на цю проблему глобально, то можна простежити таку тенденцію: через те, що у ХХ столітті у світі було багато людей, які відчували на собі методи правління диктаторів, у них витворилося враження переваги сили. Власне, це йде ще від ніцшеанської теорії надлюдини, узятої на озброєння фашистською пропагандою. У самому культі сили немає нічого поганого — за умови відсутності диктатури цього культу. Під час диктатури й твориться насильство однієї людини над іншою, однієї людини над кількома і однієї або кількох людей над усіма людьми. Диктатура, а отже, насильство, звичайно здійснюється за обмеженою кількістю ознак, зокрема таких: приналежність до певної релігії, нації, раси, мовної групи й характеризується прагненням диктатора до тотальної влади над собі подібними.
Колосальну диктатуру встановили засоби масової інформації. Позаяк вони є монополістами на ринку донесення даних до споживача, тобто інколи чинять диктат інформації саме через своє природне монопольне становище. Зрештою, споживач може просто перемкнути на інший канал чи взяти іншу газету, скажете ви, але це не змінює ситуацію, бо кожен канал чи газета комерційного характеру «пропихає» свою політику, а отже, висвітлює події з погляду, вигідного їй, «ганяючись» при тому за споживачем і пропонуючи йому дедалі жахливішу продукцію. І єдиний вихід із цієї ситуації — «реформування» людської психіки. А це тривалий і складний процес, керувати яким наразі ніхто не вміє, та й взагалі невідомо, чи він існує.
Але перейдемо до нашої реальності: потужна прихована пропаганда насильства вже кілька місяців висить над Україною. Як стверджує Микола Княжицький, доповідач семінару, вся передвиборна агітація в Україні побудована на насильстві. Також ненормальним явищем є номінування на Нобелівську премію миру за розв’язання війни, хай навіть спрямованої проти диктатури. Війна заради миру — це ще одне спотворення понять.
Але в кінцевому підсумку все впирається в образ людини. Насильство чинить людина, уподібнюючись при тому тварині. Допомогти тут можуть Церква та мораль. Але все залежить від нас з вами, бо лише нам вирішувати, де добро, а де зло. І щоб розрізняти це, треба мати розум і серце. Коли людина є людиною, то ці два атрибути їй неодмінно належать, отже, шлях до духовності в наших серцях — просто формувати попит на добро, і ЗМІ продукуватимуть добро, але відповідальності за протилежне з них ніхто при тому не знімає. Як і вдячності за позитив, до речі...
