Ленінська простота

Останнє опитування Левада-центру засвідчило неухильне зростання симпатій росіян до діяльності Леніна. Такі опитування соціологи проводять регулярно напередодні дня народження вождя світового пролетаріату. Оскільки Ленін народився 147 років тому, а помер 93 роки тому, ймовірність того, що до вибірки соціологів потрапив хтось із тих, хто у своїй оцінці його діяльності спирається на особисті спостереження, дорівнює нулю. Тобто ми маємо справу з результатами дії медійного середовища. Ось воно.

У квітні 2017 позитивно оцінили роль Леніна в історії країни 56% опитаних, негативно — 22%, решті важко відповісти. Ось динаміка за останніх 11 років. 2006 рік — 40% позитивних оцінок проти 36% негативних: майже порівну. 2012 рік — 49% позитивних проти 30% негативних: перевищення позитиву над негативом більш ніж у півтора разу. І 2016-го вже майже дворазове перевищення позитивних оцінок над негативними: 53% проти 27%. І, нарешті, нинішня картина: у 2,5 разу більше тих, хто в Росії схвалює те, що зробив Ленін, ніж тих, хто вважає, що він робив щось не те й не так.

МАЛЮНОК ВІКТОРА БОГОРАДА

У Росії близько 1800 пам’ятників Леніну, приблизно 20 тисяч бюстів, понад 5 тисяч вулиць російських міст носять його ім’я. Ленін домінує в архітектурному просторі російських міст. Цим самим зміцнюється думка, що не може бути поганою людина, чиї пам’ятники височать усюди, чиїм ім’ям названо вулицю, на якій ти виріс. У тому ж опитуванні ставилося запитання про знесення пам’ятників Леніну. Згодні з тим, що це треба зробити, 14%, не згодні 79%, решті однаково.

У програмі «Вечер» Володимира Соловйова від 19.04.2017 р. Леніна обговорювали довго і здебільшого з придихом. «Геніальний», «найвеличніший», а ще «Ісус Христос і Ленін, а хто ще в історії третій? Адже немає!». Останнє — це від «економіста» Михайла Делягіна, який, користуючись відсутністю штатних навіжених, захопив майданчик і задав усьому обговоренню тон, який можна визначити як біснування. «Якби не Ленін, у нас зараз..., — тут «економіст» Михайло Делягін трохи запинається, явно намагаючись підібрати найстрашніший приклад з усієї історії людства, який би наслідувала Росія, якби її не врятував Ленін, — у нас було б зараз, як в Україні». Виголосивши ці страшні слова, «економіст» Михайло Делягін відкинувся на стільці і суворо обвів поглядом студію, щоб подивитися, чи всі приголомшені тим суцільним пеклом, в яке поринула б Росія, якби не Ленін. Більшість «експертів» були приголомшені.

Не приголомшені були двоє, актор Андріс Лієлайс (Латвія) і «яблучник» Микола Рибаков. Актор Лієлайс сказав, що коли він бачить у Росії порожні села, то це наслідок реалізації ленінської ідеї колективного господарства. Коли слово, нарешті, дали «яблучнику» Рибакову, він встиг сказати, що Ленін створив державу, в якій не було місця людині, а на доказ нелюдяності Леніна послався на його заклики до розстрілів.

Кожен, хто хоч раз бачив соловйовські шабаші, може з упевненістю сказати, що після цих слів «яблучника» Рибакова просто мали б затоптати. І справді — затоптали. Особливо старалися «економіст» Делягін і «політолог» Кургінян, які гуртом вигукували: «Де? Покажіть? Звідки ви це взяли?!».

Соловйов досвідчений маніпулятор. Тому він майже завжди добирає учасників так, щоб потрібну йому позицію представляли кілька параноїків із гарною реакцією, швидким, експресивним мововипусканням, з гарною доктринерською підготовкою, що дає змогу упевнено закидати опонента масою відомостей, цифр та цитат. До того ж абсолютно неважливо, є ці відомості, цитати та цифри справжніми чи хибними — спробуй перевір, сидячи у студії! — головне, що вони виголошуються голосно й упевнено. Як опонентів, що представляють ту позицію, яку Соловйову треба публічно роздавити, показавши всім її цілковиту нікчемність (це завжди позиція ліберальна чи позиція інших країн — України, США, Європи), обирають людей, часто-густо щирих, але не цілком підготовлених.

Ось і в даному разі у студії не знайшлося нікого, хто міг би спокійно й методично, з фактами та цитатами в руках показати, що таке насправді Володимир Ілліч Ульянов (Ленін). Досить було б кількох цитат із робіт і листів Леніна із зазначенням дати та джерела, аби у глядачів після передачі залишилося інший післясмак. Ось, приміром, чудовий лист Дзержінському від 1.05.1919 р.: «Попів слід заарештовувати як контрреволюціонерів і саботажників, розстрілювати нещадно і повсюдно і якомога більше». Або чудова дискусія з тим-таки Дзержінським про те, як саме слід брати заручників. Фелікс Едмундович вважає, що заручників потрібно «узяти і відправити до концтаборів», а Володимир Ілліч, навпаки, вважає, що їх потрібно не «взяти», а «призначати поіменно». А потім «повісити, (неодмінно повісити!) так, щоб усі бачили». Ще 1905 року молодий тоді Ленін закликав із Швейцарії пітерську молодь «обливати кислотою поліціянтів у натовпі, лити окріп на голови солдатів, закидати вулиці ручними бомбами».

1920 рік: Ленін рекомендує скористатися проникненням банд «зелених» на кордоні з Естонією та Латвією, з якими Радянська Росія мала мирний договір: «Під виглядом «зелених» (ми потім на них і звалимо) пройдемо на 10-20 верст і перевішаємо куркулів, попів, поміщиків. Премія: 100 000 р. за повішеного».

З історії Криму — розстріл тих, хто добровільно здався в полон і офіційно помилуваних (!) тисяч білих офіцерів.

До питання про витоки милих звичок сучасної російської дипломатії. Після вбивства царської сім’ї, про розстріл Миколи Романова було оголошено, а про цариць і царівен брехали, що їх помилували і сховали в безпечному місці. Дипломатам в Європі, звісно, ставили запитання. Ленін радить щодо А. Йоффе, який перебував тоді з дипломатичною місією в Берліні: «Нехай Йоффе нічого не знає, йому там, в Берліні, легше брехати буде». Цікавитеся, звідки взялися Лавров і Захарова із Сафронковим? Читайте ленінську інструкцію в листі Чичеріну від 25.02.1922 року про перемовини із Заходом: «Справжнє враження можна справити лише наднахабством».

Наднасильство, наднахабство і надбрехня — ось три базові принципи ленінської політики, покладені ним в основу радянської держави. «Свобода слова? — Ми самогубством закінчувати наміру не маємо», — писав Ленін, пояснюючи знищення преси і запровадження однієї з найлютіших цензур у XX столітті.

Є ще четвертий принцип — надпростота. Ще Плеханов називав Леніна «генієм спрощення». Звести всю складність буття до простої чорно-білої схеми, а все зайве відрізати, знищити. Є два класи: пролетаріат і буржуазія. Один має жити, другий підлягає знищенню разом з усіма супутніми завитушками, на зразок інтелігенції, селянства, козацтва і духівництва.

У сьогоднішній путінській Росії фундаментом служать ті самі ленінські принципи. Наднасильство в Сирії й Україні. Наднахабство при крадіжці Криму і в ООН. Надбрехня путінського телевізора. І надпростота у всіх політичних рішеннях. Щоправда, в особистому житті у нинішніх послідовників Леніна славнозвісної ленінської простоти в побуті не спостерігається. Її замінили надкрадіжка і надзбагачення. Це і є, певно, творчий розвиток ленінізму.

Побита формула «Україна — не Росія» стає з роками дедалі очевиднішою. Одним з головних чинників траєкторій розвитку двох країн, що дедалі більш розходяться, стала деленінізація України, знесення істуканів і перейменування географічних назв, заборона Компартії України. Нинішня путінська влада чіпляється за Леніна, оскільки розуміє, що звільнення від ленінізму в головах і в архітектурі і звільнення від путінізму, при владі, це, по суті, один процес.