«Мало просто читати, треба вимовляти»

Історія створення клубу ДУМ — «Добровольці української мови», розпочалася зі звичайного посту у «Фейсбуці», в якому всіх охочих дніпрян запрошували на зустріч для спілкування та вивчення рідної мови. Вже два роки поспіль учасники цього клубу щотижня збираються на свої засідання, аби навчитися вільно говорити українською. У російськомовному Дніпрі таких ентузіастів поки що небагато, але вони є і мають свою громадянську позицію. «Якщо є бажання заговорити українською, то треба зрозуміти, що гарна українська мова завжди починається з поганої. Якщо не практикуватися і не спілкуватися — нічого не вийде», — каже організаторка клубу, письменниця та журналістка Наталія ГЕЙМАН.

— Пані Наталіє, чому саме так називається клуб?

— Ми вирішили назвати наш клуб — «Добровольці української мови», бо ця назва витала у повітрі. До нас на засідання приходять різні люди — від режисерів і волонтерів до бізнесменів і учасників АТО. Вони приходять не тому, що від них хтось цього вимагає, а тому, що вони хочуть знайти україномовне середовище для спілкування рідною мовою. І вони це роблять цілком добровільно. «Мовний патруль» нікого не відловлює на вулицях Дніпра і не тягне за руку.

— Як відбуваються ваші зустрічі?

— На самому початку я, як ініціатор і координатор, обирала тему з історії української мови і це було схоже на викладання. Але потім ми почали обирати якісь побутові теми для спілкування, близькі нам всім — наприклад, розмовляли про  їжу, здоров’я, відпочинок. Якщо це їжа, то я шукала щось цікаве про українські страви. Але ми обговорюємо й інші актуальні теми, наприклад, проблему алкоголізму у суспільстві, говоримо про психічне здоров’я, про коронавірус і таке інше. І я пропоную всім висловлювати свої думки з цього приводу.

 У нас таке правило: якщо ти прийшов, то маєш говорити. Як це виходить у людини — це інше питання, але ми говоримо! Зараз я вирішила змінити теми — будемо говорити про українську культуру, літературу, про знакові постаті, видатних людей, яких ми  знаємо або не знаємо. Недавно я розмовляла з своєю знайомою, яка не мала уявлення, хто така Леся Українка! Я була здивована, бо людині 30 років, але вона нічого не знає про нашу видатну поетесу! Тому будемо говорити про відомих людей і одночасно набувати навичок та лексику.

— Де ви зазвичай збираєтесь і як долучитися до вас?

— Ми збираємось на свої зустрічі по вівторках у ресторані «Перша хвиля» на вулиці Короленка, 3 у самому центрі Дніпра. Цей ресторан належить колишньому військовому, учаснику АТО. Він дає нам знижку 10 відсотків, і ми під піцу, під чай та каву спілкуємось. Зазвичай збираємось ввечері о 18.30, щоб усі встигли приїхати після роботи.  Є люди, які дуже хотіли б розмовляти українською мовою, але у них спочатку не виходить. Тому вони переважно мовчали і слухали, як  розмовляють інші. Але зараз і вони заговорили українською. Я роблю вступне слово, задаю тон нашій зустрічі. Інколи бувають дискусії, але сварок ще не було. От таким чином усе й відбувається. Приходить на засідання клубу різна кількість людей: до карантину було двадцять-тридцять, зараз десять-п’ятнадцять, однак усе одно люди приходять. І з собою приводять знайомих, родичів. Одна дівчина привела з собою хлопця з книгарні, де вони познайомились. Про існування  клубу люди дізнаються через соціальні мережі — зокрема на «Фейсбуці» і в «Інстаграмі» є сторінка ДУМ.  Та й сам заклад, де ми збираємось, робить оголошення. Приходять в основному люди середнього віку —  чоловіки та жінки, інколи з дітьми. Кажуть, що у них є потреба вивчати українську мову, але в російськомовному Дніпрі нелегко знайти україномовне середовище, де можна поспілкуватися. Багато хто відчув себе українцями під впливом подій в Криму та на Донбасі. Люди не хочуть, щоб їх вважали частиною «русского мира». Це їхній особистий вибір.

— Наскільки я знаю, у Дніпрі є й інші осередки, де вивчають українську мову.

— Так, у «Просвіті» збираються люди, переважно молодь, які прагнуть вивчати українську мову. Там діють безкоштовні курси української мови, де люди вивчають граматику, правила та норми, як писати, ставити наголоси. У нас дещо інше — ми просто вчимось розмовляти українською у неформальній обстановці. До речі, у нашому клубі відбувається постійна міграція: одні приходять, інші йдуть, але є якийсь кістяк — люди, які відвідують зустрічі з першого дня. Відтоді, як ми розпочали, і до сьогодні. Я не можу сказати, що в нашому клубі можна вивчити українську мову і піти. Я б сказала, що ми не вчимось, а лише спілкуємося і вводимо українську мову в ужиток. Зараз у більшості дніпряни користуються двома мовами: для роботи українська, а в побуті — російська. Але перехід на постійне користування рідною мовою багатьом людям дається непросто. Дуже часто я чую, що людині краще спілкуватися російською, щоб не псувати українську і не користуватися суржиком. Я з цим не погоджуюсь. Якщо є бажання заговорити українською, то гарна українська завжди починається з поганої. Якщо не практикуватися — нічого не вийде. А для того, щоб перейти і почати розмовляти українською мовою, необхідно оточити себе українським контентом. Коли ми вчимо англійську, то намагаємося слухати пісні, дивитися фільми цією мовою. Тому має бути максимально україномовне середовище —  українські книги, бажано поезія, українські пісні і люди, з якими можна поговорити українською мовою. Ось, останній приклад — під час книжкового фестивалю Book Space до нас завітала відома письменниця та блогерка Тамара З Горіха Зерня. Їй дуже сподобався наш розмовний клуб ДУМ.

—  Що ви порадите людям, які хочуть перейти на українську мову, з чого почати, як подолати мовний бар’єр?

— Буквально на вихідних читала статтю на цю тему. Дійсно, страшнувато вирізнятися, бути «білою вороною», але наскільки є у людини бажання. Я завжди кажу: давайте відчуємо себе дітьми, коли ми не вміли розмовляти, розмазували кашу і це виглядало смішно, але не зупиняло брати ложку і казати мамі «Я сам»! Так само і в переході до української.  І ходити ми колись не вміли, падалі, було боляче, але навчилися ж. Якщо не хочеш, щоб тебе сприймали, як рогуля — вчи мову, щоб вона була мелодійною, шукай співрозмовника. Поки ми не відкриємо рота, ми не заговоримо. Так наш клуб —  раз на тиждень, але є соціальні мережі, ми спілкуємось, ми розмовляємо по телефону, зустрічаємось за кавою, на якихось цікавих заходах тощо. Особисто мене ніхто не примушував, я була білінгвою, п’ятдесят на п’ятдесят. Поштовх дали гарні пісні українською мовою — я люблю слухати Руслану, Вакарчука, Скрябіна. Тому слухайте українські пісні, читайте сучасну українську літературу, бажано вголос. Мало просто читати, треба вимовляти. А можливість поспілкуватися українською мовою завжди знайдеться, було б таке бажання!