Мінус оригінальність
Участь Олександра Пономарьова в «Євробаченні-2003» — лише в якійсь мірі музична новина. Цей довгоочікуваний дебют цінний для нас, українців, як для батьків перші кроки їхнього чада. Звичайно, і місце важливе, але лише в разі перемоги. А далі — друге чи, як у Олександра — чотирнадцяте, за великим рахунком, неістотно. Воно здається невдачею лише після прогнозів щодо першого місця чи потрапляння до трійки призерів. Саме дійство навколо нашої участі в конкурсі може дещо й галасливе, але вельми позитивне для іміджу країни. Так і бачу когось із 200 мільйонів телеглядачів «Євробачення», який здивовано запитує після оголошення учасника: «Україна? Не знаю, де це, але співак симпатичний» і потім мимоволi асоціює нашу країну з летючим вокалом Пономарьова.
Тим, кому в Україні хотілося неодмінно додати негативу до цієї події, обговорювали безальтернативність кандидатури співака. Не думаю, що комусь було б легше, якби прорив на «Євробачення» не відбувся і цього року. Адже половина фінансових проблем, пов’язаних із підготовкою до конкурсу, лягала на самого виконавця. Сперечальники, які ставили це питання, мабуть забули, що наша країна — не найбагатша. Повоєнного 1946 року радянська хокейна збірна виступила на чемпіонаті світу в танкових шоломах замість хокейних. Але для вишуканого європейського конкурсу одного ентузіазму мало. До нього потрібно було додати $100 тисяч за підготовку та участь у конкурсі. Адже навіть найпопулярніші українські виконавці можуть дозволити собі лише один концерт у році в Національному палаці «Україна», і то часто собі на збитки. При тому, що наша естрада має своє «лица не общее выражение», їй нелегко конкурувати з російською. До речі, дивлячись концерт «Євробачення», я мимоволi порівнювала його з прибалтійським же конкурсом за участi росіян у Юрмалі (на користь останнього). І будь-який телевізійний концерт нашого східного сусіда дасть фору «Євробаченню», власне, змаганню естрадної еліти Європи. А професійний виступ Олександра вдало контрастував із зірочками світової величини «Тату» (яких виручила їхня популярність). І це Пономарьов їздив до Риги на «Лінкольні», а Кіркоров був у його групі підтримки. А про те, що Алла Пугачова свого часу на цьому змаганні далі 15-го місця не пробилася, не згадував лише ледачий.
Трансляції передував PR нашого конкурсанта в європейських країнах і передачі УТ-1 про учасників «Євробачення». Гадаю, інтерес до цих передач міг би підвищити більш вдалий вибір ведучих. Нарешті, настала година «Ікс» і всі українські меломани (вже не лише як глядачі, але й учасники голосування) налаштувалися на УТ-1. На жаль, мені підключитися до голосування не вдалося. Всі п’ять хвилин слухавка відповідала на дзвінки короткими гудками, але це вже претензії до УТЕЛ (компанії, яка забезпечувала зв’язок). А український ефір було трохи змазано зайвою емоційністю. Перші бали «на рахунок» України надійшли не відразу, і ді-джеї, які коментували трансляцію, буквально рвали на собі волосся. Були відверто засмучені результатом і гості в студії УТ-1, які обговорювали подію після прямого ефіру з Риги. Кузьма (група «Скрябін») різко зазначив, що туркеня- переможниця виділялася хіба що довгими стрічками костюма. Бракувало розкутості й не дуже органічно звучала у вустах Людмили Хорів англійська, коли вона повідомляла результати голосування щодо України. А під час експрес-обговорення ведуча УТ-1 просто знітилася. Можливо, мало сенс під час відповідальної трансляції підключити колег із інших телекомпаній. Такий досвід, і вдалий, уже був.
Отже, ефір. Маленька 2,5- мільйонна Латвія в своєму вже капіталістичному далекому видалася вельми благополучною і демократичною. Навіть поліцейські, щоб не дратувати публіку, надівали забавні маски котів. Вражаюча сценографія, дотепне розташування «грін-рум» (зала учасників), таблиця голосування та інші моменти здалися більш довершеними, ніж минулого року. А шлягерів від заходу, як виявилося, ніхто й не чекав — за 48 років свого існування конкурс подарував світові їх від сили 5—7. Просто цікавилися, що ж вигадали виконавці.
Другий головний докір, який адресується після виступу Пономарьову — відсутність національного колориту. Добре ще, що не докоряють йому у відсутності громадянської позиції. Поляк заспівав: «Подивіться з Космосу на Землю і не побачите кордонів. Нам не потрібна війна» і ввійшов до десятки. Але що сказали б сильні заднім умом критики, якби з українською піснею Олександр посів би ще більш скромну позицію. Хоча... Шкода, що не можна було запропонувати європейському слухачеві вічну «Червону руту». Відома думка Пугачової, що «Євробачення» — передусім конкурс пісні. І тактику нашого виконавця — вибір композиції, співзвучної найбільшому числу людей, — було націлено на успіх, а не на популяризацію української культури. Але мешканці Європи цього року оцінювали передусім оригінальність. Незвичайну мову бельгійки, комічну манеру виконання австрійця, який співав про чарівність індивідуалізму і навіть п’ятдесятирічну пустунку з Німеччини, якій не жити без дискотек. А перший приз Сертаб Еренер — нагорода за вірність обраній лінії. Пам’ятається, і в попередні роки представники Туреччини співали пісні зі східним колоритом. Ребус успіху ще слiд розгадати Україні. Але краще ставитися до «Євробачення» як до забавної гри, скоріше, можливості дружнього спілкування, в ході якого українці разом із іншими народами розповідають світові про свої таланти та музичні смаки.
