Мрії екранізуються!

«Театр крови» – стрічка британського режисера Даґлеса Гікокса, в якій головну роль зіграв актор американський, «іронійна зірка» фільмів жахів Вінсент Прайс. Таким чином, на нас чекає суміш бурлеску, пародії та правдивий англійський горор.

Історія починається з того, що в Лондоні з’являється ориґінальний убивця – його жертвами стають театральні критики, а самі вбивства походять із творів Вільяма Шекспіра. Поліція підозрює у злочинах покійника – егоцентричного актора Едварда Лайонгарта, що той нещодавно наклав на себе руки через недооцінку його таланту. Бо ж тіло Лайонгарта досі не знайдене.

До певної хвилини сюжет утримує інтригу – хто ж є справжнім убивцею? Даруйте за її ігнорування – інтрига достатньо умовна, бо не важко здогадатися, що цим убивцею є, власне, ображений актор так званої старої школи, якого за консервативність виконання ролей у класичних виставах за п’єсами Шекспіра театральні рецензенти повсякчас піддавали нищівній критиці.

Він, зрештою, й доводить своїм кривдникам – доводить їхньою ж кров’ю, – що є актором геніальним. Практично, є й режисером, який розігрує перед ошелешеною публікою криваві шекспірівські сюжети – то з «Венеційського купця» (вирізання з тіла шматка м'яса), то з «Отелло» (відоме задушення дружини), то з «Цимбеліна» (відтинання голови)...

В кожнім разі, попри всю кривавість та жорстокість, не забуваймо, що це фільм-ґротеск і все ж пародія – і на кривавість Шекспірових трагедій, і на світ митців та їхніх критиків, і, зрештою, на жанр детективу та жанр самого фільму жахів.

Сценарій стрічки украй насичений подіями та виразно, хоча й часом без витонченого почуття міри, екранізований. До речі, сюжет може нагадати інший горор, що вже демонструвався в «Арґументі-Кіно». Й це – «Жахливий доктор Файбс», де замість шекспірівських мотивів задіяно мотиви біблійні, а замість проклятущих критиків – хірурги-вбивці.

В кожнім разі, Вінсент Прайс, у якого за плечима було, зрештою, майже 200 фільмів, роль Едварда Лайонгарта вважав своєю улюбленою і найкращою. Не дивно, бо вона стала правдивим бенефісом цього яскравого й насправді великого актора, який отримав змогу в «Театрі крови» оприлюднити увесь свій талант лицедія.

Природно, що спеціальний сюжет у програмі присвячено саме феноменові актора Вінсента Прайса, який прожив на білому світі 82 роки, і з них 55 фільмувався.

Лишається наголосити на надзвичайно виразній музиці композитора Майкла Льюїса, яка не просто прикрашає «Театр крови», а бере на себе правдиве драматургійне навантаження. Вона дарує картині, попри всю її бурлескність та пародійність, безпосередню емоційність, підкреслює атмосферу трагізму – вона, ніби плач душі, сердечні муки та страждання згорьованого актора. Щоправда, здатного на все!

Зрештою, відпиляти голову знавіснілому критику – чи не мрія цілого сонму ображених та недооцінених митців? Ну що ж, мрії екранізуються...