«Ми отримали можливість скуштувати всі «переваги» споживацької цивілізації»

Якщо ви досі не вірите культурологам, модним письменникам і художникам у тому, що телебачення — це пластик, то не повірити Данилу Яневському ви просто не маєте права. Принаймні тому, що він ТБ- кухню знає ізсередини. «Телебачення — це пластик, — каже він. — Таке у мене відчуття. Хоча, можливо, воно наповнене смислом, мені не доступним?..»

Сьогодні, аби говорити про недоліки «екранного наповнювача», конкретні інформаційні приводи не потрібні, бо є один великий і глобальний привід, який ми щодня бачимо у телевізорі. За деякими нетривалими і майже ефемерними винятками. Чому телебачення, створене Роднянським, на яке уповали в 90-х, сьогодні накрило «хвилею міщанства, вульгарності й дебілізму»? Про це і не тільки — розмова «Дня» з Данилою Яневським.

— Колись в одному зі своїх інтерв’ю ви сказали про те, що телебачення — це розвага. А чи може телебачення бути просвітницьким чи це, власне, інтертейнмент?

— Воно може бути просвітницьким, і зразки такого телебачення є. «Discovery», наприклад. При цьому він досить успішний. Але те, що ми бачимо на українському телебаченні — це продукт для інтелектуально і духовного найнижчого пласту нашого народу. Ми дістали можливість скуштувати всі «переваги» споживацької цивілізації. Уся країна жере, і я розумію, чому це так. Цьому є пояснення. Частина народу виростала в умовах терору, голоду і тотальних обмежень. І от допоки ця генерація не нажереться (адже наступна генерація вже зовсім інакша), ми будемо мати таке телебачення — і це факт. Це не добре і не погано, це просто існує.

— Але ж коли починався канал «Студія 1+1», все було інакше...

— Олександр Роднянський, Володимир Оселедчик та інші — це була ціла плеяда. Роднянський, створюючи «1+1», зумів сформулювати абсолютно точну, адекватну до місця і ситуації ідеологему. Нам було соромно за те, що відбувається в нашій країні, і нам хотілось створити щось таке, за що б не було соромно. Але, як вчив нас товариш Крупський, жити в суспільстві й бути вільним від нього неможливо. І пан Роднянський пізніше змушений був зробити вибір: або віддавати бізнес, або залишити його. І він обрав залишити. А це означало компроміс. І у нього, як у кожної — без перебільшення — титанічної фігури, є на рахунку відповідні помилки. Мабуть. Я не суддя. Але цією хвилею міщанства, вульгарності, цього дебілізму його просто накрило. Він не міг нікуди подітися.

— Сьогодні ці риси притаманні всьому українському телебаченню?

— Так, безперечно. Звичайно, є поодинокі винятки. Я не є працівником телеканалу СТБ і ніколи ним не був, але вони створили документальні лінії, за які не соромно. Їх можна критикувати, ці фільми можна робити інакше, але за них не соромно. І їх цікаво дивитися. Є такі «проліски»... Або, наприклад, є програма «Таблоїд» — вони балансують на межі смаку, але не впадають у ці відверті «голі жопи», вибачте на слові...

— Чи може виправити ситуацію суспільне телебачення?

— Розумієте, громадське телебачення і радіо ситуацію виправити не може. Повертаючись до Роднянського, він не тільки сформував ідеологему, а й створив точку концентрації «людей з головами». Це був подразник для всіх інших, вони мусили вже підлаштовуватися, позиціонуватися до «1+1», а не до УТ-1. У цьому сенсі все українське телебачення створено або Роднянським, або людьми, яких він знайшов, або є реакцією на нього. Так само і з цим громадським телебаченням. Якщо воно з’явиться, то всі гравці на ринку змушені будуть зреагувати на це. Коли люди нажеруться і піднімуть голови, вони почнуть шукати смисл, вони подумають, а чи хочуть вони, щоб їхні діти були проститутками чи торгували наркотиками... Не хочуть? А це означає, що треба давати дітям якісну освіту, можливості вибору, але в першу чергу — моральний імператив, треба задати високу ноту: книжка, любов до Батьківщини, пошана до себе, Бог є...

— А якій моральний імператив сьогодні створює українське телебачення?

— Воно не створює, а навпаки — руйнує. Воно показує, як ґвалтують тіло і як ґвалтують душу.

— Сьогодні є дуже актуальним питання якості українського національного інформаційного простору. І тут не тільки телебачення. Які, на ваш погляд, є проблеми в українській інформаційній сфері?

— Ті самі, що і в нашому суспільстві — воно не знає, навіщо воно існує. Воно існує за інерцією: от сказали бути незалежними — от давайте ми будемо незалежними. Ще раз кажемо: мусить бути моральний імператив. Наприклад, стосунки чоловіка й жінки. Це можна звести до брутального сексу в підворітні, а можна сказати, що між ними є любов, і там теж буде секс, але будуть і почуття. Так от яке почуття у телебаченні? Топ-менеджери ходять на засідання комітету з питань свободи слова та інформації. І про що вони там говорять? Вони говорять про показники, про цифри. Чому вони про це говорять? Тому що акціонери ставлять їм завдання, яке вони виконують. Хто є акціонерами? А ми не знаємо. Яка структура власності у ЗМІ? Ми не знаємо...

Я не говорю, що всі українці повинні бути як Степан Бандера. Треба бути у найдурнішому сенсі цього слова патріотом свого хутора — щоб там не було сміття, щоб там було свіже повітря, щоб діти мали де забавляться, щоб жінки могли виношувати своїх дітей, наших дітей. Так само мусить бути і з телебаченням.

— Нещодавно під час спілкування зі студентами- журналістами ви сказали про те, що телебачення — це яйцерізка. Чому?

— Є питання ціни. За все треба платити. Люди, які йдуть на телебачення, не розуміють, що за це треба платити. Не тобі платять кільканадцять долярів, а ти заплатиш. Простий підрахунок: скільки в межах телебачення неповних сімей, розлучених жінок або неодружених і тих, хто вже не має шансу? Це твій вибір. Тільки не кажи потім, що ти цього не знав. Ти там зустрінеш велику кількість розумних, порядних, професійних людей, але є і величезна кількість тих, хто приходить туди тому, що там крутиться багато грошей. І це знову ж таки їхне право. Це питання вибору... Сьогодні ми спостерігаємо доларизацію українського телепростору... Журналісти, так само як і наші політики, не мають ніяких уподобань. Вони всі «колотять бабло». Вони розглядають нашу країну і людей, які тут ж ивуть, виключно як ресурс. Усі влади у нас окупаційні, у нас Конституція окупаційної держави. Прізвища президента, прем’єра і голови Верховної ради при цьому не мають значення. Такі правила. Або ти їх приймаєш — і тоді ти влаштований, або ти їх не приймаєш — і саджаєш квіточки. І це теж твій вибір. Вони проголосили незалежність не для того, щоб ми жили гідно. Я бачив це з балкону Верховної Ради тоді, 24 серпня, поруч із іще п’ятьма чи сімома журналістами. На території України було зосереджено 25% ресурсів Радянського Союзу. І вони зрозуміли, що за допомогою незалежності вони легалізують відносини власності. Людей «розвели» професійні патріоти.

— Багато дискусій сьогодні точиться навколо збільшення частки україномовного продукту на телебаченні. Індустрія активно опирається...

— У мене абсолютно чітка позиція стосовно цього. Треба зробити обов’язковим 100% україномовного продукту на телебаченні й закрити канали, які цього не дотримуються. Крапка. Усі розмови про дотримання прав національних меншин — це все бздюри. Хочуть росіяни мати російськомовний канал — нехай Партія регіонів над цим працює. Чи потрібно робити телевізійні блоки для нацменшин? Безперечно! Є державне телебачення — там і робіть. На українських загальнонаціональних каналах — ніяких російських серіалів. Це ж наркотик — як дешевий російський газ. Виробляйте своє — ту саму пургу, тільки українською мовою. Але це принаймні робочі місця для наших акторів і наша власна пурга.

І взагалі стосовно українського продакшену: кіно, театр, книжки, рок-музика, джаз, класика, музеї повинні мати пільгові податкові умови, державну підтримку. Це повинна бути абсолютно радикально послідовна позиція з боку держави. А нам всім, хто ще вміє думати та відчувати, писати та читати, треба убити в собі сучасний телевізор, як це зробив я.