Мислення «в рамках» і тиск на особистість

Світлана УСЕНКО, оглядач програми «Сім днів», Перший національний:

— Боротися із провінційністю, насамперед, потрібно не на телебаченні, а в суспільстві. Телебачення — це відбиток сьогодення, в тому числі і такої його риси, як провінційність, певної частини населення України. Провінційність — це не відсутність диплома вищого навчального закладу і навіть не відсутність певного рівня культури. Це стан душі. Провінційність на телебаченні, на мою думку, — це, насамперед, відсутність телевізійної «чуйки» або сучасного погляду на телевізійну творчість. Славнозвісна Київська державна телерадіокомпанія, продукція якої виробляється в стінах монументальної споруди «Хрещатик, 26», для самих столичних мешканців є уособленням необмеженої провінційності. І найгірше в цьому випадку те, що прояви провінційності на ТБ завойовують чималий відсоток глядачів, шануються ними та «ковтаються» із задоволенням. Не є таємницею, що один із найвищих рейтингів на Українському телебаченні має програма «Караоке на майдані». У цьому випадку телевізійний продукт не рятує вища освіта ведучого та людей, які її роблять. Позбутися провінційності можна, як на мене, лише одним способом: кожен телевізійник повинен ставити перед собою мету підійматися хоча б на сходинку вище від того, чого чекає «середньостатистичний» глядач.

Віктор КОВАЛЕНКО, ТСН, канал «1+1»:

— Допомогти ТБ у цьому може прихід у нього більшої кількості людей, котрі прагнуть розвиватися, виконувати свою роботу якнайкраще. Це, у свою чергу, означає, що вони потенційно здатні ставати і залишатися особистостями. Глядач хоче бачити і слухати, а особистостям, як правило, є що сказати і вони вміють робити це видовищно. Тоді може з'явитися багато нових проектів, які вже не вдасться одразу ж гальмувати на кореню або «завалювати» згодом. Поки що на українському ТБ загалом переважають випадкові люди. Хочеться сподіватися, що це лише данина часу.

Тетяна БОЛЬ, журналіст, «Новий канал»

— Почати треба з відбору журналістів на основі професійної підготовки. Дуже часто замість того, щоб робити об'єктивний матеріал, журналіст вибирає одну точку зору, яку і підтримує. Особливо це відчувається, коли говорять про проблеми української історії та культури. На сьогодні на українському телебаченні існують два варіанти. Або журналіст працює під впливом надто правих поглядів, не сприймаючи решти, або навпаки, «забуває» про існування історичних фактів, які за часів Радянського Союзу замовчувалися. Об'єднує їх те, що сприйняття теми позначається на матеріалі, який iде в ефір. Доки ми будемо думати, що Україна не має своєї історії, а всі події відбуваються в Парижі, Лондоні, Вашингтоні чи Москві, відчуття провінціалізму пронизуватиме все наше телебачення. А чимало журналістів, навчившись писати, так і не навчилися думати.

Світлана ЛЕОНТЬЄВА, ведуча інформаційно- аналітичної служби телеканалу «Інтер»:

— На мій погляд, закономірним відображенням того, що ми бачимо на екрані, є відсутність внутрішньої свободи, обмеженість і непрофесіоналізм багатьох з тих, хто стоїть у довгому ланцюжку — від сценарію до ефіру.

Важливу роль відіграє і рівень інтелігентності журналістів. Не кажучи вже про освіченість у класичному сенсі. Й уміння самостійно мислити. Про прийняття рішень і право вибору мова взагалі не йде.

Передусім провінціалізм необхідно вбити в собі. А для цього треба перестати мислити «в рамках», бо сьогодні до цих «рамок» приєднується ще й тиск на особистість. Тиск набуває різних форм, найбільш поширена — страх (наприклад, у наш нелегкий час страх втратити копійки чи страх сказати зайве слово). Від цього, передусім, треба позбуватися нашому ТБ. І, напевно, суспільству загалом.