На узбіччі

Тарас ЛИЛЬО, доцент кафедри зарубіжної преси та інформації Львівського національного університету імені Івана Франка:

— Один із засновників американської комунікативістики Вілбург Шрам якось зауважив, що слова «communication» (комунікація) і «community» (спільнота) невипадково мають спільні корені. Без комунікації не було б спільноти, а без спільноти — комунікацій. У наш час національний організм виступає передовсім як комунікативно-інформаційне поле, як середовище інфозв’язків, яке організовує й надає йому функціональних можливостей система національних ЗМІ, насамперед телебачення. В українському випадку це ТБ-призначення пов’язане не так iз необхідністю щось конструювати, як пізнавати, адже українцям ще належить пізнати себе, щоб сповна реалізувати право бути собою. Відповідальність українського телебачення полягає також у збалансуванні патогенних зовнішніх інформаційних впливів, які відіграють хоч і ситуативну, але дуже істотну роль у національній ідентифікації. Як казав Берклі: бути — значить сприйматися (esse est percipi). З огляду на історичні обставини, для українців такий ідентифікаційний стереотип має особливе значення, бо часто бачимо себе очима інших. Відтак, перед внутрішніми інформаційними потоками постало особливе завдання: відновити самодостатність ідентифікаційного процесу як умову інтеграції народу. На жаль, сучасному українському телебаченню це завдання ще не під силу. Проблема полягає в його вторинності, суть якої насамперед у ретрансляції чужих світоглядних цінностей, ментальних зразків. Простого озвучення їх вишуканою українською мовою недостатньо.

Не секрет, що попри просто шалену комерціалізацію та прагматизацію телепродукту одним iз найголовніших завдань телебачення є робити людину кращою. Немає сенсу засуджувати право телебачення на виховання. Усе залежить від готовності журналіста впливати на свою аудиторію без використання нав’язливих засобів маніпуляції. Сьогодні діти, молодь черпають норми поведінки переважно з фільмів і телебачення. Ці засоби впливу настільки сильні, що лише дуже відповідальні батьки з твердими переконаннями здатні протистояти аморальним телецінностям. Їхня екранна привабливість настільки досконала, естетизована, що вартості протилежного спектру просто не витримують конкуренції й усуваються новим цензором — рейтингом. Як наслідок, такі поняття, як сім’я, родина, національні цінності, знакові для суспільства особистості перетворюються у вторинні «медіа-інститути» й перебувають на ефірному узбіччі, а то й просто зникають. Відомо, що інформаційне буття передує буттю реальному. Отож, глядач має усі можливості потрапити у пастку нової ідентичності — homo videns (людина зображення), для якої не існує те, що вона не бачила на екрані (non vidi, ergo non est).

Сприйняття телебачення лише як бізнесу може призвести до того, що незабаром ми переглядатимемо тільки ті програми, за які заплачено великі гроші. Головним аргументом прихильників тотальної комерціалізації засобів масової інформації є принцип вільної торгівлі аудіовізуальними товарами, як будь-якими іншими. Однак європейська ж позиція виходить з того, що фільми й телевізійні програми не можна ототожнювати з такими товарами, як пральний порошок чи зубна паста. У багатьох європейських країнах електронні ЗМІ й кіно трактуються урядом і суспільством як форма вираження національної культури, тому вони стають об’єктом постійного творення культурної політики. Такий підхід вимагає й урядового розуміння, й усвідомлення з боку глядачів, які, зокрема, готові нести частку витрат на якісне громадське телебачення.

Оксана ТИХОНЧУК, спеціально для «Дня»:

— Вільний доступ до об’єктивної інформації — необхідна умова особистої, громадської, національної безпеки. Якщо ми точно не знаємо, в якому світі живемо, що навколо нас і ким є ми самі, складно сподіватися на те, що життя наше буде прогнозованим. А що ми знаємо про себе за допомогою українського телебачення, національного виробника й ретранслятора інформаційних продуктів? Судячи з прагнення телеканалів задовольнити смаки більшості, більше за все нас цікавлять чужі таємниці, і чим вони «брудніші», тим краще. Нам також не байдужі психо- та сексуально травмовані та їхня рідня, які дістають «задоволення» від спілкування з оригіналами щодня, детективні серіали — від «Ментів» до «Бригади», ще любимо подивитися, що може людина зробити за гроші (з’їсти павука, роздягнутися на морозі, зняти зубами шкарпетки з тих, хто сидить на лаві в парку та інше) і як нормальні в нормальному середовищі «зірки» й не зірки «з’їдають» одне одного на екзотичному острові, бо цього вимагають правила гри, і т.д.

Все це, безперечно, урізноманітнює наші враження, але не робить дійсність більш зрозумілою, а країну, в якій ми живемо, ближчою. Загалом, реальність, що дається нам у відчуттях телебаченням, і не лише новинами, далеко не завше є об’єктивною, що й є однією з причин глибокої дезорієнтації суспільства.

Соціальна відповідальність телебачення існує незалежно від згоди чи незгоди телебачення нести цей тягар. І якщо воно зациклюється на наших швидкоплинних інтересах, не найсвітліших бажаннях і прагненнях (часом, неусвідомлених), ми, замість того, щоб «перекліпати» це й піти далі, змінюючи та вдосконалюючи себе й світ, загрузаємо в них надовго. Мабуть рейтингові сьогодні шоу років за п’ять—десять здивують нових телеглядачів своєю вульгарністю й тупістю (якщо про них згадають у якій-небудь передачі на кшталт «Як це було»). Але сьогодні «в моді» атиповість. Будь-яка!

Почасти така сучасна телевізійна спрямованість — наслідок довгих років радянського телевізійного пуританства, яким не заохочувалася надмірна увага до приватного, до життя тіла та окремих його частин. А почасти — наслідок лінощів тих, хто робить телебачення. Можна було б і перетерпіти тимчасовий сплеск телевізійної вульгарності, якби так само завзято і з вогником задовольнялися запити іншої частини аудиторії, не стурбованої статевим питанням насамперед.

Страшенно довго і незграбно українське телебачення (як і координатори внутрішньої політики) підходить до розуміння того, що образ країни потрібно формувати все ж таки спочатку в країні, а потім нести його далі, що нам, загалом, як і раніше цікаво, наскільки країна наша широка та різноманітна, в чому її й наш «національний інтерес» і наскільки він міцний і немінливий. Адже зростає покоління, яке про Карпати, наприклад, знає винятково за кліпами Руслани.

Патріотизм — не форма пропаганди, а двигун прогресу та громадська потреба. Зараз ця потреба проявляється все виразніше, а телебачення задовольняти її або не поспішає — або не встигає.

Наталя КОНДРАТЮК, журналіст, завідувач представництва «Першого каналу» (Росія) в Україні:

— Для соціальної відповідальності потрібна національна ідентифікація. Спробуйте вимкнути звук телевізора і визначити, в якій країні ви в даний момент перебуваєте. Те, що не в Україні, — це точно. Швидше, десь у районі Брайтон-Біч. Може, новини та парочка рідкісних програм «національного виробника» заронять у душу сумнів, але не надовго. Звичайно, кожен може вибрати з самого ранку, чому він віддасть перевагу — західному мультику «дебілам про дебілів», старому російському ток-шоу або заїждженому американському серіалу. Протягом дня картина кардинально не змінюється. Проти ночі — вибір той самий, щоправда, крутіший: приправлений мордобоєм, жахами і сексом. Про відповідальність перед ким можна говорити, якщо Ван Дамм і Джекі Чан стали, завдяки телебаченню, національними героями України? Кілька років тому моя дочка вимагала, щоб на водія-хама я поскаржилася окружному прокурору... І це далеко не найгірше, що вона могла винести після перегляду українських телеканалів. Чомусь ніхто не задумується, чи може впливати показ «Чемпіонату із стриптизу» на зростання кількості згвалтувань, особливо в молодіжному середовищі. Або як відбиваються бойовики з трилерами на характері та чисельності злочинів. Я вже не кажу про рекламу алкоголю і тютюну. Цікаво, яку націю ми хочемо в результаті сформувати? Це не заклики до пуританства. Телебачення — наймогутніша ідеологічна зброя. І якщо дорослу людину часто від телебачення щонайбільше острах бере, то що говорити про покоління, яке не читає класичних книг? Воно побачить навколишній світ таким, яким його нав’язливо показує ТБ. Спотвореним. Часто примітивно- вульгарним. Не маючи альтернативи, приймає аномалії як норму, норму для себе. Розмова про соціальну відповідальність — довга і складна. Так, у нас немає вітчизняного кіно. Не так багато гарних програм. Доводиться купувати. Чому при цьому купуються далеко не кращі, а в основному — гірші взірці чужої ТБ-продукції, яка, як сміття, просто забиває ефірний час? Можна знайти будь-які виправдання: гарне кіно або виробництво власних програм коштує дорого, реклама дає можливість каналам жити тощо. Але чи врятують ці виправдання, коли виховане нинішнім телебаченням покоління виставить суспільству рахунок? Ті ж люди, що працюють на телебаченні і визначають телевізійну політику, також мають дітей. І якщо вони думають, що зможуть власноручно виховати гарну людину, то жити їй доведеться все одно в тому суспільстві, яке вони нав’язливо виховують своїми телепередачами.