НЕ ЗАДЛЯ ЦЕНЗУРИ, А ЛИШЕ ПIКЛУЮЧИСЬ ПРО ЦНОТЛИВIСТЬ ОТРОКIВ…
Про рішення Національної ради з питань телебачення і радіомовлення, що стосується заборони на демонстрацію в телеефірі фільмів з елементами еротики та насильства до 22.00, «День» уже неодноразово повідомляв на своїх сторінках.
Минулої п’ятниці, 9 лютого, в Києві відбулась практична прес-конференція під назвою — в дусі найкращих соціалістичних традицій словотворення, котрі живуть і сьогодні, — «Суспільна мораль і програма українського телебачення», на якій представники Нацради та Міністерства культури і мистецтв України роз’яснили програмним директорам вітчизняних телекомпаній (а заодно і журналістам, які були присутніми) вищезазначене рішення докладніше.
Як підкреслив член Нацради Юрій Покальчук, рішення від 7 грудня було схвалено, виходячи із захисту прав неповнолітніх глядачів — у відповідь на численні листи людей, які обурювалися практикою кінопоказу, що склалася. Ніде у світі немає такого розгулу насильства на екрані, як в Україні, зауважив Юрій Покальчук (додавши, що сьогодні, щоправда, на екранах ми «маємо інше насильство», але це вже не парафія Нацради). За словами начальника відділу державного регулювання кіновідеопрокату Управління кінематографії Міністерства культури Людмили Біляківської, аналіз законодавства європейських країн і США свідчить про те, що весь світ піклується про те, щоб перешкоджати вільній появі в ефірі «таких речей, які можуть зашкодити моральному здоров’ю підростаючого покоління».
Утім, схоже, далеко не всі телекомпанії поспішають дотримуватися вельми обгрунтованих закликів Нацради (як і надсилати в Нацраду і розміщувати в друкованих виданнях свої телепрограми з «віковими» індексами). На прохання Нацради фахівці Міністерства культури зробили аналіз діяльності за листопад деяких телеканалів і, за словами Людмили Біляківської, побачили досить непривабливу картину: багато фільмiв демонструвалися з порушенням умов публічного демонстрування. Поки що з порушниками проводитиметься тільки «виховна робота». Однак, як зазначила Людмила Біляківська, на сьогодні вже практично сформовано нормативну та законодавчу базу, яка дозволяє вимагати від телеорганізацій і тих, хто займається питаннями поширення кінофільмів в Україні, дотримання тих вимог, які висуває держава. Існує стаття 211 Кримiнального кодексу, три статті в адміністративному кодексі, що передбачають відповідальність за порушення умов публічного демонстрування, тобто за показ не в той час, який передбачає прокатне посвідчення. Причому йдеться, за словами Людмили Біляківської, про досить серйозну матеріальну відповідальність (за умови повторного порушення протягом року передбачено ще більшу відповідальність — аж до вилучення апаратури тощо).
Як повідомив на прес-конференції заступник начальника Управління кінематографії Міністерства культури Юрій Ріпенко, минулого тижня було остаточно узгоджено новий проект положення про прокатне посвідчення (саме в ньому визначається вікова аудиторія того чи іншого фільму). За словами Юрія Ріпенка, в цьому положенні передбачено іншу, з урахуванням міжнародної класифікації фільмів, градацію глядацької аудиторії, ніж та, яку було прийнято раніше. Щодо фільмів, показ яких обмежено, то градація така: фільми з обмеженням за віком до 14 років, до 16 років, до 18 років і фільми «Х21». У постанові записано і відповідні рекомендації для телеорганізацій щодо часу показу в ефірі тих чи інших фільмів: з обмеженням за віком до 14 років — з 18.00 до 6.00, до 16 — з 21.00 до 6.00, до 18 — з 23.00 до 6.00, Х21 — з 0.00 годин до 6.00. Передбачено певні обмеження за часом показу тих чи інших фільмів також для кінотеатрів. Крім того, визначено вимоги до експертної комісії при Міністерстві культури, яка складається з незалежних експертів (на підставі висновків якої визначається вікова аудиторія того чи іншого фільму). Тобто створено відповідну базу, що конкретизує рішення Нацради. Юрій Покальчук кілька разів підкреслював, що йдеться зовсім не про заборону, а тільки про необхідність визначитися з запитаннями: «де, як, коли», щоб привести діяльність вітчизняних телеорганізацій у відповідність до норм європейського життя. Що ж, сперечатися із цим важко, адже негативний вплив ТБ на незміцнілу дитячу психіку давно вже став притчею во язицех. Наприклад, відомий психолог Грейс Крайг у своїй книзі «Психологія розвитку» (СПб: Пітер, 2000) пише про те, що неодноразово повертаючись до цієї проблеми, вчені прийшли до висновку, що сцени насильства, які демонструються по телебаченню, викликають невелике, але статистично значуще зростання агресивності глядачів. У свідомості деяких дітей побачене може сполучитися з реальним життям.
Окрім того, зауважує Крайг, ТБ часто насаджує певні соціальні стереотипи, і це призводить до того, що в дітей формується неправильний погляд на світ. Усі ці факти, пише вчений, дозволили американській Академії Педіатрії 1993 року зробити висновок, що дітям, молодшим за 5 років, узагалі не треба дивитися телевізор, а дітям від 5 до 10 років можна дивитися телевізор протягом обмеженого часу і тільки разом із батьками, які могли б пояснити їм те, що відбувається на екрані. Тож із цього погляду рішення Нацради дуже і дуже корисне. Однак, якщо вести мову про можливості його реалізації і про його ефективність, виникає декілька «але». Про одне з них говорили і самі організатори прес- конференції. Йдеться про українські кабельні мережі, «що по- піратському» ретранслюють російські канали. На їхню частку припадає, практично, кожний другий художній фільм, який демонструється в Україні. І якщо ми не розв’яжемо цю проблему, підкреслила Людмила Біляківська, то вести мову про те, що ми можемо впливати на ситуацію в ефірному просторі України в частині показу кінофільмів, нереально.
Інше «але» — чим заповнювати час, який вивільниться в ефірі? Виполовши бур’яни, на їхнє місце треба посіяти що-небудь «розумне, добре, вічне» і при цьому, якщо вести мову про ТБ, ще й цікаве. Адже, як пише той же Крайг, ТБ чинить і позитивний вплив на думки та вчинки дітей. Зокрема, воно може вчити різним формам соціальної поведінки. У ретельно продуманих дитячих програмах, зазначає психолог, переплетено безліч різних тем, таких, як співпраця, співчуття, прихильність, дружба, завзяття у досягненні мети тощо. Діти, які хоч би зрідка дивляться такі передачі, стають більше здатними до співпраці, співчуття, уважного ставлення до близьких, робить висновок Крайг. Та чи вистачить коштів в українських телевізійників на створення (або закупівлю) подібних програм (дешеві і, як правило, внаслідок цього нецікаві передачі дитина дивитися просто не захоче)? Звичайно, можна піти шляхом найменшого опору і заповнювати денний ефір добрими колишніми радянськими фільмами (що програмні директори багатьох телекомпаній, до речі, і роблять). Безумовно, це гідна заміна другосортним бойовикам. Однак, знову ж таки, і в цьому випадку про якусь соціалізуючу роль ТБ казати важко, оскільки уявлення про соціальні ролі, що формуються в дитини під час перегляду радянських фільмів (багато в чому міфологічних), досить далекі від сьогоднішніх реалій. І ще одне «але» — припустімо, прибрали з денного ефіру «погані» фільми. Проте залишаються численні рекламні ролики «з елементами еротики», музичні відеокліпи а-ля «ВИА ГРА. Моя попытка номер пять», які також особливою цнотливістю не вирізняються, деякі новинні сюжети, які дадуть фору будь-якому бойовику тощо.
Та й, зрештою, ТБ (хоч яка банальна ця думка) — це лише дзеркало наших потреб у тих чи інших збудниках. Доки народ хоче тих чи інших видовищ — видовища будуть. І, можливо, дітей варто оберігати, насамперед, не від згубного впливу ТБ, а від їхніх власних батьків? Можливо, якби останні приділяли своїм чадам трохи більше уваги, потреба в якихось «заборонних» рішеннях згори і в програмах «з позначками» відпала б сама собою.
«День» пропонує своїм читачам висловити власну думку з приводу порушеної проблеми та шляхів її розв’язання.
