Небезпечні ігри олігархічного ТБ

На телеекранах, за великим рахунком, — пустота. На численних ток-шоу — остогидла нескінченна депутатська балаканина. Краще б на роботу до парламенту ходили, а не вешталися по телестудіях зі своїм «красномовством». Адже часто-густо закони провалюються не тому, що хтось принципово проти, а через банальну відсутність депутатів у залі. Врешті-решт, важливою є їхня робота, а не розмови на екрані. А  їхня робота —  це ті закони, які вони приймають чи не приймають. У цьому сенсі ми маємо справу з бракоробами, прогульниками і саботажниками. Є там, звичайно, певна кількість пристойних і  відповідальних людей, але вони в явній меншості. Тільки не треба нам говорити, що це ми самі їх обираємо. У країні сформовано олігархічну індустрію виборів (ЗМІ, центральна і місцева влада, силові структури, фінансові можливості олігархів тощо), котра мало залежить від виборців. Дуже сильним аргументом на користь цього твердження є наполегливе небажання депутатів практично всіх фракцій у ВР ухвалити нове виборче законодавство, відмовитися від мажоритарки і запровадити відкриті списки. А вже тим паче відмовитися від політичної агітації на ТБ. Ми не забули, кому в нас належить ТБ? У результаті, хоч би хто в нас перемагав на виборах, влада олігархів залишається завжди непорушною. І тому навіть ті кандидати в президенти, які виступали з антиолігархічних позицій, перемігши, негайно починають миритися з олігархами. Наше ТБ перетворилося на управління політичного піару численних політичних діячів, на фабрику репутацій, часто-густо фальшивих. Загалом і ТБ відіграє досить реакційну роль в Україні, виступаючи класичним «зомбоящиком» на користь тих, кому воно належить. Ось дивлюся телеканал «Прямий», який пов’язують із П.О.Порошенком. Чомусь провідними персоналіями там виступають чи то колишні, чи то нинішні громадяни Російської Федерації, зокрема Євген Кисельов і Матвій Ганапольський. Чи позначається це певним чином на спрямуванні програм? Інколи вельми виразно. Наприклад, нещодавно в розмові з екс-міністром закордонних справ Володимиром Огризком Ганапольський у відповідь на його слова про неминучий розпад РФ, продемонстрував страх і жаль, мовляв, який жах, не дай Боже. До того ж вельми зневажливо відгукнувся про Чечню, Якутію та інші нації Росії, які нібито не спроможні на власну державність. Зрозуміло, чому розпаду РФ повинні боятися її лідери, але чому цю боязнь Ганапольський транслює українцям? Як приклад «меншовартісності» Чечні Ганапольський навів день національної єдності Росії, відзначати який в Чечні вийшло 40 тисяч осіб, така ось феноменальна відданість Москві і особисто Путіну. Не вийшло. Людей вивели. Рамзан Кадиров уміє. І мало хто наважиться  в нинішній Чечні йому суперечити. Ганапольський про це не знає? А якщо знає, то навіщо придурюється? У Пхеньяні у Кім Чен Ина на провладні демонстрації людей виходить набагато більше. То хіба це щось доводить? Якщо таке станеться, то Якутія буде не гіршою, ніж багато інших держав на планеті. Нас вже лякали 1991 року розпадом СРСР. Але нічого страшного не сталося. Так, були етнічні криваві конфлікти, проте лише там, де Кремлю вдавалося їх спровокувати.

Дедалі улюбленішим спікером « Прямого» стає регіонал (чи то колишній, чи то нинішній) нардеп Балицький. Останнім часом в його риториці відбулися знакові зміни. Він тепер говорить не від свого імені, а від імені своїх виборців у Мелітополі Запорізької області. До того ж в його описах ці виборці видаються якимись вельми реакційними суб’єктами.  Баліцкий проголосив: «Для моїх виборців Росія не агресор, а годувальниця». Державну владу України Балицький назвав «божевільною» за увагу до питань української мови, церкви та національної ідентичності.

Мовляв, це страшенно далеко від інтересів народу, які, напевно, відомі лише Балицькому і таким, як він. Російські шовіністи і раніше намагалися і нині намагаються представити українців тупою, недоумкуватою масою, на рівні тварин, яких нібито не цікавить нічого, окрім їжі та випивки. Тепер демагоги весь цей комплекс первинних вітальних потреб називають «економікою». Ми все це чули на початку 1990-х. Спочатку економіка, а культура, історія, все для освіти це потім саме собою якось розв’яжеться. Життя показало (особливо 2014 року), що такі вистави є глибоко помилковими. Найцікавіше в тому, що за такого культу економіки в нашої керівної публіки жодних переваг економічному розвитку України їх «суперекономічний» світогляд не дав. Проте гуманітарна сфера виявилася у вельми тяжкому становищі.

Балицький хвалився тим, що постійно і безперешкодно їздить до окупованого Криму. На відміну від цього діяча, я, будучи кримчанином у дев’ятому поколінні, не можу поїхати до рідного Криму, оскільки ймовірність арешту для мене дуже висока. Хоча в рідному місті Севастополі могили моїх близьких: прабабусі, бабусі і дідуся, батька і матері, тітки, брата, інших дорогих мені людей. Знаю, що і екс-прем’єр уряду Криму Сергій Куніцин, і екс— віце-прем’єр Криму Андрій Сенченко і багато інших кримчан додому приїхати не можуть. Проте Балицькому там нічого не загрожує. Його репутація в очах окупантів є бездоганною? І їздить він туди як «свій до своїх по своє?». Чому такі ось Балицькі засідають у вищому законодавчому органі України? Це відповідь на запитання, чому Україні досі не вдається вилізти з політичного і соціально-економічного болота. «Прямий» охоче надає трибуну таким-от панам. Так наше ТБ діяло і до 2014 року. Псевдодемократичне загравання з антидемократичними силами завжди закінчується погано. У Веймарській республіці дуже довго грали в демократію з Адольфом Гітлером. І догралися.

Олігархічне ТБ теж дограється. Шкода, що разом з Україною, яку вони потягнуть на дно за собою. Ще раз переконуюся, що головний урок історії полягає в тому, що ніхто жодних уроків з історії у нас в Україні не виносить. Вічні українські граблі.

По низці телеканалів пройшло інтерв’ю представника місії ОБСЄ на Донбасі Олександра Хуга. Хуг так і не зміг відверто заявити, що РФ є в Україні агресором. Треба нарешті усвідомити, що і ООН, і ОБСЄ — це принципово безглузді організації, які не можуть нічого практично розв’язати, особливо коли своїм становищем зловживають їхні впливові засновники. ООН створювали демократичні США і Британія разом із тоталітарним СРСР і особисто товаришем Сталіним. І цим усе сказано. До речі, часто-густо критикована попередниця ООН Ліга Націй виявилася спроможною вигнати італійських окупантів із грецького острова Корфу і виключити зі своїх лав Радянський Союз за агресію проти Фінляндії. Щось я не знаю таких подвигів в ООН.

А це для ОБСЄ взагалі якась нікчемна структура. Користі від неї жодної. Годівниця для міжнародної бюрократії. За період їхнього перебування на Донбасі російська сторона неодноразово витирала об ОБСЄ ноги, представників ОБСЄ не пускали для контролю ситуації до місць дислокації російських військ і найманців, ОБСЄ  обстрілювали, залякували, принижували, а  ОБСЄ  досі панічно боїться назвати речі своїми іменами. Аби не образити агресора. Не варто покладати на ОБСЄ жодних надій.

На ICTV у програмі «Свобода слова» обговорювали трагічну смерть Катерини Гандзюк. За цей рік у регіонах України сталося понад  50 нападів на проукраїнських активістів. Влада для їхнього захисту робить дуже мало (а тим самим і для захисту держави, особливо на сході й півдні). Чому? Триває політичний реванш антиукраїнських сил. Пропагандисти «миру за будь-яку ціну» (ціну назве Кремль) торжествують і діють відкрито й нахабно, користуючись політикою цілковитої толерантності пана Порошенка. Немає нічого дивного в тому, що в Україні неофіційно оголошено полювання на активістів, добровольців і волонтерів. Як і після Помаранчевої революції, жодного реального очищення України від промосковської олігархії, від кремлівської агентури не відбулося. Усю цю нечисть залишили при владі, вступивши з нею в договорняк. І тепер цілком закономірно чиниться системний послідовний терор українських патріотів за співчутливого нейтралітету політичної верхівки. Жертвам цього терору залишається лише одне — самоорганізовуватися. 2014 року самоорганізація патріотів врятувала Україну.

Тепер вона покликана врятувати самих рятівників. Адже не таємниця, що і в Одесі, і в Харкові, і в інших місцях проти активістів місцева влада використовує загони «тітушок». І поводиться вона так зухвало лише тому, що має високих заступників на Печерських пагорбах у Києві.