Нові закляття для України

Захід під кодовою назвою «18.03.18» відбувся успішно, а щастя все немає, як не було. На західних кордонах, як і раніше, розкинулася Україна, яка чомусь не збирається ані зникнути, ані приповзти, нарешті, до Росії з вибаченнями, що покаялися за всі ті прикрощі, які вона їй, люблячій сестрі своїй влаштувала, скинувши Януковича та обравши європейський шлях розвитку. І на жодні заклинання телевізійних шаманів ця країна чомусь не піддається. А навпаки, прагне все далі відповзти від Росії.

В середу 21.03.18 Кабмін України розірвав економічні зв’язки з Росією, проголосувавши за припинення програми економічного співробітництва з цією країною, розраховані до 2020 року. «Робитимемо все, щоби країна-агресор платила високу ціну за агресію в Україні», — заявив один з ватажків бандерівського режиму на прізвище Гройсман.

А тепер спробуйте зрозуміти телевізійних чаклунів, які ось уже п’ятий рік шлють до України з Останкінської вежі заклинання і замовляння різної магічної сили. Набір чаклунських слів близький до вичерпання, а результат прямо протилежний. У людей наявна криза жанру. Прогноз, повторюваний уже п’ятий рік поспіль, щодо того, що Україна розвалиться і зникне в найближчі вихідні, приївся і набрид. Навіть російський телеглядач готовий вірити, що Путін у свій п’ятий термін зробить, нарешті, щось хороше, в цьому випадку може угледіти деякий обман. Тому для старого закляття доводиться придумувати все нові форми.

У програмі «Вечер» від 21.03.18 для заклинання України були використані три підходи: теоретичний, кліматичний і лінгвістичний.

«Політолог» Дмитро Куликов спробував старій мантрі про неминучість зникнення України надати глибоко наукового характеру. Для цього «політолог» Дмитро Куликов заглибився в недавню історію України і виявив у ній ознаки негайної смерті цієї країни. Тут треба зробити паузу і пояснити, чому «політолог» Дмитро Куликов так люто ненавидить Україну і так несамовито бажає їй смерті. Річ у тім, що Дмитро Євгенійович не типово чистий політолог. Він — політтехнолог. І в Україні цим ремеслом заробляв гроші. Це було в тих самих нульових, коли Путін ліквідовував вибори в Росії, зробивши тим самим професію політтехнолога незатребуваною і всі ці павловські, бєлковські та інші куликови рушили до України дурити голови простодушним українським політикам.

Нікому в Україні консультації російських пройдисвітів добра не принесли. Дмитро Куликов консультував Віктора Януковича в 2004 році, коли той програв у Ющенка. Тоді Куликов вирішив наступного разу поставити на «помаранчеве» і став на президентських виборах 2010 року консультувати Арсенія Яценюка. Яценюк посів 4-те місце з результатом 6,96%, охочих купувати дорого поради Дмитра Куликова в Україні більше не виявилось, тому Дмитро Євгенійович почав шукати застосування своїх талантів у Росії, а на Україну затаїв люту злість, яка і стала згодом товаром, що доволі добре йшов, особливо на російських ток-шоу.

Історія «загибелі» України, розказана Куликовим, виглядає так. Україна попрощалася з суб’єктністю в 2004 році, в 2014 — попрощалася з державою. Зараз вона прощається з народом. Щодо «прощання з суб’єктністю» все зрозуміло: громадяни України не підтримали клієнта Куликова Януковича. Яка ж у них після цього може бути суб’єктність? З «прощанням з державою» в 2014 році теж все зрозуміло: Україна попрощалася з Росією, що для члена Зінов’євського клубу Куликова рівноцінно втраті держави. Чому зараз Україна «прощається з народом», Дмитро Куликов намагався пояснити, але так і не пояснив. Він досить довго розповідав, як поляки візьмуть Львів і всю Західну Україну. Потім, похітливо цмокаючи губами, міркував, що треба буде робити з тими, хто «захоче піти під російське прикриття» — брати їх чи не брати. Судячи з виразу куликовського обличчя, на російське «прикриття» громадянам України сподіватися не варто, тому доведеться їм вирішувати свої проблеми самостійно.

Кліматичний варіант змови проти України було запропоновано українським політиком-утікачем Ігорем Марковим, в якого, як і у Дмитра Куликова є свої причини особливої люті до цієї країни. Куликова у соловйовській тусовці вважають освіченим, бо вживає всілякі слова типа «суб’єктності». Марков час від часу переходить на мат і періодично загрожує набити опонентові пику. Тому заклинання від Маркова було дещо незв’язним. Суть його така. Клімат в Україні змінюється. У приятеля Маркова в Одесі виросла хурма, чого сам Марков, коли його ще пускали до України, не спостерігав. Це, за його переконанням, робить Україну набагато привабливішою для агресорів. «Країна тепла, грунт родючий — приходь і живи!», — гостинно запросив український політик-утікач Марков невідомих загарбників на територію своєї колишньої Батьківщини. Щоправда, не уточнив, хто, окрім путінської Росії, з ближніх і далеких сусідів України продемонстрував на практиці схильність до агресії та окупації чужої території.

Соловйов і його ляльки постійно заявляють, що вони не проти українського народу, який «братський», «великий» і «любимий», а лише проти місцевої влади, яка суцільно «бандерівська» і «нацистська». В зв’язку з цим досить кумедно і огидно виглядають постійні знущання Соловйова над українською мовою, які стали у нього якимсь нав’язливим ритуалом. Цього разу Соловйов причепився до українського експерта Ковтуна з вимогою, щоби той йому сказав, як українською слово «гордость». Ковтун сказав, що звучить подібно і намагався пояснити це тим, що в слов’янських мовах багато співзвучних слів. Але Соловйов його вже не слухав, оскільки проголошував «лінгвістичний вирок» Україні, який звучав так: «Трагедія країни, в якої «гордість» — чуже слово».

Імперство — це тяжка хвороба, що уражає мозок. Людина, яка страждає на цю недугу, не в змозі зрозуміти, якщо слово, яке означає самоповагу і почуття власної гідності, схоже звучить болгарською, сербсько-хорватською, українською, польською, чеською, а також російською і ще кількома слов’янськими мовами, то це зовсім не означає, що слово є власністю одного з цих народів, а для когось з них чуже. Сама поява такої ідеї в голові — симптом глибокої патології.

І взагалі, даремно Соловйов завів цю розмову про «чужі слова», які, нібито є трагедією для країни. Ось у нашій з ним країні такими «чужими» є практично всі слова, супутні поняттям «демократія» і «прогрес», які теж, до речі, є для російської мови «чужими». І начальство своє, з такою помпою перепризначене нещодавно, теж називаємо абсолютно «чужим» словом — «президент». Назвати б його рідним словом «вождь» або, якщо вже не хочеться впадати в архаїку, більш сучасно і не менше патріотично — «пахан». До речі, останнє найкращим чином відповідало б суті стосунків «президента» з підвідомчою популяцією.