Обережно з фразеологізмами

Українські журналісти – й україномовні, й особливо російськомовні – охоче вживають словосполучення «фільчина грамота», коли йдеться про документ, не вартий паперу, на якому він написаний. Потужний сплеск згадок про цей феномен унаочнив себе після підписання нових Мінських угод про перемир’я та мирне врегулювання ситуації на Донбасі. Мовляв, ці угоди – то типова «фільчина грамота», бо ж написані вони вкрай нечітко, а на додачу ані бойовики, ані Росія їх не виконуватимуть.

Що ж, ставлення з боку Росії до будь-яких міжнародних угод і зобов’язань, як до «фільчиних грамот», – справа загальновідома. Але саме з боку офіційної Росії. А от українським журналістам апріорі вживати щодо миротворчих документів, бодай і недосконалих, такі фразеологізми, як на мене, не випадає. Бо ж це для московських деспотів та їхніх пахолків правові норми були, є й, якщо в Росії не станеться радикальних змін на краще, далі залишатимуться чимось нікчемним – на відміну від цивілізованого світу і, до речі, від усього чесного й прогресивного, що існувало в російській культурі.

А почалося все 450 років тому, за часів царювання Івана IV, званого власним народом Грозним, а Європою – Жахливим. Саме тоді до захисту правових норм було пришпилено ярлик «фільчиної грамоти».

Ось що пише про появу цього фразеологізму російський історик Сергій Соловйов, не ліберал, а прихильник самодержавства (перепрошую читачів за велику цитату, але вона потрібна): «Виговорюючи собі необмежене право страчувати своїх лиходіїв, заводячи опричнину, Іоанн скаржився на духовенство, що воно покривало винних. Улітку 1566 р. повелів государ призвати до нього соловецького ігумена Філіпа, сина боярина Количева. Він задумав поставити цього священика митрополитом Московським і всієї Русі, оскільки роду той був давнього і знатного, правда, опального. До постригу служив при дворі Олени Глинської, матері Іоанна. Ім.’я Філіп прийняв Федір Степанович Количев у чернецтві, він зажив слави як діяч непересічний, найосвіченіший, що успішно облаштував ввірений йому монастир.

Поставши перед монаршим поглядом, священик на пропозицію стати митрополитом відповів, що погодиться лише за умови знищення опричнини. Хоча й розсердився цар-батюшка, але наполіг на своєму, змусивши Філіпа дати письмову обіцянку «в опричнину йому і в царський домовий звичай не вступатися, а після поставлення за опричнину і за царський домовий звичай митрополії не полишати». Правда, за то і сам Іоанн попросив «не йти прямо супроти царської волі, але вгамовувати гнів государя при кожному зручному випадку».

За деякий час зрозумів Іоанн IV, що припустився необачності, не здогадавшись включити в цю розписку відмову від права печалуватися, тобто піклуватися, заступатися за підданих гонінням. А митрополит слав на царський двір грамоти якраз такого змісту. Вони-то і стали прототипом «фільчиних», проте пізніше.

Почав цар уникати зустрічей із церковним главою, ним же призначеним, щоб не вислуховувати його промови на захист переслідуваних, а з‘явившись у березні 1568 р. на службу до Успенського собору, закликав: «Тільки мовчи, одно тобі говорю: мовчи, отче святий! Мовчи і благослови нас!» Непідкупний владика одвітував: «Наше мовчання гріх на душу твою накладає і смерть завдає».

Бесіда, врешті-решт, хоча й була важка, привела грізного царя у великі роздуми. Опричники, перелякавшись, як би він і насправді не розпустив їх, влаштували змову. Вони знайшли спільників серед духовенства, яке стало доносити на Філіпа II. У гніві одурений Іван Васильович назвав грамоти ні в чому не винного митрополита Фільчиними, вживши зневажливу форму чернецького імені владики».

Тобто навіть історик, що належав до фундаторів т. зв. державницької (читай – самодержавно-апологетичної) школи в російській історіографії, змушений був визнати неправоту Івана IV. А від інших істориків відомо, що митрополит Філіп (Количев) був спершу прихильником московського царя, коли той на початку правління здійснював правові та політичні реформи, і став його супротивником тоді, коли Іван розпочав масовий терор проти знатних родів, духовенства, заможних городян і вільнолюбних провінцій, знищуючи десятки і сотні тисяч люду (точне число безпосередніх жертв опричнини невідоме, але називають цифри від 70 до 200 тисяч, а до мільйона московитян померли у ті ж роки від голоду та морових хвороб, стільки ж утекло за межі держави). У відповідь цар (Соловйов намагається все звернути на підступи опричників, але Грозний апріорі не був янголом на троні) звав митрополита Фількою, а його грамоти – фільчиними. І не просто звав, а наказав спершу ув’язнити митрополита у Тверському монастирі, а потім – задушити його, що і виконав сумнозвісний Малюта Скуратов.

Саме в ті часи, у другій половині XVI століття, в Московії й укорінився вираз «фільчина грамота» як синонім документа, що не має юридичної сили, а потім – як образна назва апріорі нікчемного тексту. Що цікаво: тодішні посполиті й політична еліта у своїй більшості пристали саме до царського трактування конфлікту з митрополитом, мовляв, нічого вищій духовній особі країни заступатися за гнаних і голодних перед владою, а будеш так робити – то знищать без суду й слідства, за царським наказом.

Не тільки «фільчина грамота» з тих часів прижилася в мовленнєвій практиці московитів, а й чимало інших норм та звичаїв. Скажімо, ось як ще тоді було охарактеризовано класичний британський парламентаризм – у листі Івана IV до королеви Єлизавети І: «А ми чаяли того, що ти на своєму царстві государиня і сама володієш своєю державою та шукаєш свого державного прибутку... Аж у тебе повз тебе люди владу мають, і не тільки люди, а й мужики торгові, і не про наші можновладні голови і велич дбають, а про свої торговельні прибутки». Краще не скажеш: «не тільки люди, а й мужики»… І яке значення мають торговельні прибутки у порівнянні із величчю держави та її володаря? Не дивно, що Єлизавету І поштивий цар московський у цьому ж листі назвав «ницою дівицею»…

А ось міркування з листа Івана до його колишнього друга й сподвижника князя Курбського, одного із перших російських дисидентів, який змушений був тікати на Захід: «Якщо не буде єдиновладдя, то навіть якщо і будуть люди міцні, і хоробрі, і розумні, та все одно уподібняться нерозумним жінкам, якщо не підкоряться єдиній владі. Бо ж як жінка не спроможна зупинитися на одному бажанні – то вирішить одне, то друге, так і при правлінні багатьох – один захоче одного, другий другого. Ось чому бажання і замисли різних людей подібні до жіночої недоумкуватості… Руська земля держиться божим милосердям, і милістю пречистої богородиці, і молитвами всіх святих, і благословенням наших батьків, і, нарешті, нами, своїми государями… Невже ж це світло – коли поп і лукаві раби правлять, цар же – тільки по імені і по честі цар, а владою ніскільки не кращий за раба? І невже це тьма – коли цар управляє і володіє царством, а раби виконують накази? Нам не належить слухатися управителів і наставників».

Що ж, закладені Іваном IV норми моралі та політики (власне, й економічної діяльності, бо саме тоді був насиллям спинений на кілька століть розвиток ринкових відносин у Московському царстві) живі донині. Знаний історик Олександр Янов вважає, що саме тоді в Московії запанував неєвропейський, ба, навіть антиєвропейський вектор суспільного розвитку. Що ж, як бачимо з практики сьогодення, дух і діло Івана Лютого стали одним із інваріантів російського розвитку. Саме тому українським журналістам варто було б обережніше поводитися з народженими у ті часи фразеологізмами і назвами; до речі, ніхто в Європі того володаря «Грозним» ніколи не вважав…