Пам’ятник «українським граблям»
На новорічні та різдвяні канікули в телепросторі з року в рік відбувається одне й те ж саме. Усі відпочивають і розважаються, щоправда, дуже одноманітно, а хочеться чогось новенького. Інколи, як наприклад зараз, новеньке все-таки з’являється, але буває набагато гіршим за стареньке.
Ці десять днів надали автору можливість дуже часто дивитися Перший національний телеканал України. Може, це особисто мені не пощастило, але замість обіцяних нинішнім телекерівництвом новацій постійно наривався на якісь покриті мохом радянські фільми або сучасні шедеври з життя російської глибинки та на не менш популярні в панів Арфуша і Бенкендорфа архівні записи виступів Алли Пугачової та Філіпа Кіркорова, до яких заради «української» специфіки додавали незмінну Вєрку Сердючку. Все це породжувало відчуття швидкісної реставрації «совка» на НТКУ, чим, власне, всі новини й вичерпуються. А слово «національний» в офіційній назві каналу змушувало дивуватися, про яку таку націю йдеться... «Перший» дедалі більше нагадує місцеве телебачення якоїсь Тамбовської області, а не телевізійне обличчя великої європейської держави. Краще вже безпосередньо дивитися російські телеканали, ніж задовольнятися їхнім провінційним варіантом.
«ТІЛЬКИ Б ЛЮДИ БУЛИ ХОРОШІ»
На «5 каналі» в програмі «Майдан» вирішили все-таки підбити підсумки політичного року. Атмосфера в студії була досить похмурою. Насправді, чому при здоровому розумі і ясній пам’яті радіти? Втім, знайшовся один оптиміст і весельчак професор Бебік, який повідав, що на планеті 2010 року були місця, де траплялися події ще гірші, ніж в Україні. Він дуже нагадав мені одного героя Франсуа-Марі де Аруе, відомого широкій публіці як Вольтер, який у будь-якій мерзенності вмів знаходити позитив. Ну й що з того, що погано, адже могло бути набагато гірше! Універсальний прийом реагування на всілякі лиха. Але зовсім уже спантеличив автора огляду пан Бебік своїм виступом на Національному радіо — в дискусії з нардепом від БЮТ паном Булгаком. Спочатку до студії зателефонував якийсь екзотичний слухач, який обрушився на ВО «Свобода», мовляв, зображають українських націоналістів, а назвали себе «російським словом». Я подумав, ось зараз український професор Бебік пояснить громадянинові, що «свобода» — так само українське слово, як і «воля», але професор запевнив, що справа не в слові, а тільки б люди були хороші. Потім поважний діяч науки оголосив, що якби на президентських виборах 2010 року перемогла Тимошенко, то Україна зазнала б фінансового фіаско. Це чому ж? Якщо пан Бебік має на увазі зовнішні запозичення, то нинішній уряд М.Я. Азарова робить рівно те ж саме, з тією лише різницею, що Тимошенко не намагалася проводити політику здирання останньої шкури з українських громадян, чим самозабутньо захоплюється нинішня влада. Надзвичайно інформований професор емоційно розповідав про виведення в офшор мільйонів Тимошенко. Дивно. Тут ось навіть іноземні аудитори не можуть їх відшукати, а пан Бебік знайшов. Чому ж не розповість про те, скільки, де і в якій валюті? Партія регіонів та ГПУ були б дуже вдячні панові Бебіку. Втім, повернімося з радіоефіру в телеефір, де вельми показовий спіч виголосив нардеп В.А. Яворівський. На його думку, 2010 рік був дуже корисний тим, що показав масам, що насправді стоїть за гаслом «Поліпшення вашого життя вже сьогодні», а 2011 рік допоможе людям відчути це до глибини не лише своєї душі, а й кишені.
Тобто, на думку члена БЮТ і письменника, народ у результаті наступу Партії регіонів на життєві інтереси трудящих прозріє, побіжить на вибори, протестно проголосує, і Партія регіонів із покаяним виразом обличчя покірно поверне владу своїм удачливішим політичним опонентам. А я все гадав, де ж поставити пам’ятник українським граблям? Виявляється, на вулиці Банковій біля будівлі Спілки письменників України, яким завідує пан Яворівський. Це ж треба, стільки просидіти під куполом на Грушевського поруч із Партією регіонів, пережити від неї два побиття і не зрозуміти, з ким маєш справу! Не для того Партія регіонів прийшла до влади, не для того в неї стільки вкладено, аби гратися в «демократичній пісочниці» за принципом: сьогодні наша черга, а завтра — ваша. Завдання влади такого типу полягає саме в тому, аби бути максимально незалежною від настроїв виборців. І тут годяться всі засоби. Дещо зі свого технологічного арсеналу Партія регіонів уже продемонструвала на місцевих виборах. У студії «5 каналу» один лише нардеп Олесь Доній демонстрував тверезість думки і розуміння ситуації. Нашим демократам слід серйозно поміркувати про те, що і як робити, коли всі реальні можливості мирного й законного протистояння владі буде заблоковано цією самою владою, коли всі вибори перетворяться на фікцію, а державу просто здадуть за прийнятною для купки місцевих хижаків ціною... А демократи все раюють, неспроможні поглянути правді у вічі...
ТАЄМНИЦЯ ХАРКІВСЬКИХ УГОД
Мабуть, бажаючи створити інтригу, «5 канал» дав в ефір інтерв’ю двох знакових осіб: Юлії Тимошенко і Ганни Герман. Неформальний лідер опозиції не сказала нічого принципово нового, речі очевидні й правильні. Вона високо оцінила підприємницький Майдан, де влада своїм Податковим кодексом об’єднала схід і захід країни, торкнулася місцевих виборів, яких, на її думку, фактично не було, а була технологія фальсифікацій, розповіла про потужне викачування фінансів з України. Тимошенко оприлюднила інформацію, що лише за рік, який минув, з України в офшор на Кіпр було відправлено 25 мільярдів доларів США. А нам розповідають про можливий крах Пенсійного фонду, про боргову яму, про сувору економію... Ось чому доводиться підвищувати пенсійний вік, забирати 50% грошей у працюючих пенсіонерів, підвищувати тарифи до неможливості їхньої оплати. Тимошенко навела цікавий факт: виявляється, за її прем’єрства будівництво Центрального стадіону в Києві до Євро-2012 коштувало 2 млрд. 100 млн. гривень, а за Азарова «раптом» подорожчало до чотирьох мільярдів. Повідомила Юлія Володимирівна також про те, що реформатор та оптимізатор вітчизняної економіки віце-прем’єр Сергій Тігіпко продав свій банк через Кіпр, не заплативши 100 мільйонів гривень податків, а тепер підвищує пенсійний вік українцям, аби наповнити бюджет. Якщо сказане — правда, то я радий за успішну угоду колишнього пристрасного борця з ярмом капіталу. Щоправда, Тимошенко ухилилася від справедливого запитання Святослава Цеголка про те, чому фракції БЮТ не вдалося не допустити ратифікацію Харківських угод у Верховній Раді. Насправді, це було реальне протистояння, чи вистава для електорату, «останній смертний бій», чи симуляція опору? Важко повірити, що сотня бютівців, якби насправді вирішили лягти кістьми за Україну, за її волю, не могла заблокувати парламент. Інші подібні дії вдавалися їм і в набагато меншому складі. Пояснення Тимошенко було непереконливим. Юлія Володимирівна ніяк не може позбутися спокуси вважати своїх глядачів трішки дурнішими за себе, що шкодить справі та іміджу серйозного опозиційного політика. Від такої технології краще якнайшвидше відмовитися. Набагато перспективніше було б сказати правду, хай і гірку, і навіть покаятися. Загалом, поведінка БЮТ, так само як і НУ-НС, під час ратифікації Харківських угод залишається загадкою та проблемою для істориків майбутнього.
НА МАРМУРІ ЗОЛОТИМИ ЛІТЕРАМИ...
Потім «5 канал» показав інтерв’ю заступника голови Адміністрації Президента Ганни Герман. Пані Герман була в розкішній галицькій вишиванці, зі смаком вживала галицькі діалектизми, але суть сказаного була повністю партійно-регіональною. Деякі заяви Ганни Миколаївни не можна було сприймати без іронії. Особливо розвеселило її твердження про те, що жодних політичних репресій в Україні сьогодні немає, оскільки у «Феміди зав’язані очі». Це в регіональної-то Феміди? Дещо неполіткоректно Цеголко нагадав Ганні Миколаївні, що ось і син генпрокурора, нардеп, є членом Партії регіонів, і син голови Конституційного Суду депутатствує від цієї ж партії. На думку Ганни Миколаївни, подібні обставини — повна нісенітниця, знову ж таки — «тільки б людина була хороша». А тим часом у країнах сталої демократії до таких проявів ставляться досить критично, оскільки це загрожує елементарним основам рівності, сприяючи формуванню кастово-олігархічного суспільства, де кар’єру роблять не завдяки діловим якостям, а саме завдяки походженню. У СРСР жартівники визначали цю родинно-номенклатурну ситуацію так: «Діти наших начальників стануть начальниками наших дітей». У нас теж формується досить замкнута каста потомствених начальників, що, між іншим, є політичною корупцією, яка позбавляє Україну хорошого майбутнього. Деякі цитати з інтерв’ю пані Герман гідні бути викарбуваними на мармурі золотими літерами. Наприклад, відповідаючи на запитання Цеголка, як оцінювати зверхні слова російського прем’єра Путіна про внесок України в перемогу в Другій світовій війні, Ганна Миколаївна урочисто прорекла: «Путін любить Україну». Без коментарів. Досить неоднозначною є її думка про те, що коли спікером був Арсеній Яценюк, то саме тоді почалася деградація українського парламенту. Хвороби цього (в більшості своїй) клубу мільйонерів та вмілих приватизаторів визріли давно і жодного стосунку до особи Арсенія Петровича не мають. Пані Герман на запитання про те, коли регіонали виконають свою погрозу щодо оголошення російської мови державною, велично сказала: «Янукович завжди робитиме те, чого хочуть люди...» А якщо люди захочуть дострокових президентських виборів, Віктор Федорович негайно їх проголосить? Дещо здивувала розпочата пані Герман тема про те, як нудно стало у Верховній Раді без Тимошенко, мовляв, вона додавала парламенту чимало яскравих політичних барв. Здається, це досить незграбна спроба продемонструвати, що нинішня влада не має жодного стосунку до діяльності пана Пшонки та його відомства. Це дуже нагадує миле кокетування Й. Сталіна, який 1937 року на скарги соратників, що «в’яжуть» їхніх родичів, відповідав: «Адже ж це «органи». Вони всіх перевірити можуть. Вони й мене перевірити можуть...» Як то кажуть, нічого особистого. На цьому сеанс спілкування Ганни Миколаївни з «політичними малюками» закінчився. Воістину: «На добраніч вам, малята, любі хлопчики й дівчатка». А хто відчув себе дурнем, сам винен. Боюся, що саме такий стиль розмови з суспільством чекає нас нинішнього року.
БОРОТЬБА ЗА МАЙБУТНЄ
Цікаву програму підготував для «5 каналу» Андрій Охрімович у «Машині часу» — одній з нечисленних на нашому ТБ освітніх програм, що висвітлює питання надзвичайно гострі, на які довгий час було накладене табу. Цього разу йшлося про вибухи в Києві на Хрещатику невдовзі після вступу до міста німецьких військ 1941 року. Весь післявоєнний період комуністична пропаганда приписувала знищення Хрещатика німецьким окупантам. Але «шило» не завжди вдавалося утримати в «мішку». Про застосування в період війни 1941—1945 рр. радянськими «органами» радіокерованих фугасів написав у своїх спогадах відомий радянський диверсант полковник Ілля Старинов. Під час відступу чекісти заклали вибухівку у Володимирський собор, Софійський собор, Київський університет та низку інших будівель центральної частини Києва. Якби їх не розмінували німецькі сапери, то всі вони були б утрачені безповоротно. А ось на Хрещатику безліч будинків злетіли на повітря, вибухи супроводжувалися вогненним смерчем. Коли гасили пожежі на Хрещатику водою з Дніпра, підпільники перерізували шланги. Руйнування були колосальними. Загинули близько двох тисяч німецьких військовослужбовців і до шести тисяч киян. Останніх, вочевидь, вписали в загальний список жертв німецьких окупантів... А Хрещатик довелося розчищати до грудня 1941 року. Отже, недаремно сформували кремлівські начальники комісію з боротьби з «фальсифікаціями» того, що там називають «історичною правдою». А сама правда лежить в архівах, але туди пускають лише особливо довірених людей, та й їм дуже багато чого не показують. Не кажучи вже про те, що часто й показувати нічого. Навіть за такого ліберального начальника радянського Інституту військової історії, як генерал-полковник Д. Волкогонов, було знищено десять тонн історичних документів стосовно другої половини 1941 року. Їх раптом виявилося ніде зберігати... Та у світі знайшлася б безліч історичних установ і приватних колекціонерів, які заплатили б чималі гроші за ці цінні свідоцтва минулого. Не можна. Є такі таємниці російської та радянської історії, які треба ховати вічно за сімома печатками й десятьма замками. А найнадійніше зберігання таких таємниць — це знищення документів, у кращому разі — «замурування» архівів. Невипадково президент Асоціації істориків Другої світової війни професор Олег Ржешевський під час виступу 22 квітня 2008 року в Культурному центрі ФСБ у Москві на круглому столі, присвяченому темі «Проблеми публікації джерел про Велику Вітчизняну війну. Критика спроб фальсифікації історії», заявив: «Деякі документи залишаться недоступними на століття, якщо це стосується державної або особистої таємниці». Адже минуло вже 65 років після закінчення війни... Отже, архівів не розкриватимемо, а всім інакодумцям будемо погрожувати кримінальним переслідуванням, звинувачуючи у фальсифікаціях. І що то за таємниці, такі брудні й криваві, що їх і через сотні років не можна розкривати світу? Або ж, як дуже промовисто висловився Володимир Богданович Різун (В. Суворов): «Що за бруд наші академіки метуть поганою мітлою під прогнилий килимок?» Тут є лише один пікантний момент — відсутність історичного дослідження Другої світової війни, що було б офіційно канонізоване Кремлем як певний догмат, за відхилення від якого можна було б карати. Але немає того, від чого можна відкланятися... За 65 років так і не сподобилися створити.
Сталінсько-хрущовсько-брежнєвські зразки сміхотворні, а нічого іншого не зробили. Втім, усе це «крутійство» ніяк не завадить Феміді, яка керується «революційною доцільністю»... Боротьба за історичну істину, навіть коли йдеться про далеке минуле, — це завжди боротьба за майбутнє. Така боротьба особливо важлива для нас в Україні, де століттями створювалася потужна система пропагандистських міфів для маніпулювання свідомістю українців далеко не в українських інтересах. Загалом, так тримати, «Машино часу»! «Лупайте сю скалу!»
