«Перед тим, як займатися журналістикою, визначся, де твоя Батьківщина»

Микола Савельєв — у минулому журналіст «Дня», знаний сьогодні  як багаторічний головний редактор львівської газети «Ратуша». Вхід до його кабінету буквально забарикадований палетами води, коробками харчів, десятками книжок... Усе це на схід і для місцевого військового госпіталю. Микола Савельєв разом із однодумцями активно волонтерить, періодично навідуючись у прифронтові регіони. Його кабінет акуратно заставлений воєнними «трофеями», за кожним із яких є свій спогад, як наприклад, у випадку з осколком від «Граду». Серед них — і медаль від Міноборони «За сприяння Збройним силам України».

Серед цього всього атмосферного й доречного антуражу ми розмовляли з Миколою Савельєвим про актуальні виклики, які стоять перед професією журналіста в час війни.

— Війна на сході стала викликом для всіх, зокрема й для медіа. Як, на вашу думку, українська журналістика справляється зі своїм завданням?

— До війни не були готові ні держава, ні армія, ні журналістика. Ми не готували спеціально журналістів, які працюють в зоні бойових дій. Не впевнений, що ті журналісти, які працювали у військових виданнях, були готові до роботи у воєнних умовах. Із тих тренінгів, які я проходив для роботи в зоні АТО, я дізнався багато, здавалося б, елементарних, але корисних речей, про які раніше не знав.

Журналістам доводилося часто вчитися на ходу. На жаль, було багато проколів. Коли я відкриваю газету «Факти» і там зустрічаю абзац, у якому кореспондент пише, мовляв, у Слов’янську біля будівлі коледжу, де розміщується штаб командування сектора «С», зараз приїхали з передової бійці батальйону Кульчицького...

— Задаюся питанням: а навіщо ворогу посилати сюди диверсантів? Із такими ЗМІ не потрібні шпигуни з Росії. Колись у виданнях були військові цензори. Я проти введення цензури. Однак у час війни в журналістові має жити самоцензор.

Є також інші питання, котрі тривожать. Наприклад, так звана мова ворожнечі, про яку багато говорять і яку захищають гранти. Мовляв, окупантів треба називати не окупантами, а повстанцями. Які ж вони повстанці? Проти чого повстали? Це колаборанти, помічники агресора, які воюють на стороні окупантів. Які ж це ополченці, якщо вони взяли російську зброю і слідують вказівкам Москви?

Також дехто любить порозповідати, що журналіст має залишатися безстороннім. Гаразд, коли буде конфлікт на Балканах чи в інших країнах, які для мене будуть лише протиборчими сторонами, я залишатимуся безстороннім. Але не тоді, коли це відбувається в Україні. Перефразовуючи відомий вислів, скажу: «Перед тим, як займатися журналістикою, визначся, де твоя Батьківщина».

Якщо на війні є недоліки, то на них також треба вказувати, але не конкретизуючи, наприклад, на якому блокпості не вистачає боєкомплекту. Не можна залишати лише «ура-ура-матеріали». Журналісти повинні бути свідомими. Прикладів безліч. Є, наприклад, така думка, відповідно до якої, якщо людина була в АТО, то вона свята і має індульгенцію на злочини. Насправді — ні. Якщо вона поводить себе хамовито, то треба на це вказати. Посттравматичний синдром? Зі 100 чоловік на фронті воюють 20—25%, а приходять воїнами АТО всі. Далеко не у всіх цей синдром. Чимало хто війною прикриває свої злочини, бізнес-схеми тощо. Якщо ми сьогодні про це промовчимо, то завтра це обернеться проти нас.

— «День» виступив із ініціативою «Українська журналістська платформа». Ви підтримуєте цю позицію? Чому не можна сідати за стіл перемовин із російськими пропагандистами?

— Я підписався під зверненням «Дня». «Дві країни — одна професія»? Обурливо, що певна група журналістів намагалася розвивати цей постулат, закликаючи до дружніх обіймів. Як я можу собі це дозволити? Ти прийшов у мою хату, зарубав мого брата, забрав одну кімнату, хочеш привласнити другу. Разом із тобою прийшов твій друг, який постійно розповідає, що все те, що ти зробив, правильно. Оцей друг — російські журналісти. Вони можуть збрехати й виправдати будь-що. Яскравий приклад для мене — ситуація з Туреччиною. Коли турки збили російський літак, російські журналісти почали поливати їх брудом і погрожувати. Тільки-но Ердоган вибачився — в російських ЗМІ турки відразу стали братами. Це ж усе пишуть ті самі журналісти. Це наче Міністерство Правди у Орвелла.

На Україну суне російська військово-політична машина. Їхні журналісти — складова цього механізму. Отож, ви хочете, щоб я весь танк ненавидів, а з лівим його колесом подружився? Маячня. Тому я повністю підтримую ініціативу «Дня».

— Чи змінила війна насправді «сітку мовлення» в Україні?

— Вважаю, що ні. Центральні канали намагаються подавати тему війни не першим і навіть не другим інформаційним повідомленням. А якщо в цей день ніхто не загинув, але лише двоє-троє поранених, то можуть просто обмежитися реченням у стрічці новин.

Нещодавно авторка фотовиставки про війну, котра зараз триває у Львові, мені розповідає, як мешканку Києва переконувала в тому, що в нас іде війна. Чимало людей думають, що війна вже закінчилася. Але це насправді не так.

Я був не так давно в Чехії, Польщі... Наша війна, по суті, не потрібна нікому, крім нас. Це треба зрозуміти. Всім пропоную ідею: чому б нам не організувати блукаючу фотовиставку про війну Європою? 100—200 фотографій із війни розмістити на стендах, запросити нашого англомовного гіда і розповісти всім правду. І нехай ця виставка їздитиме країнами Європи. Росія витрачає величезні кошти на пропаганду. Україні на ці виклики треба адекватно відповідати. Оскільки у нас бракує грошей на Russia Today, то спробуймо таким чином сіяти зерна правди. 

Відновити у найдальшому куточку Донецька й Луганська українське телебачення — завдання, в яке передовсім треба вкладати кошти. Необхідно, щоб вони бачили позитив: біометричні паспорти, нова поліція на вулицях...

— Так, важливо відновити український сигнал. Однак із яким меседжем наші канали можуть звернутися до українців в окупації та прифронтових регіонах?

— Ми говоримо про вплив на тих, у кого ще є залишки власного мислення. Про тих, хто хотів виїхати, але в силу обставин не зміг. Думаю, таких там 10—15%. Утім, коли завтра Донецьк знову стане українським, саме вони стануть стовпом, навколо якого буде намотуватися все українське, що є в цьому регіоні.

Крім того, ми маємо визначитися, як вести себе з проросійськими елементами, які залишаться. Наша пропаганда повинна бути скерована на те, що той, хто коїв злочини, хто реально допомагав окупантам, хто катував і вбивав полонених, буде покараний. Покараний Україною, коли вона  незабаром повернеться. Покараний буде жорстоко — тюремні терміни будуть шалені. Це призведе до відтоку цих елементів із Донецька в Росію.  Нам зараз намагаються підсунути троянського коня. В одну прекрасну мить відчиняться дверцята і з нього вийдуть всі, хто проти України. Навіщо нам їх так багато? Цього ідеологічного баласту потрібно позбавлятися.

З рештою треба працювати. Для початку необхідно вивчити панівні настрої. Треба дуже чітко розставляти акценти, вкладаючи певні меседжі їм у голову. Немає ідеального рецепту того, що ми повинні цим людям розповісти. Якщо ви хочете, щоб регулярно була вода, світло, газ, пенсія — це одне. Якщо хочете, щоб було певне ідеологічне наповнення       — ми помаленьку, потрошки будемо працювати. А можливо, вони й не хочуть помаленьку. Спілкуючись із солдатами, вони часто зазначали, що ті, хто сьогодні в лавах прихильників Росії, краще розуміють мову сили. У такому випадку треба шукати місцевих, які могли б знайти таким чином спільну мову з більшістю.

— Завдяки волонтерці Анні Домбровській ми щотижня доставляємо у прифронтову зону 5 тисяч примірників «Дня». Наскільки це правильна позиція за умов серйозного дефіциту інформації?

— Для мене великий плюс, коли ми в палату військового госпіталю занесли 6 книжок, а зайшовши наступного разу, я бачу, що хоча б одна людина сидить і читає. В окопах справа дещо інша. Газету і книжку там читатимуть не завжди. Запитую в одного солдата: «Чому книжки не читаєте?» Відповідає: «Та я краще зброю почищу. Вона мене може врятувати за мить».

Однак вважаю, що в казармах, на третій лінії оборони повинні бути свої бібліотеки. Потрібен справжній «виховник», який розповідатиме певні ідеологічні речі. Можна взяти бій під Крутами — і провести його суто воєнний аналіз, водночас розповівши, яке велике значення мала ця подія. Сотні цікавих історичних моментів можна розглянути в такому форматі. Ідеологічно спрямовані газети тут також стануть у пригоді.

Один вояка на сході мені напівжартома каже: «Ось ми подивилися «Сєпар ТБ» — так після кількох передач ми уже справді почали себе ненавидіти». Через українське телебачення, друковані видання та інтернет-медіа треба з ними спілкуватися. Кожному солдатові приємно прочитати про себе на сторінках газети. Такі матеріали дуже важливі, адже не лише медалі вони показуватимуть своїм синам і онукам, розповідаючи про військове минуле.