Під «Камінним хрестом»

Вночі з 26 на 27 квітня о 01.00 на телеканалі «1+1» дивіться програму «Аргумент-Кіно»: класичний твір українського кінематографа — фільм режисера Леоніда Осики «Камінний хрест» (1968, Україна), знятий за сценарієм Івана Драча, написаним за творами Василя Стефаника.

Фільм Леоніда Осики «Камінний хрест» прописаний за адресою такого феномену, як Українське поетичне кіно, що поєднує в собі стилістично розмаїті фільми, створені різними режисерами, починаючи, певне, з «Тіней забутих предків» Сергія Параджанова.

Я би назвав це саме Українське поетичне кінематографом національного спротиву, яким він тільки й був можливий, коли культурне й мистецьке дихання українців стискалося компартійною ідеологічною рукою. Деяке послаблення у 1960-х лишень дозволяло новаторськи звертатися до фольклорних, етнографічних сюжетів, обходячи закуте соцреалістичною догмою зображення сучасного.

Серед таких сюжетів, власне, й «Камінний хрест», що є екранізацією двох новел класика української літератури Василя Стефаника. Одна з них так і називається — «Камінний хрест». І в ній розгортається драма вимушеної еміграції селянської родини з Буковини за океан через неможливість вижити й жити достойно на Батьківщині. Їдуть до Канади, як на той світ...

Повертаючись до феномену Українського поетичного кіно, варто зауважити: згадані «Тіні забутих предків» Параджанова, створені за однойменною повістю Михайла Коцюбинського, побачили світ 1965 року, «Камінний хрест» Леоніда Осики — 1968-го, а вже за шість років, 1974-го, перший секретар компартії України Володимир Щербицький розповів усьому світові про те, що «певний час прийоми так званого поетичного кіно з їхнім наголосом на абстрактній символіці з різко підкресленим етнографічним орнаментом трактували окремими кінематографістами мало не як провідні прийоми розвитку кіномистецтва на Україні. Ці погляди, можна сказати, подолано».

Так постала в радянській, підкомуністичній Україні заборона на «поетичне кіно», яке відчувала тодішня промосковська влада як певну загрозу панівному ладу. Адже «поетичне» чи «живописне» або ж «асоціативне», як його називав Параджанов, кіно пручалося нав’язаним тією владою соцреалістичним кліше.